Гори говорять! – Улас Самчук

Зривався, гасав по хаті, лютував. Його обличчя корчилося тисячами бридких грімас, ніс набрякав, вуха віддувалися. — Хай вмірає! Хай вмірає! — шеплять його здрігаючі вуса. — Тут війна, боротьба! Тут батьківщина в небезпеці !

— Але ж і вона не менше тебе страждає за батьківщину. Йонаш призирливо стискає широкі качачі губи. Стара знизує сухими плечима, втерає сльозу й вертається до дочки.

— Дитино, — шепче вона. — Кіті моя люба! Ти знаєш, як мені боляче на це все дивитися! Зїж хоч що-небудь… Кіті лежить і ні одна її жилка не ворушиться.

— Кіті! Він божеволіє. Що ти собі думаєш, дитино? Він увесь лють. Він не спить ночами, а все десь гасає.

Кіті повертає голову й кидає на матір байдужий погляд. — Він зробить якийсь злочин…

— А все для того, — ледве чуйно говорить Кіті, — щоб переломити мене. Все на те, щоб зруйнувати цей край і віддати його в руки ворогам. Знаю. Він хоче забити Дмитра. Хай зробить це.

Дівчина так висловила, що стара здрігнулася.

— Кіті! Боже мій, Боже мій! Що ти думаєш?

— Так, мамо, — спокійно продовжує Кіті. — Я зроблю також великий злочин. Він тиран. Так, батьківщина вимагає жертов, але не тих, що він думає. Він запер мене в оці гори, обставив дикими лісами, оточив вовками, жахами, приволік отого пса.

— Дитино! Ти несправедлива. Ти-ж любиш наші дикі ліси!

Кіті не відповіла на це.

… він хоче моєї смерті, вбиває мою любов, глумиться й топче найсвятіші мої почування. Він … він … — І їй робиться шкода себе, уста її тремтять, витягаються у літеру о й на очах збігають блискучі сльозинки.

— Боже мій, Боже мій! Защо післав ти мені, о, Всевишній, ці муки? Великий всемогучий Боже! Зглянься надо мною, пішли в мою хату хоч один промінчик своєї великої ласки … — молиться стара.

А Кіті німа. Вона лежить, дивиться сухо й безглуздо на стелю. До її свідомості лише частинне доходять благання матері. Її серце наповнене згустками трагічної любові й не приймає до себе жалю й співчуття. Воно піде на все, переступить всі гряниці, зломає найсвятіші закони …

Кіті заплющує очі. І раптом, з якоїсь безодні й темноти, до неї сягнули чиїсь ридання. Відкриває очі й пізнає матір, що ридає.

Тоді Кіті обертається й встає. — Це ти, мамо? Так. Це вона. — Кіті широко відчинила очі й дивиться на невеличку схилену постать коло свого ліжка.

Тоді починає все розуміти. Скидає з себе ковдру, спускає з ліжка нагі ніжки, торкається ними встеленого медвежою шкурою помосту й обнімає голову матері.

— Мамусю, — шепче Кіті й гладить матір хисткою рукою. — Мамусю! Не треба. Не побивайся. Мамунечко, добра моя мамусю! Сердечна, щира, золота мамо! Встань. Ну, встань, підведися. Глянь на мене. Дивися, мамусю, я вже знов твоя Кіті, твоя доня.

Мати тяжко підводить голову. На обличчі висять краплі сліз. Кіті обнімає її й пристрасно горне до своїх грудей.

— Мамусю, мамусечко! Я тебе дуже, дуже люблю. Ти щира, ти не маєш злого в серці. Ти вільна від великого гріху. Ти можеш ясними й чистими очима дивиться в обличчя правди. І я щаслива, що маю таку маму. Щаслива, що маю коло себе хоч одну душу, що їй можу геть усе, до єдиного слова, сказати. А сказати хочеться багато. Безліч хочеться сказати, тільки соромно, матусю. Соромно все сказати. Думаєш, що будуть про тебе зле думати, що не зрозуміють тебе. Думаєш, що ти станеш менчою в очах людей. Воно не треба цього соромитися. Боже! Коли б я мала сили сказати всю правду й не соромитися. Мамусю! Навчи мене тих слів, що ними можна сказати правду.

Очі її заблищали слізьми радості. Вона ще більше горнеться до матері. Чує, що їй стає лекше, що внутрі її розтає щось те тяжке, згусле.

— Мамусю! Не думай, що я така зла. Я добра, але й я ображена. Подумай, мамусенько, як мені тяжко. Подумай, в який я час росла й виховувалася. Гімназія, початок війни, війна. До всього; ось це нещастя. Я ніколи не зазнала відрадної хвилинки. Пригадую школу. Тяжкі, касарняні мури. Сухі, мов пергамент, чернечі обличчя вихователів. Вічне переслідуваній жахливою системою виховання. Ми не мали права сказати слова одверто. Ми вели вічно боротьбу за мову. Виплекувано в нас штучний, хвальшивий, надутий псевдо-аристократизм, зроблено з нас дурних провінціялок з комічними поняттями й уподобаннями. Ми голодні на культуру, на культуру глибоку, безпосередню, що її мають в собі хоч би оті гноблені віками гуцули. Мамусю. Я не кажу дурниць. Коли ти лишень трошки вдумаєшся в мої слова і пізнаєш суть живучості гуцульської душі, ти не будеш звати мене дурненькою дитиною.

Наші всі оті Бабчинські, Пластуни, все оте покалічене духовенство без ніяких духовних потреб, все то, мамусю, й є наше горе, наша кара, защо ми сьогодні несемо відповідальність. Всі вони є раби й дикуни, що носять краватки й живуть у кімнатах з міщанськими оздобами, що мають претенсію на аристократизм. Уяви ввесь комізм людей, що, не знаючи чужої мови, калічать її, щоб тільки уявити себе чимсь, що на його думку є аристократичним І я, мамусю, аж тепер починаю розуміти це зло. До цього часу мені здавалося, що то дрібниця, що так і має бути.

І нарешті, мамусю… Дай мені силу сказати останню правду. Нарешті я покохала. Не знаю, чому якраз покохала його. Не знаю… Можливо, мамусю, він і не… Ні, я цього не можу сказати. Він жива з нервами й душею людина. Він аристократ від природи, він культурніший від інших.

І як же тепер? Що мені робити Відректися його, стати на сторону батька. Зректися самої себе й піти до них, до Розенкранців, Бабчинських? Ні, мамусю. Я не можу йти до них. Я не можу бути зрадницею того, кого вибрало мое серце. А разом з тим я не хочу й зраджувати своїй батьківщині. Що ж робити?

Не плач, мамусю. Я дійсно жорстока дочка. Я роблю лихо й хочу, щоб ти спокійно на нього дивилася. Але все таки не плач. Дай тебе поцілую. Ну, ще раз. Боже, мамусю, які солоні твої уста й щоки. Поцілуй і мене. Ще раз. міцніше. Мені так легко тепер. Я чую навіть більше в собі сили. Боже, Боже! Коли б мені побачити його. Ні, ні! Краще не бачити. Я не переконаю його. Ці тверді камяні мужчини. Він не послухає мене. Ах, мамо, мамо! Все котиться до долу.

І Кіті горнеться до матері.

Ах, мамусю, як хочу його бачити, чути коло себе! Що я дала б, щоб тільки його мати тут. Я віднайшла б знов життя, а так немає сили. Немає сили, що втихомирила б кхання. Немає розуму, що міг би мудрими чинами оминути війну, революцію й любов. Я в цьому переконалася.

От ти часто кажеш — подумай, подумай. І я думаю, маю безконечно. І що далі думаю, то більше заплутуюся, менше знаю, що робити. Часом вже гадаєш: — ну, я зроблю так і так. Це буде розумно, а за хвилину робиш і сім щось протилежне, зовсім нерозумне. А може то й розумне, мамо. Може так і треба. Я от і тепер, я розважаю, як людина, що все розуміє, але чому ж не можу зробити, щоб все сталося добре. Чому не встані не тільки примирити батька й Дмитра. Мадяршину й українців, жидів і гуцулів, а навіть не встані й себе примирити. Чому, мамо? Можеш мене осудити. Осуди. Осуди гостро, але тоді осуди все. Зроби, мамо, гостру цензуру й викинь з життя неприємні місця. І коли ти думаєш, що від цього щось кращає, викинь усе. Забудь, що сказала тобі, пропусти повз твої вуха, не думай про це. Я ж думаю, що від цього нічого не покращає.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: