На твердій землі – Улас Самчук

— Можливо нічого не сталося, — проговорила вона по часі.

— Як ви це розумієте? — глянув я на неї.

— Бо я ще та сама, — відповіла вона.

— Як це справді розуміти? Я це вдруге чую. Вперше, коли ви вернулися з Ню Иорку.

— Бо це правда, — казала вона. Не знаю, як ви, але я та сама, направду та сама… Мене виповняє мистецтво, інакше я б… здохла.

Я глянув на неї і хотів вгадати її справжню думку. Вона дивилася на мене довгим, впертим, рівним поглядом. — Так. Я та сама. Ви для мене той самий, — казала вона.

— Можете працювати? — запитав я спокійнішим тоном.

— Дуже добре.

— Він розуміє?

— Дуже.

— А як мама? Вдоволена? Напевно.

— Не знаю, Можливо. Вона в нас німа. Говоримо на митах.

У цей час хотілося сказати дуже і дуже багато, сказати все повною, ясною, чистою мовою, висказати невисказане, пояснити непояснсне. Але не було ніякої для цього сили. Я бачив перед собою Лену, вона на досяг моєї долоні, але вона була поза межами досягнення і я не міг їй нічого, абсолютно нічого сказати. Як знайти доступ, або вихід, або вхід, або відхід, щоб вона зрозуміла. І я знав, що вона розуміла, і напевно так само, як я, і так само нічого, крім коротких, холодних, сухих слів не могла сказати. Ми замовкли. За нами і біля нас бушувало те чорне море музики, танцю, співу, розкриті і закриті пристрасті гойдалися, як хвилі великого окоану, набридлі та одноманітні. Ми сиділи в куті, під стіною, завалені і заставлені масою ніг, спин, животів, голів, рук, нами на щастя ніхто не цікавився і ми на щастя ніким не цікавились. Я вигнав з пам'яті все, що було до цього, я заставив всі входи сторожею своїх най інтимніших проблем, я мав на досяг долоні Лену… І завтра її не буде.

— На якій мові говорите? Дома. — запитав я її.

— Англійська. Трохи німецька.

— Лена Соренсон, — відповів я.

— Вам це подобається?

— Це так є. Інтернаціональне. Ми проти Інтернаціоналу.

— Можливо проти. Але ми Інтернаціонал.

— А як там мій портрет?

— Висить на стіні.

— Поруч з вашим?

— Ні.

— І не скаржиться?

— Іноді.

— Як саме?

— По різному. Я з ним воюю. Дуже настирливий.

— І маєте успіх.

— Не дуже.

— А чому?

— Ах, Павле!

— То може затанцюємо? Така грізна Ча -Ча.

— Знаєте, що я її не зношу. А ви без музики?

— О, ні. Маю "Філіпса".

— О… Зачекайте. То ж ви власник нової хати! Ґратулюю.

— Дякую. Хто вас інформував?

— Маю розвідку. Тепер лиш женитися. Чи запросите на весілля?

— Не маю нареченої.

— Наречених безліч. Он у тій гущі…

— А як по вашому з любов'ю?

— Виберіть християнську. До ближнього.

— Може подумати.

— А до речі… Ви писали чудові листи. Чому перестали ?

— Бо я не письменник, а механік. І стратег.

— Стратег чого?

— Боїв за одну… мрію.

— О, я вас знаю… Хороший Павло… апостол. Проповідник любови.

— Не конче до ближнього.

— Будемо мати і це на увазі.

— Лено Сопенсен.

— Вам сподобалося мое прізвище.

— Щоб не забути.

— Це заучить, як погроза, що можете забути. Але я не забуду. Пам'ятайте.

— Для мене цього не досить, — казав я.

— Ми купили дорогий спогад… А все решта можливо не таке суттєве. Інколи люди каються, що не вміли зберегти вартостей, а по-моєму найбільшою нашою вартістю є все те, що ми з вами пережили.

— Для мене цього не досить, — повторив я вже сказане.

— Ви гарно вмієте писати… листи. Згода ?

— Але ж ви "не вмієте писати".

— Зате вмію читати… І розуміти.

— Це значить говорити з порожнечею.

— О, як це суворо сказано. Пам'ятайте, що де б я не була і що б че робила, я буду з вами. Може це звучить сентиментально, але разом правдиво. Павле! Одружіння це найбанальніша справа.

— Не для мене.

— Знаю, знаю. Тому ви й затягнули цю справу так безжалісно. Коли б всі люди так на це дивилися — не було б сімсот мільйонів китайців на землі, а в небі не було б спасіння… від цієї повені гріха.

— Таким я є. Я вибрав спротив. Не кількість, а якість.

— Кількість, якість — яка різниця. Головне… Не знаю, як це назвати. Чи це може бути "щастя"? Якщо це є взагалі.

— По-моєму є. За далекими світами, за глибокими морями, за високими горами. Чи наша зустріч не був гарний доказ?

— Ви були зі мною щасливі ? — питала вона по надумі.

— Ні.

— А чому ?

— Бо ми не скінчили початого.

— В такому разі ми маємо ще надію. Коли б скінчили — що далі ?

— Розуміється, коли б дивитися крізь такі окуляри. Для мене не лишень пристрасть. Для мене поєднання, злиття. Маю на увазі два бігуни. Якась умовна вічність, ще одно людське життя. Я знайшов початок, але не знайшов кінця. І не це хотів сказати… Не кінця, а закінчення, чи продовження, чи тривання. До кінця всіх кінців, у межах нашого тривання. Не погоджуюсь на цю хвилеву зустріч з вами, з першої хвилини нашого знайовмства, я відчув приречення. Ми мусіли бути цілістю. Мене не треба переконувати, що ви не були б ідеальною жінкою, матір'ю, дружиною, я не шукав у вас саме ідеального ідеалу, але я шукав і знайшов щось значно більше, чого не висловиш словами, але що виповняє мене по самі вінця і що робить мене щасливим. Може це і є любов. В кожному разі це одна з найбільших дорогоцінностей, за яку безконечні покоління людей вели, ведуть і будуть вести безконечну боротьбу. Для мене це основне.

— О. як це гарно, Павле! — вирвалось у неї її знане речення, яким вона звичайно висловлювала своє захоплення.

Наші очі зустрілися, ми дивилися крізь морок одне одному в глибину глибин і хотіли сказати правду правд… Між нами запала мовчанка, яка тривала деякий час, наші склянки були допиті, збоку далі, бушувала цілковито п'яна заля, між нами лишалася недосказаність.

— Чи міг би просити? — перебив я мовчанку.

— А чи ви вже все сказали? — запитала вона. Мені здавалося, що вона не наставлена на танець.

— Пригадуєте, як ви часто казали: я це вже чула ? Чи ми вже все сказали ?

— Я помилялася.

— Не можемо все сказати. Не в нашій силі.

— Котра година?

— Скоро кінець.

— Ну, так ідемо.

І ми танцювали. Лена танцювала байдуже. Зовсім інакше, ніж колись. Я чув її такою, як звик її чути, вона мала своєрідне темпо, дивне дихання, виключні дотики, ми робили засвоєні кроки, посміхалися знаною вибагливою посмішкою… Інколи забувалися і тоді наші тіла механічно зливалися, я гостро відчував її дихання і биття її серця і при тому не мав сумніву, що вона органічно, навіки, безповоротньо моя.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: