Гори говорять! – Улас Самчук

— Ти хочеш мене вчити! Гаразд, — видушує він через свою лють. Він закурює цигарку. Помітно тремтить рука. Намагається тримати себе.

— Ну, та як-же по твойому?

— По мойому — вже пізно. Ти вже нічого не можеш робити. Тебе тут ненавидять, бояться й разом чигають на твоє життя. Тут треба здобути собі інших, ніж ти маєш, людей. Тутешніх, отих звичайних гуцулів, проводирів народу треба нам здобути і запрягти їх до нашого воза. Це, місцеві люде мусять боронити Мадярщину.

— Тільки чекай на них — каже Йонаш. — Ти дай їм тільки змогу й через двадцять чотири годині будуть тут українці.

— Розуміється. А що-ж ти думаєш? Думаєш, що та горстка збунтованих вояків без гуцулів загородить їм дорогу? Треба яко мога швидше рятувати положення. Треба перетягнути на нашу сторону гуцульських проводирів. Цоканів мусимо за нами мати.

— Ааа, он воно…

— Не акай, а краще думай. Цокани тепер опанували масами, їх голосу послухають. За ними підуть усі. Все одно ти з Розенкранцом нічого не вдієш. І коли ти будеш проти Цоканів, це значить проти всіх гуцулів. Батьку! Випусти Дмитра Цокана.

— Хо-хо-хо — заливається Йонаш. Він морщить чоло, закладає ногу на ногу. — Ти, дочко, аж надто турбуєшся долею цього парубка. Знай, але, що його народній комітет вибрав командантом української залоги Ясіня.

— Української? — Кітіні очі збільшилися.

— Розуміється.

— Думала гуцульської.

— Так. Але вони виступають разом з українцями та звуть себе цим імям. Вони мають український прапор і ведуть переговори з українською владою про прилучення цілого нашого Підкарпаття до України.

Кіті задумалася. Батько уважно слідкував за змінами виразу її обличчя. Подумавши хвилину, вона повільніше обертається до батька й лагідним тоном питає:

— А що ти думаєш з ними робити? Йонаш відповів не одразу. Він ніби думав над чимсь іншим. Міцно стулені уста, очі вперті в одно місце

— Це з ким? Ааа, з тими? — підніс до уст цигарку й затягнувся димом. — Те, що скаже суд. Думаю, що суд знатиме це краще від нас з тобою. — Проговорив він

— Але-ж тепер ти маєш право над ними у своїх руках

— Я видам їх судові.

— У ги добре обдумав цей крок'? — вона підступила ближче до батька. Той сидячи відхилився назад

— А все таки, батьку, памятай за себе. Я також за тим, щоб карати зрадників батьківщини, але коли це є коханий і навіть, коли рідний батько. Але …

— Ну?

— Але тут справа дещо інша. Послухай, батьку. Те, що молодий Цокан призначений командантом української залоги. Ах, лиши ту твою міну. Це мене направду турбує. В цьому криється глибока для нас небезпека. Гуцули, як там вони не настроєні, а за смерть свого команданта завжди зуміють так чи інак помститися. Я думаю пуститися тут на хитрощі. Слухай.

— Ну, слухаю, — коротко й неповажно кидає Йонаш

— Ах, коли б ти тільки не вважав мене за таку дитину. Коли б ти хоч на хвилинку міг поважно зо мною розмовляти. Признаюся. Я покохала Дмитра Цокана. Покохала, бо він на мою думку заслуговував цього.

— Коли твоя думка грала таку ролю у твойому закоханні, то добре було б, щоб вона допомогла тобі стати розумною.

— Ти все своє.

— Як і ти.

— Він був хоробрий і вірний вояк нашої армії. Він від природи шляхетний та розумний. Зрештою серце не розбірається в тому, хто він і що він. Воно загоряється і горить. І коли б його тепер розстріляли чи повісили — знай, я того не пережию. Думай собі, як хоч, роби, що хоч. Я чомусь вірю, що він тут не є винен, а разом, мені здається, що його можна буде перетягнути назад до нас. Він мене також любить. Це я знаю й можу це доказати. Я хочу з ним поговорити одна на самоті. Хочу бачити його, хочу запитатися, що з ним сталося. Зрештою ти й сам добре знаєш, як потрібні нам такі люде, такі Цокани, Пластуни!… Це наша опора тут. І коли вдасться мені затягнути його до нас, уяви собі, яку дістанемо потугу. По-перше, розібємо братів Цоканів, по-друге командант української залоги буде нашим командантом Це все чиста монета в нашу кишеню По-третє, я зможу бути з ним також чинною в нашій боротьбі. Ми, батьку, повели б її іншими шляхами. Ми не шукали б спільників між Блютройхами і Розенкранцами. Тату! Ну?

Вислухавши Кіті, Йонаш сказав: — Це все гарне, але мені не подобається.

— Чому? Ну, чому, тату? — швидко питає вона.

Все то не реальне. А зрештою, як би ти думала це перевести?

— Улаштуй мені побачення з Цоканом.

— Ха-ха-ха! Це так. Допоможи донці зустрітися з її любим, та ще й з твоїм ворогом. Це гарно.

— Але ж, тату! Тут справа поважніща. Він є моїм коханим, але не в тім річ. Ти не роби з себе не розуміючого справи. Ти кажи мені: хочеш допомогти мені, чи не хочеш? Кажи! Тату! Кажи, а я зараз же піду, кажи! А-а-а, ти мовчиш, ти думаєш, тобі прикро. Ну, тату, кажи!

Йонаш зривається і швидко ходить по кімнаті, робить широкі кроки, заложивши руки в кишені. Кіті також біжить за ним.

— Тату! Ну, чого ж ти мовчиш? Чому не скажеш? Тату; Коли ти любиш мене, коли любиш батьківщину, за котру страждаєш, зроби мені це! Зроби, благаю тебе! Зроби, ради мене, своєї єдиної дочки.

Йонаш зупинився. — Стій, каже. Дай подумати. Ти вимагаєш від мене дуже багато. Ти зробила поганий вибір. Ти мусіла б обережніше, але добре. Знай, що роблю це тільки для тебе. Тут комісія вирішила їх всіх відправити ще нині до Сиготу. Але я зміню. Вже досить пізно. Ти втомлена та й я також. Йди додому й чекай його коло десятої години вечора в себе. Ну, задоволена? Більше не муч мене. Йди, Кіті, геть. Маю ще безліч праці. Хвилина тепер дуже гаряча. До побачення, Кіті! Я можливо не прийду цієї ночі додому. Занятий. Скажи матері хай не турбується. До побачення! Виходь собі цими дверми.

Кіті підійшла до батька, взяла його руку, подивилася чуло й щиро в його очі. Зір батька й дочки зустрівся. Вона бачила в тих великих чорних очах багато болючого. Вона не видержує й її, такі ж чорні й такі ж великі очі наливаються сльозами.

Не треба, Кіті! Біжи, біжи! До побачення. Кіті міцно цілує його і швидко виходить.

7.

Була третя година. За дві годині стемніє. Досить далеко додому, але її несла якась велика сила й не відчувала втоми. У голові хаос. Вона ще не обідала й зовсім не думала про це.

За півтори години вона дома. Мати зустріла її з докорами та приготованим обідом. Але Кіті не квапиться їсти. Вона що-хвилини позирає на годинник. Боже, той осоружний годинник. Щойно показує пять. Кіті біжить надвір, під ліс до молодого' смеречняку. Свіже повітря освіжило її чоло, а запал смерек наповнив груди. Стає, мов укопана, на краю ліса, вслухається в тихий його шум, вдивляється в холодне бузове небо й довгу рожеву смужку над грунем Цапок. Десь там зайшло сонце. Десь там, де розляглася могутня Чорна Клева, стрункі, мов свічі, смереки, біжать у далечінь і там, збігши під гору, зникають.

Кіті хочеться впасти навколішки й цілим єством, повною душею молитися. Вона чує, що наближається якась особлива для неї хвилина. Вона знає, що це останній день її бурхливого дівоцтва. Вона приготувала себе цілу, для чогось, що покладе глибоку рису між учора й завтра. Що перенесе її на другу половину життьової дороги.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: