На твердій землі – Улас Самчук

У трамваї я також пригадав, що я ще фактично сьогодні не обідав. Йдучи до Лени, я лиш нашвидку й легко перекусив. На мене чекала нічна зміна моєї праці. Я мусів бути готовий. Тим часом я був голодний, до ґрілу "Вікторії" було задалеко, я пригадав собі, що на вулиці Батерст, нижче Дандесу, зараз за крамницею "Пласту", недалеко комуністичного "Дому праці", відкрилася нова їдальня "Домашні обіди" з "дуже поміркованими цінами", "європейського", а властиво українського стилю.

Я не поїхав до дому, а одразу, пересівши на Батерст, поїхав на "Домашні обіди". О, та вайлувата, незграбна вулиця Батерст! Не знаю її минулого, правдоподібно, вона правила колись за один з кращих осередків заможніших міщан, організованих масонів, середніх підприємців. Тепер же тут, як за домовленням, оселилися мої невсипущі земляки, натворивши цілий ряд різноманітних установ, підприємств, церков, шкіл, організацій — Православна церква св. Володимира, крамниця квітів "Мак", домівка й редакція гетьманців, крамниця "Пласт", їдальня одна, їдальня друга, медична клініка одна, медична клініка друга, комуністична книгарня, католицька книгарня, комуністична домівка, націоналістична домівка, редакція "Гомону України", друкарня одна, друкарня друга. Все це і багато іншого скупчилось на цій шановній, просторій, старій вулиці, і я почуваю себе зовсім, як дома. Трамвай швидко завозить мене на місце, фактично три зупинки і я висідаю — маленька, чистенька, чепурненька їдаленька, кілька столиків, кілька гостей і між ними бачу… І що це справді за мана… інженера Трухлого, того самого, що його недавно бачив на вулиці Піша.

— А! Павло Іванович! Добрий вечір! Присідайте! — заговорив він на моє привітання. Був дуже чемний, радісний, гомінкий, беру біля нього місце, підходить кельнер, замовляю борщ і вареники.

— І як це ви сьогодні зайшли аж сюди? Я знаю, що ви волієте "Вікторію", — говорив він далі тим самим бадьорим тоном.

— Просто тому, що ближче. Спішу на роботу, — відповів я.

— Робота. Павле Івановичу. Знаю, що ви прекрасний механік, ви працювали на корабельні, а тепер чомусь взялися за чоколяд, — продовжував Трухлий.

— Пришилося, — кажу виминально.

— Чи не хотіли б змінити заняття ? На щось краще ? По фаху? Марнується така сила, — казав він далі.

— Розуміється, хотів би, але як? — відповідав я.

— Є багато можливостей… Змінити і все… Можна б знайти протекцію, якесь добре, прибуткове місце, от хоч би на корабельню.

— Де тут корабельня?

— Не конечно тут. В Монтреалі, Квебеку, Галіфаксі. Між іншим, я маю деякі знайомства… В Оттаві. Можна б влаштуватись. Все таки набути добру кваліфікацію, доброго фаху… Коли б навіть повернутися до дому…

— Повернутися? — запитав я здивовано.

— Можливе і це. Як не кажіть, а… Не кажу, що нам тут погано, але все таки дома є дома.

Кельнер приніс мій "обід", я почав їсти, Трухлий розгорнув філософію повороту, я слухав, мовчав, не перечив. — Все таки, де людина родиться — там її місце, яке б воно не було, — закінчив він свою мову.

— Єдине, чи ми знаємо, де ми родились, — спокійно відповідав я. Нас вигнано з нашого місця ще дітьми, батька заслано, мати померла з голоду. Чи таке місце можна вважати своїм?

— Пам'ятаймо, що це була революція, — казав Трухлий з ноткою виправдання.

— А чи вона вже скінчилась? — відповідав я.

— Але напевно скінчиться.

— За дві-три генерації. А чи нам тут погано? Навіть на своїй чоколядні я дістаю чотири рази більше, ніж там на корабельні, — казав я спокійно.

— Не все міряють долярами, — відповідав Трухлий.

— Погоджуюсь. Є вартості моральні, наприклад, свобода, справедливість. Чи ви не погодитесь, що, наприклад, ми тут на вулиці Батерст, більше чусмо нашу рідну мову, як у Києві на бульварі Шевченка. Це також вартість.

— Не все в мові.

— Також погоджуюсь, але інші не так думають. Мого батька фактично за мову й заслали. Що він хотів у рідному Харкові більше чути рідної мови… Але цього не хотіли інші. Чому? І мого батька послали за це на Сибір.

— Але, наприклад, у нас у Вінниці, як я працював на цукроварному заводі, нам ніхто не боронив української мови.

— Але ви напевно нею мало розмовляли, як що розмовляли взагалі. І напевно знали чому. І без заборони. І напевно між вами були такі, які за це поплатилися Сибіром. Все це є чимсь подиктоване і ми знаємо чим. Не вдаваймо наївних. Мірою цих чеснот є реальна, намацальна дійсність і її ми не можем заперечити.

Наша розмова не тривала довго, я квапився, на мене чекала робота, ми попрощалися з Трухлим дуже коректно, але згодом, пізніше, на роботі я ще довго міркував над цією нашою розмовою. І становище Трухлого ставало для мене багато виразнішим. Я не мав сумніву, що в якійсь мірі і з якимись намірами він мною цікавиться значно більше, ніж цього вимагало звичайне знайомство, тим більше, що наше знайомство не було ніяк близьке і ніяк доужнє.

А все це разом ще більше згустило мої попередні розважання з приводу "ніколи вам цього не скажу". Мені здавалося, що і так ця мова ясна і що я її перфектно розумію.

Але все таки озеро Сімко мене цікавило. Воно так близько від Торонта, а разом так близько від моєї якоїсь приреченої мети. Було, розуміється, прикро, що все це чомусь пов'язане з такими нісенітними ускладненнями, але разом я вже був переконаний, що ніякі ускладнення взагалі не зможуть нічого тут перерішити. Моє рішення вже запало і не так тверде, і не так незломне, як неухильне, коли хочете — фатальне, можливо навіть давно призначене долею…

Отже озеро Сімко. Назване іменем першого губернатора провінції, між затокою Джорджа і озером Онтаріо, двадцять вісім миль довге і шіснадцять широке, з трьома островами, оточене лісами, фармами з добрими місцями для відпочинку, веслярства й рибальства.

Чого більше треба? Я був захоплений, легковірний, щасливий. Це мала б бути перша моя така пригода, я не був зіпсований курортами, товариством, вигодами, я не бачив ні Кан, ні Маямських бічів, ані ніяких інших рів'єр, а тому ця моя несподівана проекція п'янила мою уяву абсолютно. Розуміється, що ті різні "ніколи-ніколи" давали багато поживи для роздумів, але разом з цим, в мені вже пустила корінь і почала розростатися нестримна думка одруження з нею, в яку я почав навіть по своєму вірити.

Лишень я довідався, що саме в цей час, дістати котедж на тому озері не така вже легка справа, що це найвищий сезон, що всі котеджі зайняті, що про це треба було подбати скоріше. Але це не значить, що справа програна, я ще не починав цієї гри взагалі. А також, чи це мусить бути конче на озері Сімко? Онтаріо має тисячі пречудових озер і сотні тисяч котеджів, варто лишень заглянути до оголошення будьякої газети. І почав я думати не лишень про котедж… Про одруження… Про нове мешкання… Можливо власний будинок. Мої круги зацікавлень справді шалено розросталися. Лена любить все гарне і наше домашнє вогнище не повинно з цього правила виділятися.

Лена… моя жінка ? Дружина! Той пречудовий примірник елеґанціі, примхи й вибагливоси. Чи це правдоподібно, чи це в природі речей? Гаразд, гаразд — мовчу, не роблю виклику долі, під сонцем все можливо, але разом багато несподіванок.

Тим часом насторожено вслухаюся в повідомлення бюра погоди — "гаряче і душно, температура вісімдесят, легкі хмари і легкий південно-західний вітер. В середині тижня можливі громовиці". — Ідеально. Я весь рух, зацікавлення, напруження, я переповнений думками, настроями, інтересами.

Вже другого дня, саме з цими вибуховими настроями, значно скоріше ніж було домовлено і значно нетерпеливіше, ніж належиться, з'являюсь перед дверима будинку на вулиці Шша, Лена на диво не була здивована, здавалось вона мене ждала і саме тепер, вона зустріла мене, мов ясного князя, її усмішка знову со-няшно-вишнева, вона одягнута по домашньому в робочому капоті, можливо щойно скінчила прибирання кімнати, зовсім цим не збентежена, а з небувалим, безпосереднім захопленням, ніби школярка, яка успішно здала іспити, була піднесена і мало не кинулась мені на шию.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: