Гори говорять! – Улас Самчук

— Дми-три-ку! Дмитрику — вона дивилася й мовчала. Дивилася вперто з коханням в очах. Нахилився до неї, її голівка трошки піднялася.

— Ще любий! Ще далекий. Ааах! — і вона відхилила голову. — Чекай, у мене в голові туман. Знаєш… щось таке неясне, щось сплутане. Скажи мені, Дмитрику? Але скажи щиро, отверто. Я так багато по цім передумала. Ах, ні. Це не те. От ніяк не можу найти слів. І це завжди так. Це моє прокляття. От живу тут у тих горах, люблю їх, а душа неспокійна. Тісно. Світ такий широкий, такий широкий, а мені тісно. Гори душать. Я думала, що станеться інакше. Сиджу бувало в лісі на пеньочку й уявляю собі, як скінчиться війна, як наше військо переможе ворогів, а наша влада заключить славний для нашої країни мир. Так, так. Це наївно, але я ось така наївна патріотка. Так, так… Тут нічого не зробиш. Я завжди мріяла, що війна скінчиться перемогою, що ми переможемо. А тоді… Боже мій, тоді стільки можливостей. Тоді й гори наші поширились би. Тоді ти пані, ти ось тендітна Кіті Йонаш. Ти їдеш собі свобідно по своїй широкій країні, голосно говориш, сміло дивишся в вічі. От, от! Це влада! Це панування. Цього хочеться мені. І тепер… Все рухнуло. Все пішло до біса. Ну й щож. Зявилися якісь українці. Хто знав колись про українців? Що це за народ? Де їх історія? Чи ж це не смішно, що зненацька, з невідомого виступає якийсь народ, що його ніхто ніколи не знав і … Та ну його к Богу.

Замовкла й думає. По хвилині раптом питає: — І ви також українець?

— Я, Кіті, також українець! — відповів я так само твердо, як впав її запит.

— О це дивно — сказала вона. — В такім разі ми розійдемося. До побачення! — і одвернулася.

Мене це проняло. — "Кіті", шептали мої вуста, але я встав. Вона хороша, мов лелія, приваблива, як ідеал. Тонка, кришталева, вона таїла в собі всі насолоди раю й усі муки пекла. "Кіті" — шептали мої вуста. Хотілося кинутися до неї, обняти й скавуліти перед нею псом. Але голова її лежала одвернута й мов не жива. Лишень ковдра на тому місці, де хоронила її груди, злегка хвилювалася.

— До побачення! — сказав твердо, обернувся й вийшов. Йонаша в хаті не було. Це доречі. Не хотілося говорити. До чорта все. Твердо й сердито поступав у темноту.

10

Було прикро, але переміг. Дома довго ходив по хаті й міркував. В очах стояла кришталева мара, у грудях пожежа. Ах, ну його!…

Через кілька днів знов затягнув би себе у військове середовище. Атмосфера почала охолоджуватися. Йонаш дещо втихомирився й ясінські громадяне продовжували жувати жвачку своїх великих буднів.

Марійка, після того, коли пережила тяжкі наслідки відзначалося якимись приємностями. Довга й небезпечна, без належного лікування й харчів, хвороба, ранення Павла, його відїзд на Буковину й нарешті, по приїзді, арешт, все це не могло не залишити на ній своїх слідів. Змінилася до непізнання. Дещо погрубшала, розплився стан, обличчя помарніло й на ньому зявилося кілька вимовних зморшків. Одні чорні й великі очі, що захоронили свою нервову красу. Вони глибокі, теплі та прозорі.

Батько її недавно також помер, але це не так її торкнуло, бо в останній час вона все з ним не зустрічалася. До самої смерті не міг дарувати їй її зради Манівчуківськоі традиції. Два його брати, прибувши з війська, послідовно й завзято продовжували ворогувати з нами. Ми ж навіть робили заходи розвязати цю справу полюбовно, але все те ні до чого не привело. Ті навіть не хотіли з нами розмовляти. Це були наші закляті вороги, що їх Йонаш і Ко. не використали тільки тому, що бувають речі, що їх ні на що не використаєш. Нам вони шкодити не могли.

Павло сидів заложником у військовій касарні. Спочатку до нього нікого з наших не допускали, тримали під сильною вартою, але згодом, коли політичне небо дещо прояснилося, до нього пускали наших жінок, а потім і Юру.

Сам Павло ввесь час лютував і ревів, мов замкнений лев. З горла його щоденно виривалося тисячі найвибірніших лайок. Він готовий був переколоти черепи усім "чортовим стражакам" і показати всьому тому начальству дулю. Його стримував Юра, що мав на це свій погляд і просив зачекати.

Вступ мій до залоги одразу змінив його долю. Одного ранку приходить до нього його барчистий, з розтятим носом, мадяр-прислужник і заявляє, що заступник команданта залоги Дмитро Цокан хоче з ним бачитися.

Відчиняються двері й у супроводі двіх підстарший входжу до келії Павла. Той спочатку не зрозумів, що сталося. Не вірив своїм очам. Опісля він ревів з радості й обняв мене, як медвідь.

— Збірайся, кажу, і виходь. Досить з тебе капіти тут. Юри з нами не було. Він у таких випадках тримався сторони. Зате Марійка мало не збожеволіла з радості.

Гірше стояла справа з арештованими в сільській хаті. Їх, правда, не вивезли одразу: до Сиготу, але наш сенедріон, що в ньому переважав Ізраєль, не ризикував випустити їх на волю. Утворивши з комісії комісію, що в свою чергу була перероблена ще в комісію, порішили зробити докладний допит увязнених, половину зних випустили, а трьох, на чолі з Тулайданом, відправили спочатку до Сеготу, а потім до Кошиць.

Розенкранца, після належного оплакання усім жидівством Мармарощини й цілого світу, так само належно поховали. Преса цілого світу писала про цю страшну подію. Прибула навіть якась голяндська чи англійська місія, що збірала відомості, фотографувала гуцулів, робила донесення своїм владам.

Брат Розенкранца одразу виїхав до Будапешту й звідти підготовляв грунт для процесу. Його поїздка не обіцяла для увязнених нічого доброго. В той час мадярська столична преса, торкаючися подій в північному сході своєї держави, не раз вказувала на "необхідність безоглядного в корені підрізання бунтарського елементу серед русинів".

Один тільки незначний часопис осмілився писнути про “неймовірно жахливі відносини на Верховині”, про “ненормальні взаємновідносини між місцевим населенням і жидівством", про "самозрозумілий зріст відпорности населення", і т. д.

Але це був голос з провінції. Переходові, поступові, соціялістичні та комуністичні органи, вбачали в тому лише "зріст небезпечних націоналістичних тендендій серед населення, а разом з тим, зріст антисемітизму. Подібні явища, в інтересі братського пролетаріяту всіх країв, необхідно поборювати в найрішучіший спосіб".

— То знаєте, — розважав Хомишин, сидячи над "гальбою" в корчмі. — то краще жида не чіпай. — То, приплющував він свої маленькі впалі окулярики — такий народ… О то народ! Це вже повірте мені. — і при цьому запивав своє зауваження пивом. — Це знаєте, сусідо, — витераючи свої рижі вусиська картатою синьої барви хустиною, — доля вашого брата нід нікого не обходить. Хай тут, скажу вам сусідо, тисячу гуцулів передушить тиф, чи голод, хай отакий Розенкранц висосе з чоловіка останню кров, і кого то болить?

І Хомишин почухав праву щоку носа. Він бачить, що його філософія знаходить пасивне співчуття в співрозмовників і гостей, залякався й, нахилившися, майже шепотом дихає в вухо сусідові: — а зачепи одного жида, ооо… — і махнув pyкою. — Це вам, — знов нахилився до вуха, — такого ляменту нароблять, що бий тебе сила Божа. Чоловік краще плюне й відійде. Це вже повірте мені…

— Маєте рехт, сусіде,— пошепки відповідає співрозмовник і обидва міняють зміст розмови.

11

Час набрякав подіями, що клали тривалі помітки на сторінки історії Гуцулії. Кольосальна по свойому розмірі та й артистичності революція обняла Европу. Гори наші, вбрані пошматованими лахами, опинилися безпорядними й у необмежній своїй наївності намагалися малпувати сусідні країни. Дні проходили туго й обережно. Зливи й сердиті вітри швидко підштовхували зиму, а разом з нею і біду. Населення корчилося, стискалося, мов кулак, тиснулися до своїх .одиноких захисників-гір і напнято чогось чекало.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: