Гори говорять! – Улас Самчук

— Оленко, — зненацька| обриває він тишу. — Йди, слухай, додому.

Оленка здрігнулася. .Чого вона має так скоро йти додому? "І неньо в бутині, і мамка не скоро вернуться".

— Йди, йди, Оленко. Він хоче тут посидіти. Він трохи собі тут посидить. Колись зайде до неї, а тепер йди.

Не хочучи, поволі, Оленка пішла. Пішла, оглянулася раз, другий. Аж страшно. Він сидить і не дивиться за нею. А обличчя закрив руками, зовсім закрив. Щоб він собі що не зробив. Може напився.

Павло довго таки посидів. Стало темно. Зійшли зорі. Знов упала роса й чути приморозок. Смереки потиху шумлять, але вин того не чує. Йому приємно тут сидіти. Він сам, йому ніхто не перешкоджає любуватися тими чарівними глибокими очима. Після встав і пішов у низ.

І сталося так, що йдучи плаєм, який веде до річки Тиси коло Струківської церкви, Павло зустрів Янчєюка. Той, видно, провів Марійку й вертався додому. Принаймні так здавалося Павлові, що він провів її. Пізнав його здалека й спочатку думав минути та піти собі геть. Але стежка, якою йшли, досить вузька й з обох сторін огороджена. Зустрілися й Павло зовсім близько відчув свого ворога. Щось сильніше, ніж він сам, сіпнуло його. Він раптом переступив дорогу.

— Агій! Кудою йдеш ? — викрикнув Павло.

— Чи не видиш, що стежкою? — усміхається той. Хіба він знає, чого той пяний хоче.

Павло блиснув очима й щільно підступив. — Знаєш, каже, мене?

— Ще б ні.

— Ну, так зарубай собі на носі, що коли не лишиш тоту дівку, з якою днесь танцював, так більше сюдою не будеш ходити. Ноги перебю й усі ребра потрощу. Так затям!

Тут уже Янчеюк дещо зрозумів. — Ади який! А Ти що тут таке? — підняв той півнячу голову.

— Так увидиш що, коли до того часу не повилазять. Я тобі зовсім важно кажу. Затям!… — Погрожуючи кулаком, він пішов швидко вниз.

6

Гори. Що є на світі краще від наших могутніх, веселих гір. Так веселих. У горах немає смутку. Гори багаті чарами краси, дивовижністю будови й невичерпаністю стилю. Все тут на місці й необхідне. Все так є, як повинно бути. Але гори завжди наївні. Ці потужні, незграбні велетні даються легко на обман. Приходять дикі шахраї та зловживають їх невинною довірливістю.

Говерля. Oт стоїть вона, цариця наших гір, задумана в вічність. Я люблю тебе, наша розкішна горо. Немає часу, коли б ти не була гарною. І тепер, над осінь, ти приваблюєш мене. Я не маю сьогодні ніякої праці. Сьогодні свято. Я вже перечитав батькові його "Неділю" й можу йти, куди лиш бачать очі. Юра й Павло пішли до Тиси на відпуст, але я не піду туди. Це я ще вчора собі сказав. Мені приємно вийти собі з дому, зовсім одному й перейти грунем до Лазещини. Дехто казав би, що там приємного, куди ти завжди ходиш? А я кажу. Мені приємно там те, що неприємне тобі. "Кожному городу нрав і права"!

Я йду собі поволі та вслухуюся в оточення. Я любуюся горами й мені цього ніхто не може заборонити. Я переходжу до Лазещини й зайду до сестри Василини. Вона завжди спитає мене:— що роблять мамка? — А хіба ти не знаєш, що вони роблять?

— Але я маю право спитати тебе, що вони роблять. А чого ти так часто туди ходиш?

— Куди?

— А туди за міст. Там тебе завжди люди бачать. Сядеш і сидиш.

— Бо там є гарне місце на землі. А я люблю гарні місця.

— Ой, дивися мені з тими місцями. Колись тебе пани зацькують псами.

— Ет, нічого ти не тямиш! — І я йшов собі геть. Йшов через огород до залізниці, після залізничним пасмом до мосту. Тут розкішний високий залізний міст. Он потяг їде. Засвистав і поїхав далі. Дим направо й наліво стелиться, а часом лише направо, або наліво. Сонце бє на скелю Климпуш. Ще минулої ночі ми там були. Правда, що гарно там? Так, там дуже гарно. Я ще колись піду туди вночі. Але й тут у низу гарно. Он молоденький смеречняк.

Там он пень той, де "сядеш і сидиш". Яке кому діло, де я сяду й сиджу? Де хочу, там і сяду й нікого не стану питати. Звідсіль такий вигляд на ліс, на скелю. В низу загорода й садок…. Там ще до цього часу й геть до самого снігу цвітуть червоні та жовті квіти. І хата гарна там стоїть. Такої хати в Лазещині немає більше. Сад і хата й квіти тягнули мене. Хіба я не знаю, що там жие Йонаш, великий пан лісничий. Він має чотири гончі пси й ходить на лови. Часом до нього ще якісь приїдуть пани. Всі вони веселі, гарно вбрані. Ходять тоді по саду паничі й панянки. Часом грають і співають. Ходить там і Йонашова донька. Це ще маленька дівчинка в куцому білому вбрана.

"Сядеш і сидиш". Я й тоді так само сів собі й сидів. Сонце тоді так само заходило. Хто винен, що я вертався собі з полонини, був утомлений і сів посидіти. З того гарного в долині будиночку доносилася музика. Грали на грамофоні. Рідко коли послухаєш у нас грамофона, ну я й сів послухати.

Це так зненацька сталося. Вона ціла біленька вийшла з смеречняка, та просто до мене. Вся, кажу, біла. І убранячко біле й панчішки, і черевички. Очі лиш дуже чорні й чорне волосся, та рожева стрічка, якою підперезалася. Занімілий і задубілий, хіба я знаю нащо тоді був подібний Якесь звіря, чи що….

— Minek ulsz te itten?[4] — запитала по мадярськи.

— Nem tudum[5]. He розумію.

Дивлюся на неї. Оглянула мене, обмацала, торкнулася моєї руки. Глянув я на свою руку, на її, злякався й швидко заховав свою. Моя, як кусень цегли, а її ніби з хрусталю рожевого. Також їй подобався мій кожух. Обмацала, оглянула, щось говорила. Зрозумів з того тільки останнє:

— Так ти не знаєш по-мадярськи?

— Знаю "нем ту дум".

— Усміхнулася й каже: то дуже мало. Навчися. Всі порядні люди говорять по-мадярськи. Як звешся? "Як звешся" було по-нашому.

— Ага, Цокан! — і далі щось белькотала, так що зо всього я лиш пару разів зрозумів Цокан. Після вона ще раз торкнулася моєї лаби, усміхнулася й зникла.

Лишилася усмішка та запах. Довго ще сидів. Думав, ще вернеться, але ні. Встав і забрав з собою усмішку й запах. Чого мені тоді так легко йшлося, не знаю. Я ніс пишно усмішку й запах, ніс і собі усміхався. Ліг спати, а усмішка й запах коло мене. І я нераз, дурний і соромливий, літав під хмарами, де сяючі озера горять у сяйві рожевого світла, а по них плавають діяментові палаци. Мене несуть до них коні з огненими гривами, а я цілому світові усміхаюся. Ох, який я був дурний!

І цього дня й багато минулих, нераз приходив до того пеньочка, щоб посидіти. Але вона вже більше не вийшла. Одначе чому б мені не прийти сюди й не посидіти. Це мені вільно робити, я цим нікому не перешкоджаю. От я собі сиджу й дивлюся в низ. Там брешуть собаки, снують люди. Часом почую знайомий вальс грамофону. Досить щось мучить, але не скаржуся. Я, зрештою, як і кожний гуцул, не вмію скаржитися. Для мене все добре. От щось мені здумалося, піднімаюся та йду в ліс. Тихо тут і урочисто. Ні в одній церкві не чую такої побожності. От на коліна впаду й почну молитися. Під ногами вічне мокрий мох. У нього грузнуть ноги й пахне чимсь гострим. Повалені буреломом погнилі колоди, нагадують трупи. Колись це, мабуть, були люди. Вони обернулися в дерева, а опісля в трупи.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: