Гори говорять! – Улас Самчук

Забрали також москалики й нашу маржину. Батько, який довго вірив, що то „наші", переконався нарешті… І ті вороги, і ті неприятелі. Мати тільки те й робила, що плакала.

Але тепер все те минуло. Я вояк. Я пройшов муштру, понюхав пороху. За чотири тижні прогнали мене через підстаршинську школу і тепер я навіть маленьке начальство. У моєму розпорядженню скоростріл, який слухає мене з найбільшою увагою й виконує точно мою волю.

Стоїмо в якомусь маєтку. Великий панський будинок і парк. Скрізь вояки, їх мундури, чоботи, лайка. На луці коло паркового ставу, понастелювано вояцької білизни. По деревах, квітниках крізь порозвішувані рукасті, ногасті вояцькі речі й випари, які виходять з них, нагадують Газову ацителинову атаку. У ставку й над ним повно вояцьких спин. Перуть, миються, або паряться на сонці, мов жаби.

Я ж напхавши в волю черево, скинув черевики, поножки верхні пропалені й зачовгані піском штаниська, в одній адамовій сорочці розкидав себе під соняшною зливою, всякаю в шкуру пахучий промінь та прислухаюся до глухого поворкування шлунку, який веде боротьбу з надзвичайною скількістю недовареної фасолі, твердим окрушним “комісом” та куснем гумояловичини.

Враження щасливого хижака, який тількищо вернувся з удачиих ловів. На моїх устах ще не витерта засохла кривава піна. Пазурі не розкоцюбились, а в суглобах ще не ущухла біль від напружених стрібків. Під шкурою ще далі судорожно корчаться вальки моїх мускулів, намагаючися прорватися й виплигнути назовні. Очі поволі холонуть і гаснуть, мов викинуті з вогню кусники олова.

З часу коли перетягнуто мене через огонь боїв під Бережанами, я Виразно відчув уплив гартуючої сили, що починаючи від мязів ніг і рук, просякала до серця й душі, і обернувши мене в неоформлений кусень сірого вапняку.

Все, що було колись — гори, люди в кожухах, навіть те, що звалося Кіті Йонашівна, все то було не тут, не ца цій землі. То було десь інде у другому світі. Та хустиночка, якою розмахувала випадково присутна Кіті при моєму від'їзді, на двірці в Рахові, єдиний хвилюючий зв’язок з тим колишнім. Мої грубі, в теплих вовняних капчурхі ноги, обнесли мене великим колом, перезулися в тверді, цвяховані чоботиська й ось носять тут по кручах, скелях, носять прудко, бадьоро без протесту й нарікань.

Часом промигне в очах та усмішка. Двоє, барви калини, усточок, таких привабливих і свіжих, складаються, в гострий промінчик і бють у мою тямку. Носик її тонкий і чутливий. Виразно бачу його лінії в такому вигляді, як тоді.

Досить. Живіт випарив. Повертаю до сонця правий бік. Підомною трава нагадує розістелену звірячу шкуру. Тонка хвиля запахів розпареної білизни котиться понад землею й торкається кінчиків нервів нюху. Морщуся. Полікає усна гармонія й грубий, дубовий бас реве ніто пісню, ніто свариться з кимсь. Думка раптом звихаєсь і в очах Параня.

Ця істота вже цьогосвітня. Уста її переборщено рожеві. Личко округле и привабливе, мов південний овоч. Груди завжди задавакувато випинаються й тягнуть до себе такі тверді предмети, як я, сильніше магнету. При цій згадці ніби з розжареної начервоно печі, по тілі пробігає сильна хвиля жагучого відчування. Виразно пружаться мязні й сильно, до болю, потягаюся, ніби бажаю порватися на дві половині.

Доречі, вона зовсім недалеко звідсіль жиє. Три чверті години ходу. Наш полк стояв у тому селі перед двома тижнями. В її хаті було нас пять і всі ми жили в той час тільки нею. Прощаючися, вона принесла кусень якоїсь стрічки й, розірвавши її на пять шматочків, дала кожному по одному. Стрічка була двобарвна — жовта й синя. Значення тих барв в той час для мене так само байдуже, як і значення барви сірого кота. Одначе уста, щічки, груди й усе таке, примусили мене впізнати в тому велику святість і я ношу той шматочок, дбайливо загорнутий у папір, у кишені, що найближче до серця.

От і тепер вона тут. Так. Це він той шматочок стрічки. Дала й казала: — носи на кашкеті. Дурна дівчина. Не знає, що ми свої „кашкети" десять разів за ніч тратимо. Тут вона є! Тут!

Ніздрі мого носа швидко, мов у коня, виграють. Хочу бачити її. Зірватися, бігти безупину, поки те знайти її, а після схопити, тиснути, задушити. Не можу лежати. Зриваюся на ноги й натягаю стокільові, ніби вони не з сукна, з бетону, штаниська.

На превеликий жаль, бігти все-таки не міг. Надімною панував військовий, з суворо насупленими бровами, режім. Цей бог вояцького буття, своєю непереможною силою, досить легко справляється з дивогідними химерами своїх підлеглих.

Розпроставши свої пазурі й лаби, роздерши лютим позіхом засохлі уста, перевалююся з ноги на ногу й зникаю в парку. Передімною парадують вояцькі штами, сорочки, поперетинані й обчухрані дерева, вивернута й обтрощена віспувата пальма.

Гурток вояків зняли камяного стола, що стояв під мармуровою статуєю нагої жінки, кладуть на ньому багаття та варять їжу з недоспілих яблук. Мармурову жінку убрали в вояцький одяг, припнули шаблю й перевязали скорострільною стрічкою. Їм весело. Один високий і стрункий. сперся об статую, заложив ногу на ногу і тринькає на гітарі У кого з них на шапках стрічки тих самих барв, які подарила мені Параня. Чи не були й вони в неї? Але ні. Я знаю їх. Це ж той "Ферретеррегімент". Якого чорта скиглять вони ті нудні пісні!

Але я все-таки їх розумів. Мене дивувала їх команда. Якось дивно — позір! Праворуч! Ліворуч! Ноги йдуть далі. Йдуть без моєї згоди, бо мимоволі мені завжди хотілося тут зупинитись і трохи постояти. Цікаво.

Ноги несуть до палацу. Добре. Несіть до палацу. Ось сходи. Зложені з величезних куснів Граніту, мають безліч слідів і кожний з них лишив по собі на спомин досить бруду. Двері скрізь повиривані, як листочки з старих книг Треба було їх вирвати й вирвали. В кімнатах, ніби необережно потоптані жаби, лежать шкуряні фотелі. Здається, це трупи й дивуєшся, чому їх не поприбирали. На долівці і багато розсипаних папірців. Минувши кілька кімнат, зустрічаєш тих папірців усе більше й більше. Вони спокійно валяються на паркеті потоптані, побруджені й шелестять під ногами, ніби осіннє листя. Нагинаюся й піднімаю один. На ньому малюнок свині в окулярах і фраку. Підписано на незрозумілій мові. Скривив усмішку й покинув.

У прорваній дірі дверей, звідки пливли оті паперці їх вже ціла купа. Плили видно й скупчилися. Не можуть усі нараз виплисти. Вони мусять бути винесені на простір сторонньою силою. Тут їх винесено силою вояцького мокрого, цвяхованого австрійського й не цвяхованого московського чобота.

Вступив по тих крижинах до кімнати, звідки вони плили. Вступив й зупинився. Кусень оброслого каміння в моїх грудях помітно заворушився. Стояв у величезній заваленій книгами залі. На помості, під стінами, на розторощених полицях, лежать, стоять, висять книги. Книги, книги, книги. Я Ще не бачив стільки книг. Мої думи раптом зворушилися і стрімко хижими птахами виривались із голови. Передомною щось, чого я не розумію, одначе дошкульно непокоїть. І я, мов пес, який зустрів щось незнайоме і небезпечне, бігаю навколо й брешу. Гав, гав, гав! — брешу на купи розбитих томів, які валялися тут і нищилися. По них сліди чобіт. Хтось лазив по них, хтось видно навмисне лазив і топтався.

Чому ж і я не виліз і не топтався по них? Можливо тому, що згадав дома кривого батька з його вченою "Неділею", яка пахла тухлою оливою, яку ми все-таки терпеливо гризли, добиваючися від неї мудрості. Пригадалася також товстюча, у деревляних політурках книга, яка лежала в повішеного мадярами вуйка, під сволоком і яку звали Біблія. Вуйко брав її бувало й довго, довго читав. Після й я і брав. До цього часу чую в руках її тяжість. Велика вона й ніхто не прочитав її до кінця. Навіть сам вуйко не прочитав. Не можна її прочитати усю, бо хто прочитає, — збожеволіє. Всі в це вірили. Вірили в це, що хто прочитає, неодмінно від великого розуму збожеволіє.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: