Гори говорять! – Улас Самчук

Кіті! Що маю ще сказати? Тяжко дібрати слова. Як любиш, — відчуй і зрозумій. До побачення! Дмитро.

Кіті дочитує, руки спускаються на коліна і тримають листа. Очі довго непорушне дивляться вперед, зовсім непомітно наливаються сльозами та проливають їх. І капають сльози, стікають по щоках, по кешенях на грудях, осипають руки й папір. У тих очах через сльози відбився величний, синій простір, потяги, хмари, зриви гарматніх вибухів і велитенська постать людини з розторощеною ногою з усмішкою на спраглих посинілих устах.

Ну, чого-ж ти плачеш, Кіті? Смійся! "Далека Кіті?… Мені хочеться любити те, що дуже для мене далеке" … Ну й чого-ж ти плачеш, Кіті? Ти, далека, недосяжна!

Кіті всміхнулася. Обернулася, глянула, навколо. Все спокійне, байдуже. Скрикнула. Ніодна гілка не ворохнулася, ніодна комашка не прискорила своєї ходи. Все байдуже й спокійне. Природо! Ти-ж чуєш болі мої! Засумуй, засмійся, викрикни! Ні. Це так їй байдуже. Це все так має бути, мусить бути!

Зривається і швидко, майже біжить, вище на полонину. Там висока, соковита трава. Ніодна корова не толочить її цього літа. Виплетені плотиками закопи, колючі дроти, між ними цвитуть гірські фіялки.

Ще пахне скрізь війною. В повітрі лишилися відгуки квилення й вибухів гарматніх стрілен. Валяються речі залишені вояками, місця, де вони сиділи. Он скорострільне гніздо. Може й він тут був. Може оці сліди його сліди. Кілька обірваних будзиків лежить на каміні. Кіті бере й кожний з них обмацує. То-ж вони воювали, захищали її батьківщину.

Після біжить дещо нижче. Тут могили. Довга черга чорних з білими написами хрестів. Читає написи:

"Герман Пацігофер, райхсдойч. 18 Б.Р.М.Г.Аб.

"Адольф Брух, райхсд. Корпорал, 18 Б.Р.М.Г.Аб.

"Карл Бероут і т. д.

Звернула увагу на два чужі прізвища. Як попали вони сюди?

"Кирило Остапенко, рус. оф.

"Ніколай Плюєв, рус. сол.

Під усіми дата 24. січня, 1917.

Дещо вище рознесена землянка. Так, думає Кіті. Це вони тут були. Дивно. Тут ходив і він. Кіті схилилася й помацала пучками пальців землю. Не гаряча. Така як і скрізь. Вирвала на місці кілька фіялок і взяла з собою. Після зробила з квітів маленького віночка й положила його на братню могилу. "Мир вам!" — прошептали її вуста.

Коли зійшла на долину, вечоріло. Відчувала сильний голод. По залізниці, майже без перерви, сунули на захід навантажені людьми потяги. Що це таке? Кінець війни?

Ось зовсім помалу, сунеться довжелезний потяжисько. Зібрані різнобарвні вагони — тягарові, особові. У них набито людей, які кричать, вимахують червоними хустками. В одному вагоні виспівують по-мадярськи якусь незнану пісню.

— Ей, дівчино! — гукає до Кіті вояк. — Ходи сюди! — і додав кілька поганих слів. Кіті оторопіла. Невже це був мадярський вояк? Не може бути. То був якийсь хам.

Кіті не йде додому, а біжить за потягом. Потяг повзе зовсім помалу й, дотягнувши до Зіміру, зупиняється. З нього роєм висипає воячня. Крик, співи. На двірці вже багато вояків, які змішуються з новоприбувшими й усі разом нападають на військові склади одягів і консерв, розбивають їх і починають швидко розбирати.

Тут же на пероні утворився мітінг. Чорний, вилицятий чоловяга, виліз на перекинуту бляшанку з бензини й, люто розкидаючи кулаками, реве:

"Товариші вояки! Хай живе революція. Геть з цісарями, з кровопийцями народу! Всю владу в руки працюючих! Геть з війною! Досить пролили крови! Пора взятися за працю!

Натовп вояків в захопленні. Ревуть, погрожують комусь кулаками. Над двірцем замаячив величезний, червоний прапор, а при вході на перон вивішено такий саме плакат з написом: "Хай живе революція!" Напис на двох мовах. Мадярській і “гуцульській”.

—Все це для Кіті надзвичайно нове. Вона зовсім розгубилася, замішалася в натовп, пхається поміж вояками, не розуміючи, що сталося. От тобі й славна мадярська армія. От і війна до остаточної перемоги. Що роблять усі ті, що на верху? Де поділися старшини? Чому тут самі рядовики?

У куті, де була каса двірця, розмахуючи кулаками, просторікує дебелий, з довгими рудоватими вусами чоловяга. Він утік з Галичини. Це бувший жандарм, але тепер переодягнутий у вояцьке. Він щиро обурений і майже одверто протестує.

— Зупинили потяг. Улізли. Ви хто такі? — питаю. — Де ваш комендант? — Як дам тобі, чуєте, каже один, кольбою по голові, то побачиш, хто ми такі! От і говори з ними. — Анархія. Каже, офіцерів і жандармів шукаємо. Забрали мене й ледве втік. Ми, каже, українці. Хто не з нами, той проти нас.

— Так, так, — загавкав хтось. — То українці. Вони не пускають потягів на Мадярщину. Ми ледве зібрали якісь старі вагони. У Коломиї двадцять пять паротягів і всі зіпсуті. Українці навмисне попсували, бо вони організують армію й хочуть наново війну починати. Кажуть, від Києва пів мільйону війська рушило. Все тягне на захід. Куди приходять — революція та встановляють свою владу.

— Хай воюють, як їм ще необридло. З мене вже досить. Хай про мене цілий світ завойовують, матері їм чорт! — філософує старий вояк і набиває величезну люльку.

Кіті чуб, бачить і нічого не розуміє. Що сталося? Побожеволіли люди. Пів мільйону якихось українців суне на захід. Чого їм тут треба? Вони ще й сюди присунуть і тут зроблять свою владу. Боже мій! Це було б несправедливо й жорстоко.

Смеркає, а Кіті нічого не їла. Вона зовсім забула за їжу. Не до того тепер. На її очах валиться велика мадярська армія й держава. Вона це чує й бачить і нічого не може зробити. Смеркало, а вояки не відїзджають.

Запалили смолоскипи й освітили двірець. З гір насунуло багато гуцулів. Всі вони виголоднілі, сухі. Хтось сказав, що роздають страву. Вояки вказали на склади муки й консерв і за хвилину з них не лишилося нічого. Розпочалася сварка, бійка. Деякі, діставши щось, одразу сідали тут і їли. "Боже мій! — жахається дівчина. — Вони голодні. Які вони всі голодні. Революція, голод, українці. Люди! Отямтеся! Ви всі загинете! Ви станете рабами своїх шлунків!''

Перелякана Кіті біжить додому. Чому все це на неї зробило таке сильне враження? Вона навіть за Дмитра забула. Вона горить, шаліє.

Як на те застає дома батька. Він, видно, щойно приїхав, мати радіє й закормлює його смачними стравами. Вона прибігла, привіталася й почала плакати.

— Кіті! Що тобі?

— Ах, вона в мене завжди така, — журиться мати. Батько переконаний, що вона плаче від зворушення зустріччю. Намагається втихомирити.

— Тату! Що сталося? Чого вертаються вояки?

— Революція, Кіті. Війна скінчилася. Всі армії розходяться.

— Але-ж не всі — кричить Кіті. — Не всі! Он … І вона вже забула, як вони звуться. Вони, ті здалека починають наново війну. Не всі скінчили. Це тільки наші покинули все, не видержали. Це тільки нашим усе байдуже.

Батько лише усміхнувся.

— Чого ти усміхаєшся? Тату! А що буде з Мадярщиною?

— Нічого. Тепер цілий світ збурився. Всім набридла війна. Революцію роблять. Не видержали.

— Так нащо починали, коли не видержали? Почнуть, нароблять стільки лиха, перемордують, перекалічать і після не видержують.

— Від нас, дочко, це не залежить. Це винні ті панове там на верхах. Але Кіті Ти не проймайся так.

Кіті дрібно засміялася. — Не проймайся. Тепер не проймайся. Колись скрізь писали: — "Мадярські жінки! Цвіт і гордість наша! Всі сили на фронт. Підбадьоруйте ваших мужів!" А тепер не переймайся. Для чого стільки кричали? Нащо вішали отих Гуцулів?

— Що з нею? — пошепки питає Йонаш жінку. — Може вона читала багато романів?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: