Гори говорять! – Улас Самчук

— Саме відгадав. Гейби пальцем в небо попав, — заливається Василинка. Тулайдан тягне молоко. — Пийте, козаки. Чули це слово?

Зареготали. Але в ту мить зненацька брязнули всі тахлі вікон і посипалися на долівку. На їх місце втикнулося до середини з тузин крісових цівок. Одночасно відчинилися двері і на порозі стали три цибаті мадяри.

— Руки вгору! Іменем закону ви арештовані! Тра-та-та!

— Цівки крісів настовбурчилися просто на нас.

Чотирнадцять рук піднялося вгору. До хати увійшло ще кількох і гарненько підібрали нашу зброю. Я нічого не мав, то і не було чого підбирати.

— Є тут Цокан? — запитали одразу наші добродії. Прийшлося відгукнутися. Виступили два і зправа і ліва я відчув дбайливу охорону.

По короткому часі ми опинилися в темнющому, як могила, льоху під сільською хатою. Темнота, що спочатку не могли навіть знати, хто з нас тут є. Почали перегукуватися. Василю? Чого? — Є ти тут? — Та чуєш же! — Дмитре?

— Та є, є, не бійся. А де Тулайдан? — У, — сквернословить той. — Нас, видно, думають просто живцем до чорта післати.

Тиша. Над нами рейвах. Тупотять і шурають ногами, ніби танцюють. Тулайдан зідхає. — Свинське, пробачте, положення, — чути його голос.

— Не важне, — відповідає темнота.

— Та не смердіть так, чорти, — бубонить з другого боку.

— Мовчи, мовчи там. Пив кисле молоко? Пив. Ну, так і нюхай.

— А твоя сестра, Юро, дійсно нічого собі. Давай, пошвагруєм.

— Ти-но, ади, буцигарню одсидь. А то поки вилізеш, посивієш. Мадяре жартів не люблять.

Три ночі не спав, але й четвертої не до спання. Обдумував усе, що сталося, розпитував, з чого почалося. До чорта дивно, їхав додому, а попав чорт зна куди. Але нічого не вдієш. Сиди й чекай. Що то зробили з рештою комітетчиків? Де Юра, Павло?

Метушня на горі не втихає. Час тягнеться без міри, нудно й довго. Раптом чути на горі крик. Впав постріл, затупотіли ноги. Ми зірвалися й завмерли. Але по часі гармідер втихає і знов як було. Що там діється?

Що там, чорт би їх забрав, діється?

Ранок досягнув нашої яскині значно пізніше, як йому це належало зробити. Скромне, загратоване на дві крихітні брудні тахлі віконечко, закрилося ззовні непрозорою повікою неохоче піддавалося напорові соняшного проміння. До всього й день, видно, неважний. Сірий і, мабуть, нудний. Осінь там кладе чітко свої ознаки на перси стиглої землі, а вітер, що порою й до нас застукає, щиро остуджував розжарені коханням літа гірські чола.

4

Сто чортів. Просто неймовірне щось. Частокіл, ворота, чорний халат. Не віриться. І чого ми тут сидимо? Якого біса ми тут сидимо? Ага, знов якісь шматки вчорашнього. Стрібаємо беріжком, а перед нами черевате людоподібне єство. Далі ті скажені цівки у вікні. Хто заплатить газді за вибиті тахлі?

Вже давно ранок. Шлунки наші громами обзиваються, а їсти нічого. Хлопці довго гуторили, після затихли, сидять, сопуть, а вирази якісь макогонячі.

Нарешті, десь коло обіду, почали викликати. Першим мене. Це знов таки вказувало, що до моєї особи вони привязували найбільше неоправданої уваги.

Стіл. За столом люди й усе військові. Папір, пера, чорнило, пишуча машинка фірми "Адлер". Це досить стара фірма. У нашому полку були аж дві такі машинці. Коло машини сидить досить знайоме мені дівча, ясінської прачки. Водо дивиться на мене перелякано. Всі решта виглядають також досить дурнувато. Пики переборщено поважні. Один, з перетятою верхньою губою, якого я ніколи до того, ані після того, в Ясіню не бачив. Навіть монокля для невідомих цілей у ліве око вставив. Але вигляд його від того ані на йоту не став поважніщим. Дуля якась.

Довідавшись моє імя, прізвище, роки й решту подробиць моєї біографії, запитали, як я попав у ту банду.

Так і так. Їхав. Давно не був дома. Мітінг. Хто й що говорив не знаю, але в революційному захопленні і т. д. і т. д. словом, як бачите.

— Хм, хм… Так, так.

— До ніякої вини не почуваюся. Хто вбив жида, не бачив.

— Не бачив?

— Не бачив.

— А нам здається бачив. Шкода, шкода. Прийдеться вам ще трохи посидіти. Може побачите.

— Ну, що-ж. Сидіти, то сидіти. Хіба мало вже находився. Варто й відпочинути.

Смішок. Це так розтята губа хіхікає. Чорт з тобою. До побачення.

За мною Тулайдан. Цього продержали довше, а коли вернувся, вигляд мав неважний. Підсів до нього і почав підбадьорувати. Він сказав, що можливо ще цієї ночі нас вивезуть до Сиготу. Це вже дещо гірше.

Перебравши всіх, нам внесли якусь юшку й по кусневі кулеші. Зіли до дрібочки й сидимо далі. Де-ж у біса наші? Де Юра? Чому-ж вони не дадуть нічого про себе знати? Але хіба ми можемо подати щось про себе? От сидимо й усе.

Надходить вечір, а за ним ніч. Сидимо. Чекаємо, що кожної хвилини зайдуть і скажуть: збірайтесь! І що тоді? Тиждень добивався додому, а тепер знов поволочуть тебе, хто зна де.

Гемно, як у чоботі. Сморід також прибрав особливої міці, бо нас і не думали кудись виводити "до вітру". Внесли відро й усе. Вже ніхто з нас не говорить. Всі мовчать, мовчу з солідарності й я. Над нами, як і минулої ночі, безупинна метушня. Час тягнеться, як смола.

Аж чуємо, хтось до нас доберається. За дверима кроки, гутірка, брязкіт ключів. Ми переконані, що йдуть по нас. Прощай Ясіня й революція' Двері відчиняються і смутний, виразом відчаяного песиміста, ліхтар дещо освітив нашу яскиню. Сидимо всі на земляній вогкій долівці і зовсім не думаємо вставати. Вдень я дещо закорхнув, а тепер збірався знов і на тобі.

— Дмитро Цокан! — чую голос ліхтаря, чи тієї пики, що сторчала за ним. Розчарування. По короткій мовчанці відповідаю.

— Збірайтесь і виходьте.

— Куди? Що?

— Виходьте й кінець. Не будемо-ж вас виносити, — жартує пика.

Оглянувся на товаришів. Шкода стало. Виведуть сучі коти і не вернешся.

— Ну, кажу, братва. Будьте здорові. Видно мене там таки полюбили. Піду на зобачення … Ет! …

— А ти не йди, — каже Тулайдан.

— Не йди, — кидаються до мене решта. — Коли йти, то всім. Одного не дамо. Куди там серед ночі. Не дамо!..

Я встав. Що його робити? Пика й ліхтар настирливо сторчать у дверях. За ними ще кілька пик визирають, а з ними видно й кріси. Подумавши, кажу: не піду я, добродію, сам. Чого ви хочете?…

— Но, но! Не морозь дурниці. Підемо, підемо, хлопе, і баста. — І по цих словах до ями ввалилося з пятеро барчистих люда, зтероризували наших бравнінгами, підхопили мене й метеликом випурхнули "на світ Божий".

Там темнота, хоч стріляй у морду. Коло мене двох озброєних до зубів. Вийшли задніми дверима і, пройшовші короткими суточками, опинилися на дорозі.

Тут чекає запряжений фаетон. Коні направлені в сторону Лазещини. Коло того ще двоє озброєних.

У мене по спині пробіг холодок. Поважно й урочисто підводять мене до фаєтону. Всідаю. Коло мене вмощуються два озброєні, запона спускається і коні прудко рушають. Серце чітко й нагальне тукотить. У голові бавляться в перегони думи. Колеса возу стукотять і стрібають по камінцях. Війна. Знайомі обличчя, батько, мати… Кіті? Де ти є, моя Кіті?..

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: