Залишив ватру й по можності скоро подався навпростець без дороги в туман. Схил стрімко западав униз. Багато разів падав, котився, знову вставав. І аж по довгому часі такої мандрівки докотився до якогось ліска, де в імлі побачив людей.
Тут під грубим смерековим накриттям знаходиться військова кухня. У примітивно зложеній із каменю печі, палахкотить ватра, а перед нею з пів тузина червонопиких людей у німецьких без дашків шапочках. Дим виходить через бляшану руру наверх, стелиться по накритті, розтоплює сніг і скрізь капає вода. Поруч на відкритому місці вовтузиться ще кількох людей. Усі вони дуже одноманітні. Не помітно ні відзнак, ні облич. Чорні руки, чорні під шапками плями, широкі замурзані носи. Сукно їх плащів тверде, як бляха, вічно мокре й вічно замерзле.
Присунувся до них, мовчки присів до ватри, відсапнув, а опісля попросив пити. Грубенький, з подвійною потилицею, чоловік встав, взяв казанок, що стояв на камені з якоюсь чорною їжою й подав мені. Почав пити. Була це кава й навіть досить солодка. Випив усе до каплі.
Випивши, заговорив про Янчеюка. — Там, кажу, один наш товариш домерзає. Чи не могли б кого післати за ним? Я, прошу вас, далі не можу йти, Голосіть мене вашому начальству й дайте мені схилити голову.
Розпитали, де може знаходитися Янчеюк, і вислали за ним чотирьох людей. Мене відправили до командантської землянки.
Командант по короткому допиті наказав дати мені ліжко, а перед тим накормити. Запитав, чи не є Павло Цокан мій брат. Так, кажу. А ви його знаєте?
— Гальо! — загукав командант. — Покличте сюди Павла Цокана.
Я надзвичайно зрадів. Це було зовсім несподівано. За хвилину Павло увійшов і ми віталися ніби на тому світі. Я так близько від нього й так довго не бачився з ним. Побачивши, в якому я стані, він затурбувався й почав пильно мене обслуговувати. Ввесь мій одяг уявляв найсмутнішу картину. Ноги мокрі, понатирані, померзлі. Права рука подряпана. Це сталося підчас борюкання з Янчеюком.
Присів до мене на ліжку й оповів про все, що сталося за цей час. Розказав також за Марійку. Він був скупий на слова, але всетаки я довідався про Марійчине нещастя, що померла її дитина, що мала сильне нервове потрясення й хорує до цього часу. І все це наробив Янчеюк. Тепер мені стало ясніще, чому він так поводився зо мною. Він хотів мене вбити з помсти за Павла.
Слухав це майже через сон. Після так і заснув, не дослухавши до кінця. Спав, як камінь і прокинувся аж на другий день під ту саму пору.
21.
Після того дістаю нагороду і два тижні відпустки. В той час заговорили, що в Росії вибухла революція. Австрійці готовилися до наступу. Замінили деякі частини. Нас перевели на італійський фронт. Із усіх подій, які сталися за час мого перебування на російськім фронті, надзвичайнішою була та, що того самого вечора, коли я відійшов у довгу мандрівку на Говерлю, до нашої землянки попало велике гарматне стрільно й майже всі мої товариші, а з ними також і оба полонені росіяни, загинули. Мабуть росіяни навмисне зірвали частину скелі під Говерлею, щоб цим захоронити моє життя.
Перебуваючи на відпустці, зустрівся знов із Йонашівною. Було це в кінці лютня. Гарний, погідний день. Зустрів, як йшла з матірю, коло лісової управи. Мати, як і завжди, у довгому чорному плащі, у чорному капелюсі з крепом. Невідомо, по кому носила жалобу, але тоді майже всі жінки її носили.
Дуже чемно привітав панночку, але вона, вклонившися, тільки глянула на мене й пройшла далі. Пройшовши кілька кроків, видно щось надумалася й загукала на мене. Підійшов.
— Ви давно з фронту?
— Ні, кажу. Щойно півтора тижня.
— У вас на грудях хрест.
— Так, кажу.
— Це нагорода? .— Так, це нагорода.
— Мусите оповісти, за що її дістали.
Я раптом зніяковів. Це, видно, їй подобалося. Вона приняла це за велику скромність. — Ет, — кажу, — не варто оповідати. Це не було нічого особливого.
— За нецікаві справи хрестів не дають. Мусите мені конечно оповісти. А правда, мамусю, він чудесно говорить по-мадярськи.
Стара, яка терпеливо чекала на дочку, підтвердила, що дійсно добре.
— Бачте, і мама так каже. Ви зайдете до нас… Ну, коли? Ну, скажемо, сьогодні ввечорі… Правда, мамусю?
— Прошу, прошу! — заговорила стара.
— Ну, от і мама також це каже. Так ви даєте слово? Прийдіть у сьомій. Добре, мамусю, у сьомій?
— У сьомій, дитинко, найліпше.
— І мама, бачте, у сьомій каже. Чуєте? Точно в сьомій. Дивіться! — і, погрозивши крихітним пальчиком, відходить.
Того вечора батько, мати й Павло, який нагодою був дома, не могли надивуватися, куди я так "вилизуюся". Бритва вигризла на моїх щоках усе до останнього волоска. Волосся на черепі старанно наоліїв і чесав його добрих пів години. За цей час обличчя мое приняло вигляд, який мені самому сподобався.
Точно в сьомій годині у Йонашів.
Але панночки немає дома. А де ж панночка? Знана круглолиця Анна заявила, що панночка пішли й ще не вернулися. А куди вони пішли? Того Анна не знає. Вони не сказали, куди пішли. Але я можу зачекати на кухні.
І от я чекаю. У кімнатах живе тепер не той "лойтнант", а інший, "гавптман". На кухні аж два його джури. До цього часу вони мали дуже поважне заняття з Анною, яка ледь устигала попадати з обіймів ув обійми. Моя присутність дещо ім перешкодила.
Минає пів, година, півтора. Панночка не приходить. У девятій терпець мій досягнув кінця. Зриваюся й без слова йду геть.
На дворі темнота. Коли б громи били й горіла під ногами дорога, я швидше не гнався б, як тоді. Проте не відразу пішов до дому. Якимсь чином я опинився під вікнами попа Бабчинського й докладно обзнайоми'вся з його двором та огорожею. У вікнах горить ясне світло й рипить грамофон. Там проводять запусти. На подвірю кілька бричок і між ними знана мені бричка Йонашів. Що було б, коли б я тепер зустрів її? Цікаво, що було б?
Але я не зустрів її. Обійшов кілька разів подвіря й вернувся до себе. Пройшов поволі через вузенький місточок на Тисі, а після кілька разів сюди й туди пройшов по лівому березі. Ліворуч від мене центр Ясіня. Це найгустіще заселена частина. Мешканці переважно — ізраєль. Багаті, бідніші, купці, крамарі, хабарники та глитаї. Тут і знаний Розенкранц. Ось його охайний одноповерховий будиночок із мезаніном. В'їзд до заднього двору від Тиси. Подвіря обнесене високим частоколом, а брама вічно на замку. На вулицю виходять лише вікна двох — споживчої та залізної — крамниць.
Крім того він має ще корчму, паровий тартак та адвокатську канцелярію. Останніми часами він узявся за постачання армії все, що їй необхідне.
Пригадав Тулайдана. Що то він поробляє? На яких фронтах торзають його? Котру по черзі лікує рану, чи може вже давно вернувся в порох землі, з якої ніколи не вилазив?
На вежі католицького костелу забамкав годинник. Відслухав дванадцять і подався через Буковинку додому.
По полудні другого дня прийшла до мене Анна. Це мене здивувало.
— Ти чого хочеш? — озвався не особливо лагідно Вона заскреготала, що її післала панночка й що я маю зараз до них прийти. Швидко одягаюся й виходжу. Надворі опамятався. Куди? Що ти робиш?
— Скажи, Анно, своїй панночці, що прийду за дві годині й чекатиму коло молодого смеречника. Розумієш? Як хоче, хай прийде. Так і скажи їй, як хоче… Второпала?
Анна кивнула носом і пішла. Години ці тягнулися неймовірно довго. Ходив і тиранив себе. День, здавалося, святочний. Рожеві вітри летіли прудко на схід. З полонин погавкували гавбиці.
Не голився й не чистився, а пішов так, як був. Думав, прийду, сяду на пеньочку й довго до смерку чекатиму. Але так не було. Коли прийшов, вона вже чекала на мене. Одягнена в пальто, обшите білими кріличими шкурками. Личко рожеве, а очі, як і завжди, чорні вугольно.
Привіталась і подала руку. Як це дурновато перший раз у житті стискати таку руку.
— Ви, пане Цокан, вчора дуже негарно зробили, не чекаючи на мене! — суворо насупивши бровинята, сказала. — Так лицарі не роблять. Це так і знайте.
— Але ж …
— Нічого але ж. Досить. Ви не дивіться на мене… Я сьогодні не гарна й зла. Ух, і сердита я сьогодні. Я взагалі вмію бути сердита. Знаєте, жінки, як хочуть, то можуть страшенно сердитися. Як кітки. От мама моя, та ні. Та не вміє сердитися. Я ще ніколи не бачила, щоб вона сердилася. Отака собі рівна, без вузликів. Вона така ніжна й така перелякана. Ви думаєте, що? Думаєте, чого ми тут цілу зиму під самим фронтом живемо? Ми ж могли б собі жити денебудь інде, де менше небезпеки, але на цьому настояла я. Ну, й було сміху. Мама вперлася — ні й ні. Ніколи ще не бачила, щоб мама вміла бути такою впертою. А я кажу: добре! ти залишайся собі тут, а я поїду сама собі туди. А жили ми тоді в Рахові. Знаєте? — глянула на мене. Невже вона тоді вимахувала хустинкою для мене? Цього не запитав.