18
— То діточки, коли ми минулого року на Україні зустрічали це свєтичко, — просторікує Іван Щутка, сидячи в натопленій хаті між своєю родиною. — От, так було. Це вам, діточки, стіл. О-отакий стіл. Довгий, ади двері, широкий ци і вліз би у нашу хижу. А на столі пашні насипано. І застелено все чистим настільником. І от приходить сама вечеря, та й почали ми їсти. Господи Боже! їси, їси і кінця немає. Станеш, подивишся, що тільки лишається й знов їси. А господиня все тобі носить і носить, сипле й сипле. То тобі риба якась у тісті і олії запечена, то вареники. Це там так пироги звуть, добрі, а смачні, їси і ще хочеться. А які там паляниці печуть, а які млинці. У нас того зовсім не знають. А тісто біле, пухке. Візьмеш і ніяково в руці тримати. Здається піна, здається розтане в пальцях. Ех, — закінчує, махнувши з жалем рукою Щутка. — Все то минулося. Коби то й нам, дітки, туди!
Дітки слухають, жмурять очі в щонайкращих місцях і не віриться їм. Боже, скільки їжі: Їси, їси й ще лишається. Маленький Василько, що пригорнувся до зажуреної мамки, думає, думає і каже: — Мамко! Завтла я з Дусевим
Юлою такоз піду на Уклаїну.
— Ей, сину! То є далеко й що ти, бідо, там робитимеш?
— Сцо лобитиму? їстиму. Я так мамко, хоцу їсти…
Так дузе хоцу …
У мамки щось тисне у горлі. Вона горне дитину до грудей, а на очах самі збігають сльози.
Тук-тук-тук! — застукав хтось у вікно. Щутка глянув туди й нашорошився. Тук-тук-тук! — застукало сильніше. Щутка встає, підходить до вікна й дивиться в темноту.
— Агій! Хто там?
— Куме Іване!— бубонить за вікном голос.— А вийдіть но сюди.
— Та зайдіть, куме…
— Нема часу. Вийдіть.
Щутка накидає безрукавого кожуха й виходить.
— Куме! Приїхали … — таємничо шепче кум.
— Хто приїхав
— Та з України. Хліб привезли…
— Хліб? Таки почули нас?
— Видно почули. Вдєгайтесі, куме, а біжіт до Зіміру, а я піду всіх повідомлю. От радость яка! І кум біжить далі. Від хати до хати, від вікна до вікна розійшлася чутка —
"приїхали!"
З грунів висипав народ. Мороз, свято, зійшов холодний місяць. По схилах білих гір, мов нічні привиди, встає народ і поволі, тихо сповзає в долину.
Багато тисяч народу застав ранок на Змірівському двірці. Скрегоче лютий мороз. Дихання з уст парою вилітає, Втопчуючи сніг, маса сірого люду, вперто чекає. Довжелезний покритий інейом з велитенською на чолі льокомотивою, потяг стоїть і чекає також. На вагонах скрізь написи : Україна; Україна, Україна. — Далеко взад біжить те слово і десь там зникає в сірому морозяному тумані.
Коло вагонів спокійно проходжають вояки в шоломах. У них кріси з наложеними багнетами, вони мабуть не чують морозу.
Утворили комісію, що має роздати хліб. Треба підрахувати людей, щоб усім вистарчило його. Всі пруться наперед, кожний боїться, що йому не вистане. Військові мусять енергійно приводити людей до порядку. Роздача продовжувалася аж до полудня слідуючого дня, а люде вперто чекали, відходили та прибували нові.
* * *
Але найбільший рух у Цоканів. Ясіня добули легко, але чи піде так і далі? Буде бій. Відобідавши всі три брати збіраються до великого діла.
— Благословіт, неню, благословіт, мамко! Йдемо…
— Хай вас Бог благословить! — моляться старі, моляться зо сльозами. Серця їх повні радощів, а разом і страху. Хто знає, як то воно буде.
— Сини мої, сини мої! Кров моя, радість моя! Йдіт, орлята кохані, йдіт! Може так треба, а я буду молити ся з а вас! — голосить стара мати.
В той час увійшла з другої хати Марійка. — І мене, мамко, благословіт!
Оглянулася стара, а перед нею не Марійка, а вояк. Шкуряна куртка, штани, револьвер. Це все Павло припас.
— Марійко! Дитино! А ти ж куди? Усміхається Марійка. —Туди, де й усі, мамко! Піду з Павлом.
— Це, мамко, коли вже зовсім перевертати світ, то до останнього, — каже Павло: — І баби най покажуть своє. Видите, який козак. Позір!
Марійка зробила позір.
— Ну, дочко, най і тебе Бог благословить!
— Ех, коли б не кривий, — зненацька виривається в старого Цокана. — Бодай того… — і тут згадав, що при Марійці ніяково батька лаяти, махнув рукою і замовк.
— Ви вже, неню, не потрібуєте цим журитися. Сокотіт дому, вівці, корови, а ми вже там самі раду дамо, — кажу старому, але мої слова для нього не потіха. Мамка плаче, плаче э радості та страху. Старому також до сліз ніяково. Прощаємося в останнє й усі виходимо на подвіря, де на нас чекає троє запряжених саней.
Посідали, гукнули, рванулися коні й помчали в долину.
19
"Гальо, гальо! Агенція "Ройтер". У ночі на 7 січня українці обсадили мадярську залізнодорожню станцію в Карпатах, Ясіня. Мадярська залога в числі двох сотень людей попала до полону. Арештовано кількох визначніших місцевих мадярів і вивезено їх углиб краю, як заложників.
"Гальо! Агенція "Вольфа" — Берлін. Українці посунулися на захід. Ясіня, північно-вихідна мадярська залізнодорожна станція, в їх руках. Стан неспокійний. У руках українців всі воєнні запаси, два броневі потяги. Мають намір обсадити цілу Мадярщину. Мадярська влада робить заходи в українському дипломатичному представництві в Будапешті.
"Гальо! — Київ. "УТА". Наші війська в ночі під 25 грудня с. ст. перейшли яблонецький перехід і обсадили Ясіня. Населення зустріло наші відділи з надзвичайним ентузіязмом. Воєнні операції успішно розвиваються на цілому, південно-західному фронті.
"Алло! Алло! Масква. Всім радам і редакціям! Телеграфна агентура преси "Роста". Відділи біло-петлюрівських банд рухаються на захід і загрожують успішному розвоєві робітничо-комуністичного фронту Мадярщини. Під 25. грудня банди обсадили вихідню точку Мадярщини, Ясіню. Місцеве населення ставить енергійний опір імперіялістичним хижакам.
* * *
Головний штаб дієвої повстанчої групи розташувався с будові лісової управи. Шеф усіх збройних сил зупинився в помешканні бувшого коменданта мадярської залоги. Фронт на деякий час зупинився в Ясіню. Йшла сильна підготовка для дальнішого наступу. На пошті, двірці, по всіх важніших місцях кипіла праця.
Головне командування не дрімало також. Швидко творилися нові відділи здібні до бойових операцій.
У той саме час відбувся урочистий похорон першої жертви визвольної боротьби — забитого Йонашем вояка. У похороні взяли участь всі військові відділи й безліч люду. Над могилою було сказано кілька запальних промов і при впусканні покійника до ями, віддано три крісові сальві. Усі у-часники в сильному піднесенні. Молодь одноголосно домагалася публичної кари злочинцеві.
— Мало він наших перевішав?! Мало нашої крови насосався?! На шибеницю ката! На шибеницю! На шибеницю! — гукав одним голосом народ.
Дішло до того, що юрби люду силою пробували дістатися до в’язниці Йонаша й скінчити з ним самосудом. Ледве вдалося стримати розбурені маси, але військове командування публично дало запоруку, що злочинця не мине кара.Одначе до самого вечора не розходився народ. Того самого дня прибули сотні свіжих і готових до бою добровольців.
Якесь гірське село, провідавши про події в Ясіню, нашвидко утворило й вислало цілий відділ, з писанням "желаніем", що закінчувалося:.. "тото желание на Вільсонових пунктах закона Самостоятельной України і што война только за гроші маєт провадитися, которий жилає Воїнську службу удержувати.
Ми войували 4 і пів Годи то больше не желаеме войну больше продовжати. Ми желаєме приключитися ід Великій Україні, то покорно просиме тоту Україну как най скоро хліб посилати нам подписуеться предсідатель
Штефан Кочерган.
по нашому децембрія 25 на Різдво".
Що ж ви, їдять вас мухи, пишете, що "не жилаєте" війну вести, а засилаєте нам отих легінів! — говорить голова мобілізаційного уряду. — Думаєте, що ми їх тут заставимо танцювати й ще заплатимо за те?
— То, прошу пана, — виступає дебелий і зарослий бородиською гуцул з крісом за плечима? — То ми, просиме пана, що ни жилаєме войни. Ми жилаєме ід Україні, а мадяр, прошу пана, не каже: йдіт собі, людоньки, з Богом. Хапаїсє за кріс і борисє. А ми прошу пана, що? Не маеме крісів, ци що? Відібємисі, а тоді гет з войнов!