Гори говорять! – Улас Самчук

Час тягнеться безконечно. Вийде? Не вийде? А що як і не вийде. Нічого їй не зробиш. Тсс! Щось чорніє. Серце тук-тук-тук! Чорна пляма на снігу. Ха-ха-ха! Видалося… О, ні! Це не видалося. Пляма рухається, наближається. Ноги самовільно підхоплюють його й несуть уперед.

— Це ти, Яринко? А де вона? Де є вона? Кажи, ну-ж швидко!

— Тсс! Мовчи! Зараз прийде.

— Прийде? Яринко! Не брешеш? Прошу тебе, як прийде, лиши нас самих. Озолочу тебе. Маю з нею поговорити.

О, та Яринка. Вона сміється! Їй сміх! Чого ти смієшся? Але в ту мить, мов зірваний камінь, Павло полетів уперед.

— Марійко! Ти? Це ти? — Він став перед нею, як онімілий. Довгий час лиш вимовляв: — Марійко! Після взяв її за обидва рамена й подивився їй у вічі. Голова її ніби нежива спадає й у ту мить кидається до нього, обіймає руками шию й заливається плачем.

Павло розгубився. Він чув у своїх раменах ніжний, пекучий предмет, який боязько пустити, боязько стиснути, на який боязько навіть дихнути, щоб не потурбувати його. Biн обнімав її ніжно, незграбно.

— Марійко! Ти плачеш. Марійко! Чого ти плачеш? О, скажи, скажи! Не плач! — Він не знав, що з нею діяти. Він увесь тремтів. Чувся щасливим, повним. Усе — світ, люди — все зникло… Марійка, коли виплакалася, підняла заплакане личко й промовила: — Павле! Мій любий, Павле! Де ти так довго був? Я вже давно на тебе чекала. Я ходила до Дмитрихи, ходила скрізь, де можна тебе зустріти, а тебе ніде не було. Неньо знають, що я лиш тебе люблю.

Вона не скінчила своєї мови. Солодко-жагуче чуття розлилося по її тілі. Він торкнувся чимсь гарячим її уст і вони загорілися довгим пристрасним цілунком. Обидвое мліли й ледве трималися на ногах. Після, коли він опритомнів, цілував її очі, чоло, уста. Вона горнулася до його дужого тіла, вилася хмелиною й цілувала. Як мило, як солодко! Він огорнув її своєю гугльою. Вони чули, як чітко й полохливо билися їх серця.

А вітер віє, мете снігом. Небо затягнене хмарами. Яринка непомітно зникла. Вони довго стояли, милувалися. Він питав її про любов, цілував уста й очі. Вона тремтіла, горіла пристрастю. О, Марійко, голубко моя!

Він обіцяє вирвати її від батька. Вони підуть десь далеко в гори, збудують собі там хатку. Він буде спускати дараби, заробляти, а вечорами приходитиме додому, принесе їй усе, що лише їй захочеться. Він озолотить її. Він узує її в золоті топуночки, посадить на троні й буде їй як цариці служити.

Марійка чує пристрасні його слова й мрія тче звабливі чарівні образи. Вона вірить йому. Як не вірити йому, Павлові, тому дужому, непереможному Павлові! Він зробить усе. Він зрушить гори й поверне назад сонце. І все щільніше горнулася до нього, все пристрасніше шептала йому гарячі слова, а по палаючих її щічках спливали й капали на сніг великі світлі перлини теплих дівочих сліз. Чого лилися вони? Чого їй шкода? Нічого, нічого не шкода їй. Сльози ті — сльози любови, сльози великої радості. Довго плила над ними зимова ніч. Ніхто, лиш вітри, були свідками їх милування. Вони гаряче клялися належати лиш одно одному й вірили в свою клятьбу.

9

Від того часу Павло не жив, а горів. Пісні самі лилися з його уст. Праця для нього забавка. Майже щовечора він десь зникав. Приходив дуже пізно. Наступили свята. Павло не міг усидіти дома, а разом не міг ніде прилюдно вийти з Марійкою. Це його мучило й сердило. У свято зробили кінські перегони. Запрягали коні в сани й їхали на перегони, до мосту "Тридцятка". Звідти гналися вниз до Кевелева.

Прийшов на відпустку Юра. Оповідав, що тяжко при війську, що треба вміти по-мадярськи й хто не вчиться, того тяжко карають. Мати зідхала й тошніла. На перегони Цокани виїхали аж двома парами. Вичепурили свої коники, повісили на них балабони. Павло править першою парою, Юра другою. Коли їхали, мені зіпсула настрій невеличка пригода. Я їхав з Павлом. При виїзді з Лопушанки на широку дорогу, зустріли легкі обшиті санки запряжені парою баських карих. Мене одразу проняло жаром. Це поїхав лісничий. Коні його, розбиваючи копитами сніг, швидко промчали й зникли. Але в моїх очах ще довго стояв один образ, якого я й соромився й якому десь глибоко в собі молився.

Ми швидко були на місці, коло мосту. Там уже чекало багато саней. Почалися перегони. Наші коні були найкращі, тому Павло без великих труднощів перегнав усіх. Але видно було, що він не тішиться перемогою. Це не бавило його так, як це бувало минулих років. Назад їхав майже спокійно і лише роздивлявся по сторонах. Він шукав Марійку. Ввесь час ніде не було її видно. Ми проїхали селом туди й назад, але даремно. А Павло мав на неї свої наміри. Повертаючи назад, коло мосту побачили Яринку. Павло прикликав її.

— Де є Марійка?

— Легінь з тебе. Ти й не знаєш, де вона. Вона давно вже на тебе чекає. — І показала, де чекає. Марійка чекала коло садиби Розенкранца. Там був високий частокіл і за ним стояла Марійка. Павло розгонно підїхав, твердо й раптово осадив коней, зіскочив з саней і в миг ока Марійка була в санях Павла. В ту саме мить коні рванули вперед і понесли. Я не поїхав з ними, а залишився на місці. Мене захопила надзвичайна зручність Павла.

Але пригода ця викликала в селі неймовірну розруху. Хтось побачив Павла й Марійку, які швидко поїхали в напрямку Кевелева, побіг до Манівчуків, щоб сказати. Ті захвилювалися. Счинився рейвах. Миттю запрягли коні и помчали навздогін. Кілька саней з села рушило собі за ними.

А Павло, обнявши Марійку, гнав щосили в напрямку Квасів. Коні мчать, розбиваючи копитами сніг. Іскряться гори, палають засніжені ялини, водоспади оздоблені льодяними френдзлями, які горять, мов діяменти. Пінна і люта проривається з-під снігових шапок вода й, здається, рине просто з височини на голову. Гей, уперед! Гайда, мої каштани! Мчать коні, мигають смереки, водоспади. Коло залізного мосту зненацька звернули й помчали глибоким міжгіррям попід Менчілем.

Ми з Юрою помчали також за всіми. Під Менчілем надігнали велику валку саней, коло котрих не було ніодної людини. Всі видно десь спереду. Зіскакуємо й біжимо наперед. Там зібралася величезна юрба людей, серед котрої кричить і розмахує руками Павло. Коло нього стоїть і плаче Марійка. Він без шапки, голова розпатлана. Розкидаючи на всі боки кулаками, на ціле горло репетує:

— І коли ви всі зібралися тут і нехай вас ще тільки буде, а я з свого не зійду. Смерть кожному, хто осмілиться відобрати від мене її. Перед людьми й Богом клянуся, що слово моє тверде, як камінь Не попущу. Гетьте всі! Якого чорта поприходили сюди!

Присутні поділилися на дві стороні. Одна тримала за Павлом, друга проти. Павло килів. Видно було, що кожний, до котрого торкнеться його кулак, клякне на місці. По часі нам удалося розборонити сторони й дещо втихомирити. Люди поволі розходилися до своїх саней і відїзджали. Павло з Марійкою мусіли повернутися й їхали разом зо всіми. До Ясіня верталася довга валка саней. Коло церкви Павло віддав Марійку батькові, але прилюдно на хрест поклявся, що як тільки їй щось станеться злого, — горе злочинцеві.

Та не дивлячися на погрози, старий Манівчук переслідував Марійку, не пускав її нікуди саму й намагався як найскорше видати її за Янчеюка. Цей після своєї поразки все таки не здався й уперто домагався свого. Павло кипів від люті. Ходив чорний, мов градова хмара. З кожним днем зростала його лють і всі були переконані, що не вийде це на добре. Мати ввесь час тільки тошніла. Раз пробувала вона поговорити зо своїм "старим", — піди, мовляв, до нього та поговори. Не звірюка він, зрозуміє. Дочка його ніщо вже такого, але коли той за нею так упадає, що робити. Та й поле його коло нашого. Господар з нього не останній.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: