Гори говорять! – Улас Самчук

Одного разу в Ужгороді зустрів Артура Шульмана. Пяниця й живе на "хлібах" у якоїсь сімдесятилітньої красуні “довіреним". Скрізь і всюди, вицокуючи по-військовому закаблуками, рекомендується: — капітен.

Зовсім що іншого Браш, що його життьова хвиля прибила також до столиці цієї країни. Великою проблемою була для нього його народність, що її міняв тільки тричі. Тепер зістановився на державній. І вигідніше й поважніше. Він добре одружився, неймовірно збільшив свою ширину, дістав місце воротаря в міській, "з місцевою мовою навчання", гімназії, дочекався парочку пухкеньких, з ямочками на щічках і підборіддю, близнючків і тероризує державною мовою директора й увесь педагогічний персонал. Директор у розпачі, професори розводять руками й говорять "по-місцевому", приклавши до уст пальця. Страшне й безнадійне становище…

Думи мої перебиває доктор Сталь. Підсовується до мене зо своєю мапою й починає виясняти мудрі проекти своїх прийдучих підприємств. Слухаю, підтакую. По часі закортіло пройтися, встав і йду до лісу.

— Куди? — питає Кіті. Чорні її очі мякі, мов шовк і теплі, мов відблиск сонця.

— Пройдуся — кажу. — Надто привабливий вечір.

Пішов. Вода гаті відливає зелені тіні дерев, контури гори й барву заходячого рожевого сонця. Де-не-де на її сильній поверхні зявляються й швидко розбігаються до берегів концентричні круги. Це рибки випливають і цілують повітря.

Піхнявся до лісу. Схил гори вкрито густою верствою мякого моху. Напружено, але спокійно стоять стрункі ялини. Їх верхи сміються ще сонцем, що владно осідлало Чорну Клеву. Хруснула десь гілка, крикнув готур, зпід вивертня зірвалася й пострібала до гори серна.

Забута, зруйнована колиба. Делі, що з них зложені її стіни, погнили, обросли мохом і маленькими деревцями. Це рештки війни. Тут стояв якийсь штаб.

Зупинився. Абсолютна тиша. Робиться моторошно. Злободенні справи й цілий біг нашого життя на хвильку тратить свою привабу. Думи крають час і простір, перевертають камяні сторінки минувшини й зазирають туди, де писано все літерами крови й огню.

Очі ж шлють гляд за глядом до шпилів гір, що вгрузли в саме нутро планети й лежать ось, ніби забуті на бойовищі шоломи якихсь велитенських воїнів. У хмарах, у стрільній блакиті грузнуть маєстатно їх верховища. На них ліг знак сонця, круглий, урваний, а над ними золотом кутий, троякий знак сильних, знак вічно бажаючих перемоги.

Перед ним — ген до стіп соняшного трону того місця, де воно благословляє день, хильнувся та й свавільно розлігся навкруги лудяний сонцем простір. Там, на його ланах, у хвалдах його габи, у хвилях розкоту — степy, пралісу, моря родилось і приняло металеву твердість. Якесь особливе слово… І проникло воно в глибини, у височі, відпяло далечінь, загрілось у буревії душ і сердець небувалим полумьям, досягло камяних гірських уст…

І встали гори і промовили.

І вже здавалось, століття — десятки сивих сивих століть царювала тут велика тиша, що сторожко вслухалась у безконечні колискові пісні струнких смерек… І, здавалось,усі руки, всі уста, всі серця гірського племені — це камінь, це граніт, безмовний, безбарвний, холодний… Здавалось очі його залиті шклом, що на ньому стояла роса вічних туманів, що ніколи, ніколи не міняли своєї жорстоко-безнадійної барви.

Але слово, що громом,стогоном виривалося з камяного нутра потужних велитнів, нараз зтрясае самі основи царства вікового спокою. Здрігнулвсь і жадібно затріпотала сама земля. Вона уздріла свого Творця в безмежних висотах неба, що дихав зливою сонця, натхнений страшною силою чину. Вона ожила.

1932 — 33. Ясіня — Прага.

(Кінець)


[1] На Гуцульщині коли кличуть, то скорочують імена.

[2] Басурканя — відьма.

[3] Волоцюг

[4] Ти чого тут сидиш?

[5] Не розумію

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: