На твердій землі – Улас Самчук

— Я механік, мої машини крутяться, а я під їх шум читаю Міченера.

— І Франсуа Саґан.

— Також. Вона забавна дама, шматок парижських парфумів не зашкодить. Але вибачте… Знаєте що ? Мене дуже кортить піймати вас на фото,

— Зжальтеся. Я фатально не фотогенічна. Говоріть щось далі.

Але я схопив апарат, що лежав на столі готовий для вжитку і не встигла вона отямитись, як блиснула лямпка.

— Це буде жах! Я протестую.

— Запізно! Я люблю жахи!

— Я ж перелякана, як коза.

— Це те найкраще. Безпосередність.

— Ха-ха-ха! — вперше засміялась вона. — Ви невмолимий… І неможливий.

— Вибачте. Я обіцяю надалі бути можливим.

— Обіцяйте, що як вийде погано — покажете мені. Я вражлива на фотогеніку.

— Обіцяю. Також, як вийде гарно. Ви ж, здається, абстрактна…

— Тільки не в фото.

— А чи фото не може бути абстрактним ? Малювати кретинів чи фотографувати кретинів, яка різниця?

— Це точка сприняття. Краса кретинізму з фотографії не конче відповідає мистецькій точці.

— Я цього, вбийте мене, не можу збагнути, моя дубова естетика мертва, як камінь, ви мусите втаємничити мене у ці первородні сили доброго чи недоброго, добра і зла, бо інколи видається, що ці точки так переставились, що ми забули куди вони властиво належать. Чи моя проповідь щось вам каже?

— Дуже багато, лишень цього не можна пояснити. Це можна лишень відчути.

— Відчувати, відчувати і відчувати! А де зрозуміти? Пояснити? Чи математика непоясняльна?

— Я не матиматик, але думаю, що її пояснення остаточне і воно не міняється.

— А мистецтво? Ілюзія? Естетика?

— Це засадничі зрадники. Їх завдання — мінятися.

— Вибачте. І сама краса?

— Назвім це злуда. Або точка бачення. Ваша краса, моя краса, Божа краса!

— Розумію, розумію. Чи ви часом не належите до… Як би вам сказати? До переорганізаторів космосу? З довгим волоссям і довгою боподою?

Я був винятково здивований, звідки і як взялося мое красномовство, чому так розв'язався звичайно спутаний язик, де поділось моє пригноблююче розгублення. Я також помітив, що моя гостя, звичайно не говірлива, попала в тон і на її личках появились протуберанчики захоплення. Вона прийшла до себе, всілась вільніше на канапі, звільнилась з пози. На останнє питання я не дістав відповіді, бо знизу почув "телехвон", і мусів відійти, а Лена переглядала мої розкидані купами книжки, а коли я повернувся з розмови зі ще однією кандидаткою на наречену. Лена питала мене, який літературний жанр мені найбільше подобається, на що я відповів незучаснено, що всі жанри за винятком історичного. А який стиль? Всі стилі за винятком нецікавого. Ми говорили про все і стрибали з теми на тему, як метелики з квітки на квітку.Про курення, про собак, про жінок, про одруження. Час біг невмолимо і швидко, і непомітно, я був пара-схвильований і мав настрій зривати гори своїм душевним динамітом. Я висловив навіть думку, що ця наша зустріч для мене значить відкриття.

— Чому? Чого? — питала вона безпосередньо здивовано.

— Цього хіба не вискажеш. Ви до мене прийшли. Ви мене не знали. Вам сказали, що якась сенсація… Ви цьому не повірили… Ви належите до великих наречених і засадничо ви вже одружені. Такі "парубки" як я для вас нонсенс. Вас хтось для чогось піддурив. Ви, здається, з того самого простору, що і я… Ми перепливли океан… Ви мене розмієте! Ви мене прекрасно розумієте. Йдіть! Тікайте. Бо я розплачуся!

Але вона розсміялася вдруге, була помітно заторкнута і вражена, я це виразно бачив і відчував, це можна бачити і відчувати, хто має око і дотик. І що я помітив, і цілком зрозуміло, що вона не любить клясичної патетики, ані театрально-великих слів. Вона повільна, назверхньо холодна, штучно байдужа, модно-ресентиментальна. Її кабалою є шорстка, сіра, ломка скромність і ґранітно-настирлива мовчазність. Вона може бути цинічна, скорше гірка, ніж солодка, скорше сахаринна, ніж медова. Я помітив також, що вона має сильно повзбудливі акторські прикмети, вміла "грати ролю", гамувати почуття і вдавати протилежність себе самої. Ці дві постаті — бути в житті і бути в дзеркалі, прикметні її природі. Я бачив виразно, що вона розгадувала мої думки. — Чи ви не займаєтесь часом кабалою? — запитала вона несподівано.

— Займаюсь, — відповідав я спонтанно.

— Дуже цікаво. Навчіть і мене цієї штуки.

— Хочете ?

— Навіть дуже.

Я чув приливи і відливи моря, я дивився в її очі, взяв зі столу шматок паперу, взяв олівець і сказав: — Напишіть мені ось це речення — "я є людина вперта".

— Чому якраз це?

— Не питайте, а напишіть.

Вона погодилася і написала. Під її написом те саме речення написав я. Потім я відрізав окремо обидва написи, змішав папірці і подав їй.

— А тепер вгадайте, котрий напис мій, а котрий ваш.

Вона була гостро вражена подібністю обох стилів письма, вона розуміється, вгадала свій напис, але дивлячись здивовано мені у вічі, казала: — Але ж ви вмієте наподоблювати.

Я заперечливо похитав головою.

— А що це по вашому? — запитала вона.

— Звичайна спорідненість вдач.

— Як вам це прийшло на думку?

— Можливо відчув.

— В такому разі ми ніколи не… зрозуміємось.

— Ви хотіли сказати — не зійдемось. Бо ми вже розуміємось.

— Ви так добре знаєте людей. Чи вмієте читати з долоні?

— Можливо, — зблефував я, бо нічого такого не вмів.

— Ви в це вірите?

— Вірю.

— Давайте руку… Ліву… — Вона подала свою руку, я взяв її делігатними, ніби якусь святість, дотиками і положив її догори долонею на свою гарячу ліву долоню. Її рука була тонка, з довгими музичними пальцями, біла, костиста з делікатним зап'ястям і гарно полірованими нігтями. Її долоня була покреслена справді цікавими, дуже несподіваними і примхливо вложеними, ніби інкрустованими рисами з виразним трикутником по середині, довгого "лінією життя" і вулканічне опуклим так званим верхом Аполона, з виразним на ньому, дуже своєрідним, хрестиком. Я нічого на цьому не розумівся і не конче в це дослівно вірив, а лишень цікавився, як певним явищем справді загадковим і інтригуючим. Я дивився на цю містерійну картину спокійно, роздумливо, можливо, здивовано. Лена була помітно зацікавлена. — Будете довго жити, — обережно почав я. І, можливо, успішно. Але турботливо, інколи бурхливо. Ваші бажання будуть вдоволені аж у високому віці. Будете хворіти. Маєте великі здібності… Передусім мистецькі. Здобудете позицію… Видатні акторські прикмети… Ще не були залюблені, але… були одружені… — тут рука її помітно здригнулася. — Тепер ви не вдоволені, шукаєте гострих почувань і, можливо, пригод. Хочете бути оригінальною і складною, але любите простоту… І навіть щирість. І навіть сентимент… Засадничо, маєте добру вдачу, яку намагаєтесь не виявляти… Будете мати двое…

— О! Досить! — вирвалось у неї і вона відняла руку. — Ви в це вірите? — питала збентежено.

— Розуміється — ні. Це лиш жарт.

Це був справді жарт, але він давав ефект, Лена була виразно заторкнута, не помагало навіть її акторство. Була розчервоніла, на устах непевна усмішка, на виду безпосередність і щирість.

Вона встала, що значило кінець відвідин, я визвався її провести, була година десята. Час минув невмолимо швидко. Ми вийшли на нашу не дуже чисту, слабо освітлену, заставлену автами вулицю, відчувалась свіжість весни з чистим, вимитим небом і серпиком місяця в його глибині, я відчував вдоволену, провокуючу, егоїстичну приємність. Ми повільно і мовчазно пройшли до звороту вулиці Гарборд, повернули вліво, заговорили невиразною мовою про погоду, ступали нога в ногу, вичували ритм, здоров'я, силу, молодість, певність.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: