Гори говорять! – Улас Самчук

Але на трибуні знов духовний пастир. У руках його хрест. — Покайтесь і скорітеся! Хрест піднімається догори й народ утихає. З голів сповзають кресані. Нехотя й поволі приходить тиша. Духовний пастир вказує, що для охорони молодої держави потрібне хрестолюбиве воїнство. Приходять злі душі та намовляють вас до непослуху. Мусимо боронитися. Мусите створити військо, яке б із мечем хоронило наші закони й порядок. Він закликає добрих, "почтивих" легінів у ряди народньої міліції й буде за них молитися Богові. Він благатиме всеблагого, щоб той з великого свого милосердя послав у їх душі спокій і владі покірність.

— Во імя отця і сина і святого духа! Хто бажає вступити в ряди народньої міліції? Підніміть руки. Міліція, то таке військо, яке хоронитиме вас всіх перед злими духами

Шепіт рознісся над натовпом. До гори піднялося кілька рук.

"Мало" — подумав пастир. — Дайте місця. Ану виступіть сюди всі, хто бажає взяти на себе важкий хрест народнього оборонця. Ми будемо бачити, хто є той хоробрий і вірний син свого уряду й батьківщини. Хай знаємо, бо кожний з них одержить нагороду, яка йому належиться. Кожний дістане хліб і гроші… О, вже є більше Ану-ану! Хто ще, Наліво, наліво! — Натовп почав ворушитись і робити перед трибуною місце. Зо всіх боків виступають молоді легіні та старі газди. Всі вони не встигли ще скинути сірої військової уніформи. Одна за одною вилучаються з натовпу ті уніформи та стають у лаву. Ось уже одна лава набралася. Ось друга стає. Бабчинського очі не на місці. Вони швидко, швидко бігають і горять. Йонаш тупцює, як медвідь на гарячій блясі. Він хотів би вилетіти на трибуну й у захваті випалити кілька сильних слів. Хай ще говорить "баган". його не зрозуміють, він ще потерпить. От будуються сірі лави. Вони слухняні та німі. За хліб і гріш бери й жени їх, куди хочеш.

Вертливе й неспокійне знаряддя — Пластун, опоений самозакоханістю й поблажливою усмішкою пана Йонаша біжить у натовп, гасає на спотикача, кричить, формує муштрує.

І от став перед трибуною мур нового війська. Кожухи, петеки, запаски, відсунулися назад. Тепер розмова лише з вибранцями. Он як гордо стоять вони й чекають.

Йонаш радить. Підшіптує свої міркування Розенкранц, Онде Блютрайх ледве держить перед собою свого живота.

Він також не без діла. Він пропонує свої послуги. Він доставить для новоутвореного війська найліпші харчі й найдешевших цінах. Він боїться, щоб йому не перебили гешефту. То ж не даром скрізь тиснеться отой великий літик Розенкранц.

Але з рядів новоутвореного війська зненацька виступає один сірий кусень. Хто то є? Ага. Це Цокан. Це Юра Цокан. Що він собі бажає?

Він хоче промовити до народу. Але він не звертається до свого начальства. Ні. Він круто по-військовому звертається до маси. Так, так. Він обернувся спиною до Бабчинського й до Йонаша, і до Блютрайха. Ось усі виразно почули: — Чесна громадо! Дозвольте з цього приводу й мені сказати кілька слів.

Шу-шу-шу! — побігло понад натовпом. — Просимо, просимо! — загуло з десяток одважніщих голосів. Начальство — піп, лісничий, нотар і гандлярі переглянулися. І якого біса вперло сюди отого Цокана! Чи-ж вони не знають, що то за птиця Цокан. Хто його не знає, отого осоружного Цокана. Але хіба можна не дозволити йому говорити? Хіба тепер такий час?

— Просимо, пане Цокан, — озвався з-заду Бабчинський. Він навіть "паном" його обдарував.

А він — той пан, твердими мужніми кроками входить на трибуну. Міцний, щільно обтягнутий у сірий військовий плащ, з загорілим бронзовим обличчям, суворо дивився своїми сірими очима вперед. В руці у нього довга обмотана чимсь тичка. Вичекавши хвилину, поки натовп втихомириться, він почав:

— Народе!

Це слово пронизало гостро мовчанку й, мов стріла, промчало понад головами слухачів.

— Народе! — по короткій перерві повторив Цокан ще раз. — Зійшлися ми тут, чесні громадяне, перший раз, відколи стоять оці наші гори. Минали довгі століття, тисячеліття. Наші пращурі та прапращурі жили тут, випасали свою маржинку й тут умірали. Ця земля хоронить і до страшного суду хоронитиме їх кости. Але вони вмірали, западалися їх могили й затерався по них і слід навіки. На їх місце родилися інші, які так само до найменшої дрібнички жили, як їх діди та батьки. Ми родилися й виросли по горах і лісах. Ми випасали маржинку, ми їли, спали, працювали по чужих бутинах, нас використовував, хто хотів, на нac дивилися, як на худобу, яка лише потрібна на те, щоб добре тягнула ярмо. До нас налізло безліч чужаків — хижих, ненаситних, які скрізь, де тільки можна, де тільки знайшлося краще місце, посідали й, як ті павуки, порозставляли на нас свої сіточки. Корчми, обман зробили те, що в короткому часі усі долини, усі береги рік, усі бутини, ліси й полонини опинилися в руках отих хижацьких заволок. Наш народ відтиснуто назад, на високі груні, на скелі, туди, де лише мох та камінь. Нас не стало видно ніде в низу. Ми сходили в долину хіба до праці, до корчми і до церкви, а відбувши своє, мов дичина, верталися назад у свої нори. А тимчасом долинами ростуть палаци чужих панів, множаться корчми та прибувають усе нові зграї чужинців.

Щоб ми не могли прийти до себе й не зрозуміли свого положення, наші пани не дали нам нашої школи. Наші діти роками ходили до того великого будинку, що стоїть он у Кевелеві тільки для того, щоб навчитися кілька непотрібних мадярських слів. Ми ж лишалися темні, невидющі, затуркані. Мова, якої силою навчали, не приносила нам ніякої користі, бо ніде в світі тією мовою не говорять. Нею говорить лише жменька мадярів, а більше ніхто. Навіть зайдіть до Ворохти й там уже ніхто не розуміє ту мову. А задля неї ми мусимо зрікатися нашого знання, нашої освіти.

Між начальством помітний рух. Бабчинський нервується. Йонаш хоч і не розуміє, що той говорить, але бачить по обличчях слухачів, що то зовсім не те, що говорили попередні промовці. — Зігнати його, зігнати! — шепче Йонаш Бабчинському, але не втримується й сам вибігає на трибуну.

— Пане Цокан. Ви не про те говорите. Сьогоднішній день утворений не для того, щоб ви бунтували народ. — Сердито говорить по-мадярськи Йонаш.

Цокай байдуже і спокійно звертається, до нього…

— Вас і всіх інших ми не перебивали … А чи я про те, чи не про те говорю, це вже дозвольте мені знати. Громадо! — звернувся Цокан до людей. — Тут мені кажуть, що я не про те, що треба, говорю. Маю я замовчати, чи говорити далі?

— Далі, далі! — заревли тисячі голосів. — Далі Цокан! Геть лісничого! Народ підбадьорений своїми голосами вирівнюється. До них звернулися зо словом. О, вони скажуть те слово. Вони розуміють і чують його. Ось воно якраз тепер через Цоканові вуста на вільний простір з глибини грудей вирвалося й бушує, мов буревій.

І Цокан розказав про віковічні кривди, болі, страждання. Цокан розповів про велику війну, на якій впало безліч наших людей за ніщо. Він сказав, що нас русинів не лише стільки, скільки є в Угорщині. Нас є багато. Нас мільйони, десятки мільйонів. Вони живуть по різних державах, але всі вони однаково говорять і всі одної матери діти. Всі вони віками дерлися за чужі справи, але настав великий суд над їх гнобителями. Ось прийшла війна, революція. Для нас зійшло сонце свободи. Всі гноблені народи беруться до праці на своїй ниві й що це саме треба робити і нам.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: