Гори говорять! – Улас Самчук

І їй заманулося піти туди. Пішла. Пішла просто без стежки, борхаючись у глибокому снігу. Штефана бачила вона не раз, як той з довгою в зубах люлькою, у старому засмальцованому, побережницькому одязі з сокирою на голому тілі під поясом, простує до ліса. Кіті знає, чого він туди простує. Він йде геть високо на гору, залазить у хащу, довго сперто кашляє, озирається навколо і починає цюкати своєю загрітою сокирчиною суху смеречинку.

По довгому часі смеречинка піддасться йому, тихо схилиться до землі, а Штефан дбайливо очищує її від галуззя. Після виймає з-за пазухи мотузочка “шпаргу", робить петельку, зашморгує нею смеречинку й волоче її, мов муравлик, до себе. І це він робить майже щодня. Що там діється далі з тією смеречиною, Кіті не знає. Ось тепер вона якраз зайде й подивиться.

І от вона вже на грунику. Серед снігу, ніби загублена, хатинка. Навколо ніякої загороди, ані оборогу. Лише невеличка, мало втоптана, стежечка, підбігає до широкого, під порогом каміня і зникає в прорізі квадратових дверей.

Кіті пхає ті двері. Зо скреготом западають вони в нутро сіней. Там мокро, темно і пахне гноєм. Направо хлівчик, наліво дверцята до хати. Увійшла Через них і зупинилася коло порога. Ледь промовила привітання, розгубилася, не знає, де ступити. Зправа величезна піч і в ній палає огонь. Світло з печі освітлює хатинку. Свіжо нарубані полінця лежать купкою коло печі.

За піччю, прикрита темними дрантинами, постіль. У лівому передньому куті притаковився кривий столик, від нього аж до дверей вузенька під стіною лавиця

У хаті сувора тиша. Запах, ніби у натопленому льоху. На постелі, з мисочкою на колінах, сидить сумрачна, закутана в хустку, жінка й голосно сьорбає деревяною ложкою якусь страву. Коло столу з люлькою в беззубому роті сидить Штефан і тяжко, голосно сапає. Час від часу виймає він люльку, довго кашляє, харкає на долівку і знов курить. Долівка земляна, мокра, з витоптаною по середині ямою. На печі, у пірваній вишитій сорочині, сухе дівчатко.

Замісць очей, — глибокі темні зірки, на голівці жменя сіна.

Кітіне прибуття не було тут особливо бажаним. Жінка, що сьорбала страву, муркнула і майже не подивилася. Штефан звівся на ноги, розкаракувато зробив кілька дибків і хрипким, ледь чуйним голосом, прошепотів:

Вітаємо вас, кнєгинько! Що вони собі бажєють? Свєтичко наше увидіти? Біду нашу? Сідайте, кнєгинько. Раді ми, ади, хоч таке щєстєчко Бог свєтий дарував. Один раз таке свєтичко, один раз Христос народивсі і мир словом загрів. Сидить отак людина, гей би камінь божий, руки ламле, голову сушить… — Сильний зрив кашлю перетяв його мову. Хапнувся рукою за груди, ноги затремтіли і він швидко відійшов напомацки до лави.

— Хай вібачать, — відкашлявшись, продовжує старий. — Сівєм. Не годен на ногах вдержатисі. Ото єк заріже, єк зачєвить, єк шєрпне тобов… Люфт маємо добрий, але хліба нема. Водов самов не відєржисі в тілі душа. Голод, кнєгинько, то решток усього. Всяке горе переживе чоловік. Запалив піпу, сів і думай. А голод і не закуриш і не задумаєш… Ані святов водов не закропиш. От свєтичко Бог дав… Агій, Олено! Мо'би кнєгинці, гості нашій у такий час, дещо повічєріти… Пішовєм нині до Ясінє, приніс, ади, жменю мелаю. Ох, тєжко, тєжко!

І старий замовк, головою похитує. Оленка перестала сьорбати і протягає Кіті свою мисочку.

— Відкоштуйте, кнєгинько, нашого. Нич більше не маємо.

Кіті злякалася. Стало боляче й ніяково. Не знає, що сказати. Голівка, що ввесь час злякано визирала з печі, сховалася. Натомісць з-під постелі виглянуло кілька ягнячих голівок. Повисаджували писочки через драбинку й хрупають сіно. Кіті зобачила це й зраділа.

— Дідусю! Газдинько! Дякую вам. Я не голодна — їй було тяжко говорити, бо знала мало слів. Вона. запитала, чи знає старий, хто вона, попросила молитися за свого батька й, пообіцявши принести щось з дому, вийшла й швидко, швидко побігла додому. Вона в той час зовсім забула за себе. Думала тільки за тих людей, що їх щойно бачила. Хочеться забрати з дому все й віднести тим людям. Ах, яка вона нерозумна. Вона ж могла вже давно піти до тих людей, познайомитися з ними, допомогти їм. Скільки це принесло б їй задоволення.

Але тепер Кіті прибіжить додому, кинеться до мами, розкаже їй все і вони обидві допоможуть тим бідачиськам. Але прибігши до сіней, почула у кімнатах великий рейвах. Кіті відчиняє двері, і назустріч їй виступають озброєні люди, що заявляють їй, що вона арештована. За що?

Але Кіті не має часу на роздумування. В той саме час її погляд впав на раненого вояка, що лежав на білій, заплямованій кровю, постелі. Одразу їй здавалося, що то батько, кинулася до нього, але груба рука зупинила її й відкинула геть.

Кіті отямилася у темній, холодній кімнаті. Що сталося? Вона бажає вияснити положення й починає грюкати у двері.

— Кі-ті! — почула вона слабий голос матері.

— Мамо! Де ти, мамо? — Кіті кинулася в сторону голосу і знайшла матір. Вона лежала на канапі й тремтіла.

— Мамусю! Тобі холодно! Що сталося? Що, мамо, сталося? Хто там ранений? Ой, Боже, Боже! Де є тато?

Мати оповідає через плач … і його відвезли, — кінчає вона.

— Куди? Куди його відвезли?

Хіба мати знає, куди його відвезли? Може вже не живе.

Кіті кидається до дверей, гримає; кричить. Двері несподівано відчиняються і Кіті стоїть з розгубленим поглядом перед суворими, озброєними людьми. Вона просить, щоб пустили її до раненого. Вона допоможе йому, завяже рани. Вона це вміє робити. За війну навчилася всього.

Озброєні люде дозволяють. Кіті підходить до раненого й жахається. Той умірає. Це вона виразно пізнає. — Люди! Він умре, він умре! Рятунку! Дайте щось! Чого ви стоїте?! Він умірає!

Кіті не знає сама, що діяти. Вона чує наближення чогось такого страшного, проти чого безсиле все на світі. Вона підходить до вміраючого, покірно схиляєтйся і дивиться на його зблідлі уста. По них ще пробігали останні ознаки життя. Очі ще дивляться, але зовсім поволі замикаються, меншають. Кіті голосно читає молитву, і сльози сиплються з її очей.

17

Над миром стоїть незмірно велична ніч. Зорі — окремі мирі — вічності — говорять з неуявних висот про велич буття.

Яблонецьким перевозом, розрізуючи величезні снігові замети, виїхав з Ворохти паротяг – розчищувач. Сопе, дмухає і крає снігову цілину. Сипле направо й наліво сніг, лишає за собою свобідну дорогу. По ній має пройти потяг, наладований хлібом, для гуцулів. Ті ще не знають про це. Не знає також і Щутка, що писав свою болючу скаргу. Але довжелезний потяг стоїть уже у Ворохті й тільки чекає, поки прочистять дорогу й поки дістане відомості, що Ясіня здалася.

В той час працювали повстанці. У сім годин зібралися на кінці, що його зараз тут охрестили імям "Свобода", і вирушили звідсіль у трьох напрямках. Залога здалася без бою. Всі спали і нічого не сподівалися. Уночі прибула потуга й по всіх вулицях завешталися озброєні чужі люди. Ясіня мертво мовчала. Вікна жидівських і мадярських хат щільно позакривані віконницями.

У такий час, замучений, засапаний Браш гасав по вулиці й шукав Шровбу і Водічку. Обганяв Ясіня, вертівся по вулиці, мов навіжений і зовсім не знав, що далі діяти. Пригноблений і знищений, біжить всетаки додому. Біжить бігом. Піт ллє з нього струмками. Біжить і думає, що то він скаже свому суворому панові. Він чув уже страшні прокляття сотника і щоки починали свербіти прикрим передчуттям. На вулиці порожньо, але цього Браш не зауважує. В той час з кінця над Ясіням вилетіла під небо величезна огняна гадина. Браш зовсім не знав, що то гасло повстанців. Це ще більше його зтурбувало. Біжить, землі не чує. І раптом, коло церкви до нього вибігають якісь люди й погрожують йому зброєю.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: