Марія - Улас Самчук (сторінка 8)

Видалася сильна зима. У Великий піст на село вдарив тиф і шкарлатина. Лікарської допомоги ніякої. Влада, яка невідомо де - за білими морями, за високими горами, за темними лісами,- не знає і не відає, що діється з її безчисленними народами. Посипалися люди, мов мухи восени. Кожний день десятками відвозили на місце вічного відпочинку. На село наліг смуток, відчай, плач. Темними морозними ночами виють голодні собаки. Вони чують, як шествує з подвір'я на подвір'я жорстока смерть і косить, не линаючи ні старого, ні малого.

Вступила вона і до Гнатової хати, і не минув місяць, як весела говорунка Надія в муках та в стражданні покинула назавжди наш мир. Марія думала: нема більше справедливості. Це ж жорстока несправедливість. Тож безглуздя. Якісь кпини над нею… Зрештою, навколо смерть, смерть і тільки смерть. Де ж життя? Коли ж начнеться життя? Навколо покотом люди. Чого вмирають люди? Чому не жиють? Горе Марії не мало границь…

До того ще сталося друге нещастя, яке дещо притупило перше. Гнат цілий місяць лежав хворий і змагався зі смертю. Тиждень пролежав у непритомності. Дома вийшло паливо, борошно. Треба було до лісу, до млина, і, як тільки почав зводитися, не міг всидіти вдома. Навколо стільки роботи, що ніколи хворіти. Одного дня приїхав у ліс, попав під деревину, яка потрощила йому якраз криву ногу. Був ще не зовсім видужалий, щоб міг як слід справлятися з працею. Пізно уночі майже непритомного, витіклого кров'ю, привезли Гната додому. Марія не розуміла, що це твориться. Бігала і благала когось рятунку.

Але ніякого рятунку не було. Гната відвезли до лікарні, двадцять дві версти далеко від села. Марія залишилася сама на господарці. Тиф якимсь чудом оминув її. Не було родини, де б не лежали усі покотом. Марія часом навмисне заходила до Михайла, де всі лежали, поралася там, допомагала - і нічого.

Щотижня їздила Марія до Гната і відвозила йому харчі. Він потребував доброго відживлення. Довго змагався зі смертю і врешті її переміг. Його ногу різали, вибирали потрощені скалки і заправляли в лубок. Коли заживе - невідомо. Скоро це не буде…

Між тим земля поволі оберталася обличчям до сонця… Дихнув лагідніший вітерець, і вступила весна.

Перед Великоднем сталася подія. Відслужив свою службу і повернувся додому, живий і здоровий, матрос Корній Перепутька. Дужий, кров з молоком, «что да как», носа в хустинку сякає. Всі сусіди збігалися подивитися, а він стоїть - дубило серед потрощених тифом кістяків - і тари-бари розводить. Міцний тютюнище окаджує його низеньку хатчину. Стоїть, і голова у сволок впирається. По лавицях навколо дядьки. Слухають, слухають і слухають. Самого царя бачив і кричав йому «ура»… Сонце допомагало життю. Он парує широке поле. Воно вимагає зерна. Встає раненько селянин, хреститься на схід сонцеві і плужиться на ниву.

Марія зустріла Корнія. Глянув на неї:

- А-а! Здравствуй! Как пожіваєш? Що ж, саломяной вдавой осталась?…

У Марії від несподіванки занімів язик.

- Малчіш? Да! Многа лєт тєбя нє відал, а всьо-такі нічево!… Красавіца. Глазіща, как углі гарят. Нє скучна адной? Нєбось скучна. Да?…

Хіба вона знала, що на це сказати. Коли б хоч по-людськи говорив, а то бозна-як… Марія червоніла, як дівчинка. Серед усіх тих, кого перемолов тиф, видавалася красунею. Що йому сказати? У нього підкручені догори вуса, у нього голена потилиця, у нього годинник на білій волохатій руці.

- Атучілася, відна, гаваріть. Раньше как запойоть, нє пєрєслушаєш, а тепер малчіть.

Марія не забороняла йому приходити. Хай. Поможе що-небудь.

Тепер весна. Робочі руки потрібні. Марія мусила хлопця взяти, але і хлопець сам зо всім не впорається. До того у Корнія дома навіть хліба не було. Мати з сестрою так догосподарилися, що тільки й зісталася напіврозвалена хатина.

Корній вештався по господарству Гната, як у себе дома. Хлопець, що служив у Марії, оповідав цікавим сусідкам, як Корній серед ночі скидав Марію з ліжка, лаяв її матірною лайкою, а Марія цілу ніч стояла розібрана коло порога, тремтіла і навіть не сміла голосно плакати.

- Ну, - моргали хитро сусіди,- це їй не Гнат. Так їй, суці, і треба.

Гнат лежить, сумує за ріллею, за Марією. Бачить сонце, весну. Он за вікном гілка вкривається зеленим, птаха якась навіжено виспівує, а він не може підвестися, він прикований до ліжка. Марія, видно, не має часу. Вже другий тиждень не приїжджає. Де ж той, у Бога, час навесні. Там же праці, по вуха праці…

Дома, дійсно, немало праці. Одарка не раз дивилася, як Марія догоджала Корнієві, як ходила навшпиньках коло нього. Набере вузлик муки і до Оксеньки. Закололи веприка, половину Марії, другу забрав Корній. Скільки тієї навесні праці… Марія ж переживала весну… Навколо весна! Хіба ж не бачите весни?…

Піднімається зелена озимина. Цвітуть яблуні біло-рожево… Соловейко ллє співи… Сонце - як сміється! Подивіться, як воно сміється!…

Під вікном лікарні, де лежить Гнат, цвіте яблуня. На яблуні виграє ранкова заграва. Яблуноцвіт блищить росою і співами птахів. Де ж Марія? Стільки у неї, бідної, праці…

Одного разу, замість Марії, заїхав до Гната Михайло. Привіз пиріжків з сиром. Гнат зелений, як весняне поле, але міг уже повертатися, міг спертися на лікоть.

Коли Михайло скінчив розповідати, Гнат пожовтів.

- Ах, краще б не говорив такого! Хай би не знав. За вікном погасла яблуня, сонце почорніло, як підбите око. Витягнувся на ліжку і замовк каменем… Бачив Марію, що скидає матросові брудного чобота… Бачив Марію, що хмелиною в'ється навколо дужого тіла ворога. Бачив Марію-рабиню, Марію, що цілує ту руку, яка її б'є по лиці. Михайло від'їхав.

XIII

На Зелені свята Гнат повернувся. Ходив на милицях. Цвіли дзвіночки, братчики, кружляли метелики. За перший день обходив подвір'я. Обходив, як тінь. Зазирав до хліва, до комори, до льоху. Другого дня обходив садок.

- Ти, Маріє, не обкопала яблунь.

- Ти лежав, а хто то мав обкопувати?…

- Але ти й грядок на городину не приготовила…

- Треба було не бути там так довго і приготовити…

Гнат мовчить. Марія сильна, випростана, обновлена. Вечорами переходила босими ногами пекучу жижавку, тріщали трухляві хворостинки плоту, лішник закривав Марію молоденькими свіжими листочками.

Гнат брав тесака, стромляв його за пояс і дибав на милицях у браму. Смішний Гнат. Хіба ж він піде через браму? Стояв, тремтіли хворі ноги, минала ніч. Вертався до хати і заставав Марію в обіймах натхненного і радісного сну. Одне її око дивиться крізь вії. Гнат виймає тесака, кладе його на полицю і довго сидить в темноті над столом. Після засипає. У запічку, де колись спала Марія, обрав собі місце. Там найкраще. Ах, нога!… А-х, як вона, клята, болить…

Вечори. Йдуть, йдуть вечори, мов чорняві веселі парубки. Йдуть і виспівують.

- Далі так жити не можна, Маріє,- сказав одного разу Гнат.

- Ні. Так далі не можна, Гнате,- відповіла Марія. У Гната не хватає слів. Замовк. Але у Марії хватає.

- Я,- каже,- не видержу цього. Дозволь розлуку.

Гнат ще нижче повісив голову. Такого він не сподівався.

- Мовчиш?…

- Ет…- витиснув він.

- Знов те западенне «ет». Кажу до нього, як до людини, а він своє «ет».

- Маріє! Не думай так…

- О Боже мій! Боже мій! Я ж не люблю тебе. Я ніколи не любила тебе. Я зраджую тебе з іншим, якого завше любила і без якого не можу жити. Розумієш ти це?

Довга мовчанка. Нарешті Гнат:- А я без тебе… думаєш, можу?…

- Але ж… але ж… Господи Боже мій!… Тож це неможливо… Це не те… Ти… ти!… Ти мучиш мене, Гнате! Ти силою забрав мене… Сім літ терпіла тяжку каторгу. Сім довгих літ. Сам Бог не хоче, щоб ми жили разом. Пусти мене, дай мені розвід, не муч себе і мене…

- Ніхто не знає, чого хоче Бог - А ти ж все-таки присягнула мені… в церкві ж присягнула…

Марія з відчаєм відійшла. Що має далі робити?

Через кілька тижнів Гнат уже знов міг дещо робити по господарстві. Вийшло борошно, треба їхати до млина. Поїхав і забарився. Коли вернувся, не застав дома Марії. Сів і їсть кусень сухого хліба. Вечоріло. Чекав на Марію, обдумував, що має сказати. І ненароком поглянув на образи. Впало в око, що там одного бракує. Бракує Матері Божої, тієї, якою благословляли їх на шлюб. Тяжкий здогад огорнув Гната. Підійшов до скрині - порожня. До ліжка - нема подушок. Оглянув все і не знайшов нічого Маріїного. Винесла.

У хаті порожнеча і тиша. Сів коло столу… Думав, думав і думав… Прикро і боляче. Пішла все-таки. Кажуть, б'є її, тиранить. У нього ж немає чого їсти. На подвір'ї навіть хвостяки нема, хата ринеться. А все-таки пішла. Любив, шанував… Не сказав марного слова… Терпів стільки, що навіть кінь не витерпів би, і все-таки пішла… Маріє! Чого ти від мене пішла? Вернися, Маріє! Не скажу тобі нічого прикрого. Вернися! Коли б ти знала, як болить у мене тут і тут… Коли б ти могла усе знати… Чого ти пішла, Маріє? Може, сказав тобі за сім літ одне погане слово? Може, скривдив тебе одним недобрим вчинком? Може, скажеш, не дбав про тебе? Діти наші… Чи ж я, Маріє, винен, що вони повмирали? Ні, я не винен. Любив їх, турбувався за них, болів їх смертю… І хіба ж, Маріє, я винен? Чого ж ти тоді пішла від мене, Маріє?…

Того вечора Гнат не міг молитися. Гляне на образи, а найсвятішого немає. Порожнеча і павутиння на тому місці, де стояла вона, велика і усміхнена Мати. Немає слів для молитви. Рука не підноситься, щоб положити на себе знак хреста. Ніч тягнулася тепла, літня, пахуча. Цвіли десь рожі, співали півні. На сході розливалася заграва, у саду падали опадки і шелестіла широколиста яблуня-паперівка.

Цілу ніч Гнат не спав. Як, прошу вас, можна в такий час спати? Зійшло, як звичайно, сонце. Зійшло, піднялося і жахкотить. День минув, і знов ніч. Скільки тих днів і тих ночей. Не перелічиш. Тижнями йшли, місяцями, роками… Все дні, все дні… До якої тисячі дійдуть? А Марії нема й нема.

Ні, є Марія. Вона живе, боліє новими болями. Вона завагітніла. Корній довідався й лютував. Найшла час вагітніти! Що вони будуть тепер з дітьми робити? Родиться - обох викине. Хай собі до Гната йде. Ні, ні… Воно не родиться. Боже! Дай, щоб воно не родилося! Не хочу… Не можу!…

Пішла до якоїсь баби. Та патралась у ній, виривала живе тіло, ніби залізом гарячим випікала плід. Ціпила Марія зуби, янчала, заливалася кров'ю, але терпіла. Треба було терпіти, і навіть хотілося терпіти. Вернулася до Корнія хвора, але порожня, мов вилущений стручок. І Гнат зовсім нічого не знав…

Осінь. Село збирає багаті овочі і згортається равликом до зими. Гнат думав, чекав, сподівався і порішив дати їй розвід. Хай розводиться. Все одно. Але витрати на розвід має взяти на себе.

Марія втішилася, але де взяти грошей? Треба на залізницю, треба за сам розвід. До Корнія звернутися? Ні, до нього не може звернутися. Не дасть, накричить, та й не має він грошей. Побігла до жида. Просить. Добре. Той дасть їй грошей, але за тверду заруку. Бери тверду заруку. Марія готова все віддати, аби дав гроші. І той дав гроші, великі гроші, цілих тридцять карбованців.

Після їхали з Гнатом залізницею до консисторії. Раз в житті і їхала так. Там дали розвід, але Марії не хватило грошей. Мало не плаче, просить Гната, і що ж йому було робити, як не допомогти? Погодився завезти десять пудів пшениці, і на цьому справа скінчилася.

На двірці Гнат каже:

- Ти, Маріє, нічого сьогодні не їла, а вже вечір… Зайдем сюди… Тут можна поїсти.

- Ні, ні… Не можу, Гнате… Не можу…

- А ти не бійся. Я гроші маю…

І вони зайшли. Сіли коло стола, Гнат замовив шинки, хліба і гірчицю. Марія їсть, їсть жадібно, швидко кусає хліб з шинкою. Гнат дивиться на неї. Змарніла. Не така вона у мене була. Покликав кельнера.

- Дайте мені ще пива. Два куфлі…

І у Гната і у Марії у кишені папірчики. Вони кажуть, що Гнат і Марія вже не належать собі. Все, що було, що пережилося, все то можна забути і не думати більше про те… Марія має під очима синці, чує сильний голод, але не. почуває смутку. Ні. Весело їй. Здається, тільки родилася, тільки зачинає свобідно, по-своєму жити і справедливо дивитися на великий Божий світ. Мовчить Марія, і Гнат також мовчить. Він тільки дивиться на Марію. Можна ж йому хоч надивитися на неї…

- Маріє,- каже і робить перерву. Не хватало духу нараз довести до кінця,- порвемо, Маріє, ті папірці… Вернися до мене…

Мовчанка. Марія перестала жувати, глянула на нього. Запер віддих… Чекав. Остання соломинка…

- Хм!…- усміхнулася вона криво.- Хіба ж можна про це говорити, Гнате?

- Їж, Маріє, їж… Ти голодна… Марія далі їсть. Гнат мовчить.

Книга днів Марії

І

Корнієва хата край села на пагорбку. Сюди ясно світить сонце і свобідно дмуть вітри. Майже під порогом пліт і межа. За межею братове, а за плотом літом цвітуть соняшники і чорна рожа, зимою лежить величезна замета. За хатою кілька груш, дві високі старі черешні і одна короната лутова вишня. На ній рідко родили великі, прозорі і соковиті ягоди.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_mariya.docx)Ulas_samchuk_mariya.docx175 Кб4313
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_mariya.fb2)Ulas_samchuk_mariya.fb2279 Кб3241
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_mariya_hronika_odnogo_zhittya.djvu)Ulas_samchuk_mariya_hronika_odnogo_zhittya.djvu3110 Кб2522
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_mariya_hronika_odnogo_zhittya.pdf)Ulas_samchuk_mariya_hronika_odnogo_zhittya.pdf40159 Кб3597

Пошук на сайті: