На твердій землі – Улас Самчук

З чого вона живе. звідки бере засоби на коштовні одяги? Безліч подібних питань. Старий, багатий коханець з патетичним Каделяком, якась аґентура підозрілої репутації, якесь нічне підприємство — ми в такому справді не звичному світі, так багато дивоглядних ситуацій, особливо там у тому ж Монтреалі, звідки вони сюди прибулії і особливо з такими легкими істотами, одірваними від ґрунту, викинутими на такий широкий простір.

Але чому я мушу цим так беззастережно перейматися, будучи таким "реальним", "нормальним", "пересічним" типом; що за примхи і що за вподобання, звідки ті вимоги і прагнення і, зрештою, я десь чув чи читав, що жінки типу "вамп" це лиш зовнішня машкара, що вони безрукі мармурові Венери, або манекени у вітринах мод, чоколядові личка на окладниках журналів, але внутрішньо, це холодна невражливість, жорстока безчуттєвість, математична розрахованість. І що мене ще поважно лякало — її мистецтво — туманність і абстрактність, небулярність, невмолимість, хижацькість. Ця андромедна небулярність, дезорганізована і безвладна, паралізувала мов певність, я тратив почуття міри і правди, відчував розгубленість. А до того "ніколи не буду коханкою". Що за гістерія, навіщо ті конвульсійні заперечення? Я розторощений цілковито.

Я мав злісне бажання не прийти завтра без попередження і без вибачення. Просто нахабно й щиро не прийти. Це інтригувало, це надавало присмак авантюри, це бентежило.

До речі, той другий день, коли я намірявся виявити цей свій балаганний спротив, був наш вівторок, отже день приречений, так само, як і вчорашній, гарячий, у моїй передній, темній кімнаті було душно й нудотно, а тому я лежав у своїй стовченій постелі, що стоїть у малій соняшній веранді, широкі вікна якої були завішені жовтими занавісами і думав всілякі ворохобницькі думи. Перед мною на задній стіні висіла моя улюблена карта Европи воєнного видання, внизу під нею столик заложений книгами, на дворі за вікном співали робіни і скреготіли сині птахи, з сусідньої вулиці Батерст долітали шуми машин. Сонце вже зробило головну частину своєї дороги, я міг відхилити трохи занавіси, звичайно обережно, бо звичайно в цей час там внизу під широким кущем бозу, бавиться маленька дочка моїх господарів Оксанка, яка пильно чатує, коли в моїй кімнаті появиться рух. Це одна з моїх найнастирливіших поклонниць, яка при кожній нагоді намагається увірватися до мого замку і почати там свої веремії. Не дуже помагали всілякі заборони "не перешкоджати дядьові", або "дядьо спить", або "дядьо працює". Для Оксанки це не резон. Вона звичайно бавилась своїми ляльками, поглядала на вікна дяді і як тільки помітила в них порухи, негайно кидала ляльки, прожогом бігла на другий поверх до моїх дверей і голосно домагалася "дядю відцини!" Коли ж я не відчиняв — лягала від дверима і кричала те саме до щілини, коли ж і це не помагало — вона починала гірко й докірливо плакати. Дуже мила маленька істота, яка чинила одначе чимало мороки, особливо коли я був зайнятий далеко іншими оксанками.

Цього дня моє лежання було демонстративне, ліниве, наполегливе і протягнулось воно майже до першої години, опісля я ліниво зводився, відхиляв краєчки занавісок, впускав свіжіше повітря, більше світла, більше шуму. За дверима одразу почув "дядю впусти", на цей раз не ставив спротиву, появилася старанно обмурзана моя фея, яка відразу почала розкидати і так розкидані мої речі, чесатися моїм гребінцем, засипати питаннями, чому я довго сплю, чому маю на грудях волосся, чому не маю мами, кота, чи не хотів би я мати одну з її ляльок, чи міг би я дати їй свого гребінця. Мій гребінець, перо, гаманець творили для неї найбільшу привабу, а до того вона зо всієї сили намагалася втиснутися мені на руки і почати чесати моє волосся. Я звичайно відкуплявся чоколядою, яку вона пристрасно любила, одразу споживала і обмазувала нею своє заклопотане обличчя.

Я ледве звільнявся від Оксанки, мав намір ще купатися, це звичайно кращий для цього час, більшість мешканців на роботі і я можу повільно й ліниво, мов ледачий тюлень, користатися ванною, дармащо я ще не обідав і дармащо саме в цей час можна сподіватися найбільше телефонів. Звичайно в таких випадках на обід йду пізніше, або обідаю дома, а від телефонів хоронить мене господиня, яка на кожний дзвінок заявляє, що мене нема дома, або я купаюся, або пішов обідати, але цього разу сталося щось несамовите.

Коли я сидів у ванній, за її дверима в коридорчику щось враз загрюкало, ніби стався землетрус і обвалилася стеля. — Що там таке? — закричав я, маючи на увазі Оксанку, яка могла залізти без мене до моєї кімнати і наробити там гармідеру, але на це відгукнувся з-за дверей досить знаний, загрозливий альт однієї з найдавніших моїх поклонниць, такої інженерки хемії Галини Дуб. — Ей! Там! Святий схимник! Вилазь!

Що за делікатність вислову, подумав я, а в голос закричав: — Я купаюсь!

— Знаю! Але скоріше. Я жду.

— Це ти, Галино? — питав я виминаюче.

— Не вдавай дурня!

— Слухай! Я хворий!

— Я принесла пілюлю, яка тебе вилікує негайно.

— Я дістав гострі корчі.

— Бо став гострим брехуном.

Я все таки виліз з ванни, почав натиратися рушником, коли враз, крізь усі стіни долетіло до мене відоме звучне "телехвон". Це значило, що дзвонила Лена, бо тільки їй було дозволено дзвонити без відмовлення. А це також значило, що я мусів якось вирватися з ванни в одному халаті і прорватися до ніші на сходах. Не було часу на роздуми, я вискочив з дверей, мало не збив з ніг Галини, наткнувся на обшмаровану чоколядою Оксанку і схопив слухальце телефону. — Гальо! Слухаю, — намагався я говорити спокійно. — Шановний Павле! Я ж вас чекаю! — почув я категоричний гаркавий голос. — А котра це година? — хотів я виграти час. — Від коли це ви почали дбати за години? — чув я далі той самий тон. — Вибачте! Не в цім справа. Я… я… властиво. Мені трохи соромно… За вчорашнє. — Яке вчорашнє? Що ви дитина! І більше такого не станеться! У мене для вас усе. Негайно приходьте! Я ще не обідав… — Пообідаєте у мене! Що любите ? Маю рибу, шинку, шпараги, чорний хліб. Чекаю! — і положила слухальце.

Вона не дала мені змоги говорити, такого ще з нами далебі не бувало, і що там могло справді статися? А до того в моїй хаті інженер хемії Галина Дуб, я дуже добре знаю, хто цей Дуб і він мене не так скоро випустить. Мені ж хочеться справді бігти на Шша і справді негайно, нехтуючи всі мої найгрізніші постанови. Я швидко біжу і то просто на вогонь. Галина чекала на мене з виглядом інквізитора, що має проголосити мені смертний вирок. — Бачу, ви зовсім виздоровіли, — перейшла вона з "ти" на "ви" зі сильним призвуком смертоносної іронії. Спішу зазначити, що ця сама інженерка мала на мене здавна "дуже поважні претенсії", ми були справді старі, ще з Европи, близькі знайомі.

— Я забув зовсім, що маю ще одно важливе побачення, — почав було я тоном не зовсім переконливого шахрайства, але мене різко перебила Галина: — Не забудьте також, куди потрапите на другому світі за таку нахабну брехню.

— До пекла! На саме дно! Але… Але я мушу одягатися і прошу вас ласкаво одвернутися. — Я дивився їй у вічі з виразом Купідона, який тільки що викупався і дістав нову місію любовної пригоди.

— Добре! Одягайтеся. Я також не маю часу. Я вийшла лиш на хвилинку з інституту… Але коли думаєте, що я прийшла вам ґратулювати — глибоко помиляєтесь. Я прийшла лиш сказати, що ціла та ваша романтична пригода, велика ваша любов, за якою ви вмираєте, ніщо інше як звичайна інтриґа совєтських аґентів…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: