Не видержу самоти. Раптом зриваюсь і біжу до Павла. Сну нема. Не можу тепер спати. В одному вікні Павлового мешкання світиться. Застукав.
— Хто там? — чую хрипкий голос.
— Відчини. Це, Павле, я.
— Нівроком собі, — відчиняючи двері говорить Павло. — Але до речі. Допоможеш нам. Ми ще також не спимо.
У сінях темно. Павло пхає мене до кімнати. — Сюди, брате. Тут важливе засідання.
Коло стола двоє незнайомих і Марійка. Вона зривається й біжить мені на зустріч. Як був одягнутий, присів до столу. На столі розложена мала Мармарощини.
— Тут, Дмитре, така справа — говорить Павло. —
Ага, вибач. Що з Йонашем? Капут? Ну й гаразд. Собаці й собача смерть… Тут така справа. Дивись сюди. Ось тут наш фронт. Звідсіля нам треба робити наступ. Поперше мусимо заволодіти залізницею. Це головне. Мусимо зробити сильний і рішучий удар на них і розбити так, щоб вони вже не піднялися більше. Коли розібємо одразу те військо, що є тепер у Рахові, це значить остаточна перемога. Вони більше не встані будуть додати нові сили, бо в них дома заварилася така каша, що ледве чи висьорбають. Ходить про сильний і рішучий удар, що ним розібємо їх остаточно. Але для того мусимо знати конечно їх сили. Мусимо післати туди розвідку. Про це вже говорили й з головним командуванням, що воно такої ж думки. Марійка погоджується йти до Рахова, але за неї мусить бути якась певна порука на всякий випадок. Ми порішили післати з нею ще одну мадярку. Батька чи там чоловіка мадярки засадимо як заложника й хай тоді чіпнуть.
В цей час у мене миттю пролітає один план. Я схопився й кажу:
— Це геніяльно! Це необхідно зробити! Мусимо докладно знати силу ворога й маємо до того всі можливості. В мене тепер виник план. Тепер у нас є засуджений Йонаш. Його донька, що її добре знають скрізь, може зробити нам чудесну послугу. Вишлемо її з Марійкою, а я ручаюся, що вона виконає наші завдання чесно й сумлінно. Вона краще ніж хто може це зробити, тільки мусимо пообіцяти, що не вбємо її батька.
— Того гада мусимо повісити! — вирвалося в Павла.
— Я це розумію. Тепер війна й усі засоби треба використати. Можемо ми пообіцяти, але не можемо ручати, коли його пристрілить якийсь легінь, як це сталося з Розенкранцом.
— Е ні. Це неможливо. На це й Юра не піде. Раз суд, так суд. Засудили, значить кінець.
До нашого змагання вмішалися незнайомі старшини. — А по-мойому — каже один,— думка пана коменданта не кепська. Що з того, що буде пообіцяно нами, що не повісять. Йонаш напевно не втихомириться навіть після засуду й почне знова робити своє. А ми будемо тримати його на повідку й одразу цапнемо, а тоді вже й свята вода не поможе. Все одно, засуду не потвердила ще вища влада. Треба вплинути, щоб на деякий час відложили справу, а дочку його використати як розвідницю. Мусимо мати розвідку! Це необхідно. Ми нічого не знаємо, що в них там робиться. Так наступати не можливо.
Павло подумав і згодився. — Коли так, то раз-два! Негайно до праці! Дмитро шукає свою Йонашівну і то зараз. Нe сміємо гайнувати часу. Ми відправляємося до головного штабу. Справа до ранку полагоджена, а на другий ранок мусимо мати всі відомості. Не принесе нам їх та твоя Йонашівна, батька на сучок і кінець. Так і скажи їй! До побачення!
Вийшов знов на двір. Де ж Кіті? Де її шукати? В мене прокинулась якась жагуча радість. Хотілося самому бігти, знайти її десь у снігу, принести на руках і розігріти власним диханням. Прибіг до себе й одразу післав джуру, щоб її віднайшов і привіз. Мусять взяти коні. Вона напевно десь у селі.
І коли коні були запряжені, я не видержав. Поїду сам. Сів з джурою й поїхали. Запитали у кількох місцях варту й довідалися, що Кіті затримано й знаходиться вона в арештовці. Поїхали туди, викликали, взяли на сани й відвезли. Все те видно для неї було такою несподіванкою, що вона не знала, що має робити. Цілу дорогу мовчала.
Приїхавши, одразу почав з нею розмову. Почав з того, що є надія, чи краще є малюсінька можливість спасти "його" від смерті. Кіті була змерзла й змучена, але почувши ці слова, одразу ожила. Вона кинулася до мене й почала швидко питати, чи я кажу правду. Підтвердив. Вона не вірить. Це ж не можливо. Як то так? Хто це зробить Невже це станеться? Боже! Вона готова в огонь піти, загинути найтяжчою смертю за того, хто це зробить.
— Це, Кіті, чистий випадок і тут не є нічиї заслуги. Я не хочу смерті вашого батька. Не можу її хотіти. Я лиш використовую останні можливості уникнути її. І не мої це заслуги. Навпаки. Це не заслуги, а щось гірше. Я порішив використати навіть смерть вашого батька для добра своєї справи, Уявляєте ви собі це? Порішив використати смерть вашого батька й післати вас з однією нашою жінкою на розвідку до мадярів. Ви падали передомною, ви цілували мої руки. Я знаю, чому ви падали й нащо цілували. Можете ви піти на це, щоб стати нашою розвідчицею? Я вже наперед там сказав, що ви можете, що ви станете нею. Я опирався на ваші слова, що є якась вища сила, що вона поставить "ваш винахід" понад усе. І от тут тільки одна маленька можливість доказати, що та вища сила встані нам допомогти бути сильними по-вашому, так, як це вам уявлялося. Ну? Ви мовчите? Ви любите, докажіть, що ви можете любити з найбільшою жертвою й я тоді повірю в любов.
— Почекайте… Дайте подумати… Тут щось розминається з моєю любовю
— Немає часу. Ніч тікає, а нам необхідно зараз висилати на розвідку людей Ви мусите йти з ними й віддати нам усі ваші сили. Розумієте? Бачите, які ми жорстокі? Бачите, що й ми, гуцули, уміємо бути жорстокими, коли це необхідно. Ну?
— Трошки подумаю Чекайте… Дуже багато зміщалося. Смерть, смерть і смерть… Де ж життя? Дмитрику! Мій любий, мій великий. Ви стоїте пере домною й клевещете на себе. Правда? Ви хочете визволити мого батька. Хочете, щоб доказати вашу силу. Правда? Вам зовсім зайві мої послуги… Ви й без них зробите своє діло. Ви лише не хочете показати себе мягкосердечним і видумали цю жорстоку запону перед нею. Ну, й що ж Ну, й піду. От і піду й докажу вам і поможу вам не бути мягкосердечним, а таким же твердосердечним, як я. Ми обидвоє жорстокі. Наша гра не легка й не сентементальна. Я так це й розумію. Я іду й стану вашою шпіонкою.
— Помиляєтеся, коли думаєте, що тут кермують мною якісь людські почування. Ми вас просто використовуємо й усе.
— Не виправдуйтеся Я ж нічого не думаю. Дайте мені кусничок паперу, я напишу мамі Ви кажете, що вам потрібно зараз висилати людей? До Рахова? А батька завтра не повісять? І мамі зашлете харчі? Вона візьме. Напишу, що то я висилаю. Мені треба відпочити й набрати сили. Я вибилися… Треба зрівноважитися.
Я все підтвердив. Дав їй папір та й олівця. Коли писала, сильно тремтіла рука. Я нервово ходив по кімнаті: після сказав приготувати харчі для її матері й добрий сніданок для Кіті. А тепер вона мусить прилягти й заснути.
Відвів її до своєї постелі, допоміг лягти, а сам пішов до Павла.
Там порожньо. Нікого немає дома, лише на канапі лежить одягнута Марійка й спить. Спала так міцно, що навіть мій грюкіт у двері не розбудив її. Але двері не були замкнені й я ввійшов сам до середини. Сів напроти Марійки й дивився на її блідовате, гарне, змучене личко. Що дійсно сталося з тієї полохливої, кволої гуцулочки. Її шкуряна куртка, кобур, високі чоботи. Хіба це та сама Марійка? Та гуцулка? Русинка? Та соромлива, тиха й боязька? Ні, це вже не вона. Це жінка нової раси, сильної й незнаної. Вона віднайдена й виявлена світові. Це Українка.
Увігнався Павло. Засикав на нього, вказуючи на Марійку. — Нічого. Вона може спати й під гарматню стрілянину. Призвичаїлася.
Все гаразд. Йонаш покищо живе. Йому це буде повідомлено до раня. Ледь світ, наші розвідчиці мають вийти Твоя готова?
— Відпочиває.
— Хай відпочиває. Не капризиться паненя?
— Ніколи. Біда навчить ворожить.
— Маєш рацію.
— Тепер вони пізнають, що гуцул і українець це одно й те саме. Ми їм докажемо, що значить бути українцем. Я, чорт бери, аж тепер пізнав присмак того слова. Гордість, повага себе, мета! От коли гори заговорять нашою мовою, мовою дужих і свідомих дітей великого народу. Прекрасно це! Розкішно, брате! Ну, але немає часу. Підемо до тебе. Мушу зазнайомитися з панночкою.