Гори говорять! – Улас Самчук

Павло спочатку не повірив, домагався вияснення справи, але його повели до кімнати, де сиділа Марійка й показали трупа.

Дивлячись на скорчену, з висолопленим язиком і очима, постать покійника, навіть Павлові стало ніяково. Постояв, подивився й подумав, що мусіла пережити та жінка, коли була змушена на такий вчинок. Бідна Марійка. Куди вона пішла? Де знайде притулок? У грудях Павла купчиться й тисне сильний жаль. Треба кудись бігти, шукати. Треба кричати в нічну порожнечу. Але навкола розжарена атмосфера надзвичайних подій і обовязок покладений на нього вищим хотінням стримує особисті бажання й пориви.

Впереді невідоме, за плечима — фронт, боротьба. Хто переможе? Які наслідки? Павло відправляється до мадярського штабу. Не дивлячися на пізню нічну пору, там гармідер і метушня. Безліч військових снує перед очима. Думи Павла двоїлися. Одні переслідували Марійку, що страшною ціною добула собі свободу й можливо десь замерзає в снігу, другі торкалися справи громадської, загальнон. Батьківщина в небезпеці. Раз на століття трапляються такі події. Раз на століття гноблений народ узяв у власні руки свою долю й від нього самого залежить її вирішення. Перед його очима в муках і страданні родиться те, за чим підсвідомо тисячі років тужить цей бідний гірський люд і Павло з подвійним болем переживав те народження. Кожний його нерв тремтів, кожня думка виривалася з напруженням.

Любов — лиш вона одна всеобіймаюча й усесильна здібна пірвати людину до подібного чину.

О, яка радість носити на плечах тягарі любови! Яка невимовна радість любити, вірити й шалено бажати перемоги!

Павло особливо чітко відчував і переживав подібне. Перед ним горіла певна й досяжна мета. Чин, напруження, хвилину витревалості й ти могутній, гордий переможець певно й сміливо ставиш свою стопу на груди конаючого тирана. Дзвонити в дзвони! Співати гимни! Здвигати памятники до небес, і, вперто, ступ за ступом, нести вперед свою любов жагучу, творити там життя, де панувала смерть.

Павло горів, напружено думав і твердими кроками ходив по почекальні мадярського штабу. На дворі вирує густа холодна ніч і в її неспокійних струмах наростають величні події. В повітрі чується напруження й непевність. Страшний потвор здійнявся й занімів над горами й чекає короткого наказу, щоб реготом своїм заставити промовить гори.

Обидва післанці чекали, поки їх покличуть на переговори. Але це тривало надто довго. Видно, що ці не особливо квапляться, мають ще час і майже не звертають на своїх гостей уваги. Це сердило Павла. Він вже каявся, що згодився йти на ті переговори й відчував наперед, що то лиш комедія й що з неї нічого путнього не вийде. Можливо вони потребують виграти час і коли б не справа з Марійкою, Павло ледве чи залишився б тут чекати далі.

Нарешті тонкий з гострим носиком чоловічок з друкованим листом паперу в руках, підійшов до післанців: — Так, панове, скажіть, чого ви бажаєте? — проговорив він мадярщиною.

Поручник, що прибув з Павлом, зовсім його не зрозумів, а Павло скипів від злості й майже крикнув: — Даруйте! Ми собі нічого від вас не бажаємо й готові зараз відійти. Ви, здається, покликали нас на якісь переговори?

Той усміхнувся. — Ви, каже, мене не зрозуміли. Маю на думці, що бажаєте й чого добиваєтеся отоєю авантурою, що її зчинили на наших землях. Це, здається, відноситься виключно до вас, пане Цокан. Чого з вами прибув і цей чужий пан? Ви здається з-за гір? — звернувся він до поручника.

— По-перше — гостро заявив Павло — ми не прийшли сюди з вами розводити жарти, по-друге, цей пан зовсім не розуміє вашої мови й можете з ним говорити через мене, але тоном, що ним належиться говорити не з авантуристами, а висланими людьми з табору, ваших военних противників. Інакше ми ухиляємося від будьяких з вами розмов. Ми цього не потребуємо.

Гостроносий чоловічок поблажливо посміхнувся. — Добродію Цокан — заявив він десь звисока, не дивлячися на свій куций зріст — не можна вважати воєнними противниками своїх власних збунтованих горожан. Ця земля тисячу, літ належала Мадярщині й хто б на ній не мешкав, належить виключно мадярському народові. Але даруйте. Мушу закликати пана управителя жупи, що тут якраз перебуває

Чоловічок відійшов.

— Ми тут зовсім зайві. Це свинство! Бачу, що з ворогом добра розмова лише гарматами. Це ясно. Додому!

В той саме мент викотилося з дверей бочкоподібне людське сотворіння з англійською люлькою в зубах. Воно рівнож висловлювалося виключно по-мадярськи, але дещо інше ніж його попередник.

Сюсюкаючи, бочкоподібне створіння заявило, що має намір розмовляти лише з чужим старшиною. Рівно ж воно заявило, що з Україною вже ведуться окремі переговори й що ці тут майже зайві. — Тепер ще говорю до вас, як свого. — І тикнуло на Павла грубим коротким пальцем.

— Ніколи не вважав себе вашим — заявив Павло.

— Ну, про це пізніше — перебиває бочкоподібний панок.— Не маю на філософію часу. Моя думка — ввесь той ваш карнавал уважаю за бунт. Розумієте? Наказую негайно розпустити ту вашу банду, повернути все пограбоване державне майно й видати в руки справедливості проводирів. Інакше буде зле. До побачення!

І бочечка обернулася, рухнулася вперед і віднеслася. Павло не міг від люті проговорити слова. Старшина післанник не розумів нічого й стояв, як приголомшений.

— Додому! — крикнув Павло. — До бою! Заліза їм, чортам, не слів.

І обидва післанці направилися до відходу. Але в ту мить з дверей виступило двоє озброєних людей, що заявили, що Павла Цокана затримують і арештують.

Павло скипів і мацнув за пістоля, але проти нього виставлено дві крісові цівки й скомандувано, негайно відложити зброю. Павло здався, а поручника виведено й відіслано назад до Ясіня. При відході йому заявили, що Цокан лишається заложником за арештованого в Ясіню Йонаша й лише тоді видадуть його, як ті випустять арештованого. Павло, прощаючися, сказав:

— Йдіть і скажіть на мене не зважати. Приготуйтеся й вдарте, але вдарте так, щоб чортам у пеклі стало весело. До побачення! Передайте усім привіти, а коли б прибула Марійка, хай не журиться. Докажу, що потраплю не гірше від неї розрахуватися з боржниками!

Старшина мчав назад до свого війська й ніс гаряче переконання, що тільки зброєю й залізом говорять із тими, що носять імя — ворог.

26

Вістка, що приніс із собою післанець, блискавично рознеслася по цілому фронті. Все збурилося й забажало помсти. По цілому фронті пробіг гострий наказ, щоб то не було, добути Рахів. Павлові слова передавалися з уст до уст, бурили й підбадьорували.Камяніли затиснуті уста, затискалося й обкипало люттю серце. Вперед, вперед! Перемога чи смерть! Нема звороту назад. Помсти! Нас розсудять залізо й гармати, кровю напишемо договори й печать смерті ворога закріпить їх! Все на фронт! Усе, що живе й може нести зброю!

З Ясіня швидко прибували нові рештки сил,закріплялися наскоро позиції, творився новий броневик. Вояки чистять зброю, клацають сердито замками й зубами, гармати наводять на ціль.

У десять годин відкривається вогонь.

Кіті відвідала матір і вернулася до Ясіня.Сірий, набряклий туманом ранок. По небі сунуть величезні загони хмар, спадають від тягару на гори, чіпляються шпилів і з боєм прокладають шлях вперед.

Гуцул з далекої Косівської Поляни привіз конем знеможену Марійку. Продерлися дикими плаями, високими горами, кудою в зимову пору не ходить ні одна людська нога. Марійка ледве жила й немогла зовсім говорити.

Кіті перша почала розтерати хворій пограбілі руки, напувати гарячим чаєм і положила її відпочинути. Зараз заснула камяним сном. Лежала на постелі горілиць, бліда, з опалими щоками, майже без дихання. Кіті метушилася коло неї й тяжкі болючі думи краяли її мозок.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: