Гори говорять! – Улас Самчук

Дехто регоче. На цьому розмова вичерпується. У землянці пітьма, сморід, чугунна "душогрійка" розчервонілася й пече. По стінах тече земляний піт.

На дворі лютує хуртовина. Різкий-же норд-вест стриже від Синяка й Хомяка. Все під снігом, все мертве. Оббиті сухі ялиці брязкотять і висвистують пруттям. Часами не можна розібрати, чи то вітер гуде, чи летить стрільне.

Двері землянки відчиняються й до середини ввалюється купа снігу. Виявляється вояк. Бідачисько застряг у вузьких дверях, а холод валуном котить.

— Випхніть ту чортову корову! — кричить той, що сидить без сорочки найближче дверей.

— Ей, ти, поросний! Зачиняй двері!

Вояк усовується і роздивляється, кому має голоситися. Натрапив на Бруха. — Та-та-та! голошу слухняно, що наша розвідка піймала двох русів. Один з них старшина.

— Що-ж, ти нам зо всіх Карпат приніс сніг? — каже Брух. — А де-ж ті руси?

— Там, — махнув вояк рукою на двері.

— Там … Де там? В… ? — сердито додав міцне слівце.

— Коло передньої землянки.

— Ну, так і кажи. А то там. Йди, тащи їх сюди.

Вояк знова довго виходить. Один з наших зривається, випихає його коліном і зачиняє двері.

В той час запіпікав телефон. — Гальо! Західній відтинок Григорівки. — Капораль Брух. Так, прошу, гер лойтинант! Найкраще капораль Цокан. Так, гер лойтинант! Ще раз. Дякую! Троє людей? Наказ, гер лойтинант! Явол!

Брух виключає слухавку.

— Що там, Брух, оскверняєш моє імя?

— Вчора, сучі коти москалі, обстріляли з далекосяглої Ясіня й зірвали там потяг з набоями. Наша "ковбаса", яка до цього часу сторчала над Тисою, також зникла. Готують наступ і видно хочуть зірвати позицію — Говерля. Там найслабше місце. Ти береш три лицарі й мчиш на Говерлю. бо з тамтими немає ніякого звязку. Маєш звести їх у низ, інакше, чого доброго, їх зірвуть.

— В якій годині маю вийти?

— В шостій.,

— А тепер?

— За десять чотири.

— Дадуть якусь вечерю? Принаймні б щось поряднішого.

— Вечерю принесуть за годину. Гуляш — подвійна порція, сир і кава. Людей можеш собі вибрати.

Всі зацікавилися полоненими. Ті, що сиділи без сорочок, одягнулися й позащіпалися. Старшина ж чужий прийде. Принаймні буде розрада. Всі задоволені.

По часі приводять. У чоботях, у довгих сірих плащах, у сірих з кляпами вовняних шапках. Один високий, дужий, оброслий досить порядно бородою.

Другий маленький, борідка цапком, рижоватий. У першого видно на нараменнику одну зірку. "Прапорщик", чи щось таке.

— Гутентаг, — вітається "прапорщик" по-німецьки.

— Вількоммен, — відповідає йому Брух. Брух сьогодні офіційна особа — дижурний. Ми-ж усі мовчимо.

— Іх ферштеге етвас дойч, — одразу заявляє полонений.

— Нун гут! — киває головою Брух. — Бітте, немен зі пляц! — і показав на обрізок колоди коло грубки. Полонений старшина такий високий, що йому наша землянка низька й мусить нахилятися. На запрошення Бруха сідає. На ньому багато снігу, який коло печі починає швидко розтавати. Вода стікає по плащі, чоботях. На долівці повстає калюжа. Це видно непокоїть нашого гостя.

— Вогер зінд зі? — питає Брух.

— Іх бін авс Полтава. Абер іх габе гір дізе швайнерай — і показує зніяковіло на долівку.

Ми усміхаємося. Це "швайнерай" він так кумедно виговорив, що ми всі дістали гарний, разом приятельський до нього настрій. Він починає нас цікавити. Другий стоїть коло дверей і розгублено посміхається. Обличчя його добряцьке, наївне. Він видно хотів би також щось сказати, але нічого не розуміє по-німецьки.

— Дас махт ніхтс. Во іст дізе Полтава? — каже знов Брух.

"Прапорщик" сміліє. — Ін дер Україно, гінтер дем Київ — відповідає він. Сидить зігнутий. Обидві великі з грубими пальцями долоні обпер об мокрі коліна. Поли плаща починають сильно парувати. Розкидає їх і гріє коліна.

— Так ви українець? — питаю його по-українськи. Він зрадів і відразу по-німецьки відповів: Яволь. їх бін українер …

— Значить, земляк? Дуже приємно! Вітаю! — і я назвав своє імя.

Москалик, що ввесь час стояв мовчки й силився щось проговорити, також прояснів, затупав і схиливши на бік голову, солоденько заспівав:

— Ну, каже Пацігофер. — І в нас до біса читається. Узвертаючися до мене і вимовляючи к майже як х.

Я не цілком його зрозумів і чомусь по-мадярськи відповідаю: — нем тудум.

—.Нємтуду? Не слихівал таковой. Вероятна у австрійця і губєрніния.

— Замовчи ти ж … морожена! — грубо крикнув на москалика "прапорщик". Той одначе не образився й не змінив свого солодкого виразу. Стоїть, очима кліпає та витерає їх кулаками. Я засміявся.

— Вас гат ер гезагт? — допитуються німці. Старшина пояснює й усі щиро регочуть. Москалик тупає.

— Так что, вашь — бродь, разговор слишу хахлацкій. Дай, думаю, спрашу. Вінават.

— На що ви на нього кричите? — питаю старшину. У нього вираз такий приємний.

— Ах, коли б їх чорт забрав з їх виразами. Обридли вже. Осточортіли. Ціла та Расєя, провались вона мільйон разів, повна отаких ослів і тягають їх по цілому світі та й нас з ними чіпають.

— Чому ж у вас така ненависть до Росії?

— То, брат, не ненависть. Це просто правда. Вас спокушає його вираз, але коли б пожили в тій Расєї, то скоро пізнали б, що за тим виразом криється. От стоїть тобі така ослятина й усміхаєтіуся, душа "на распашку", а дай ножа так усадить у твої ребра й далі усміхатисьме.

Я пригадав виколоті очі на портреті Шевченка. Москалик дивиться на мене й усміхається. Чи зрозумів він що з тієї розмови.

Старшина, оказується, був свідомим українцем і не бажав воювати за Росію. Він ще досить довго говорив про російські відносини й порядки, пророкував поразку Росії й революцію. Росіяне, казав, не видержать. Вони не здібні видержати довготривалого напруження. Вони схильні до сліпого послуху й до такого ж сліпого бунту.

Обсяг його знання був, по мойому, величезний. Він легко називав безліч відомих імен, цитував їх. Говорив то по-українськи, то по-німецьки. Це нас усіх здивувало, а старшина пояснив, що у них інтелігенція багато читає, бо неначитаний уважається за неосвіченого.

— Ну, каже Пацігофер. І в нас до біса читається. У нас, наприклад, одного віршопльотства рік-річно цілі вагони друкується. По-мойому, все то найзвичайніша нісенітниця. Я ще розумію, який небудь Гете, Шілєр… Але решта сміття й тільки дурно ним у школі голови забивають. Думаю, що росіяне нічого більше й, не мають у голові, як ту поетичну полову. Тому й дурні. От австрійці молодці! За ціле життя прочитав дві-три дозволених Францом Йосипом брошурці й має досить. Це по-мойому.

— Я б з вами дещо не погодився, — делікатно зауважив старшина.

— Це як вам хочеться. Я кажу правду. Людина не потрібує всього того, що понадумувано. Це її тільки обтяжує. Мізок мусить бути легкий і рухливий. Не мусить лише думати, а й чинити.

— Тут маєте рацію, — каже полонений.

— Як і скрізь, — підхоплює Пацігофер, підбадьорений своїм красномовством. — Росіянин розмазня, от що.

Вичекавши мент, старшина почав відповідати. Він тієї думки, що людина, яка читає дві-три дозволених кайзером брошурі, може бути чинною, носити модерну краватку та навіть випасти собі черево. Але щоб вона була поступово творчою, у цьому дозволяє собі сумніватися.

Є чин і чин. На його думку. Для одного голова му сить бути порожня й тверда, для другого напхана отією, як той каже, половою. Кажуть, що й Наполеон, при всій своїй чинності, багато читав і то якраз отієї полови.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: