На твердій землі – Улас Самчук

Ми сидимо і чекаємо, ми не рахуємо хвилин, мотор автобуса десь там ззаду спокійно діє, пасажири всідаються, стрілка годинника наближається до своєї мети, мотор враз здрігається і починає, ніби звір, якого несподівано торкнули по носі, гарчати, ціла велика, потужна коробка напхана людьми рушає з свого місця, обережно випихається з під накриття і слухняно, мов пес, повертає вліво на вулицю Бей і пускається бігти в напрямку півночі.

Вулиця Бей — вулиця автомашин, величезні вітрини заставлені цим блискучим товаром всіх знаних марок світу, це найбільший ринок продажу авт цього міста, а разом це одна із спокійніших вулиць, протилежність до її рівнобіжної сусідки Ионґу з її турбулентним, кругоденним неспокоєм, кипінням і гамором. Ми просуваємось в напрямку Блуру, з'їжджаєм на Ионґ, пересікаєм Сен Клер, Еглінтон, виїжджаємо на вільніший простір, перед нами і за нами, туди і назад, машини, це безнастанний рух, це сила, це емоція, це барвіння металу, це соняшна метаморфоза… І це ми з Леною, зачарована частина цього прекрасного круговороту.

Як приємно, коли ця велика машина з такою певністю несе вас в те маленьке невідоме з такими спокусливими перспективами, ми з Леною так мало говоримо, ніби ми чужі, а разом ми такі драматично поєднані долею. Це рівна, асфальтова лінія, це окремі поселення, це фарми, це зелені поля, це розстелені килими збіжжя, це різноманітні точки коров, це запах сонця і цвіту. Ми все це сприймаємо, як належне, годинник швидко міряє час і за одну таку годинну одиницю, ми вже звертаємо з головної дороги, протискаємося на заповнене рухом побережжя з великим простором лазурної води, рухом човнів, вітрильників, барвінням котеджів, перламутром далекого обрію. Наш автобус постійно робить зупинки і постійно спорожняється, Лена напружено слідкує за побережжям, щоб не пропустити нашої зупинки, я почуваюсь загубленим у часі і просторі, мов блукаюча комета. Нарешті і наша зупинка. Ми поспішно забираємо наші валізки, властиво я поспішно забираю валізки, Лена йде до виходу, я йду за Леною, ми спокійно висідаємо… І ось ми на місці… М'яке, свіже повітря, зелені дерева, півголі люди і повно безжурного настрою, у якому розчиняються і зникають всі людські турботи. Земля, вода, рослини, птахи, небо і хмари з їх кольорами — все це тут призначене творити і роздавати щедро дари вдоволення.

Після Ванкувера з його океанськими берегами, це вперше я опинився в такому оточенні і взагалі вперше в житті "виїхав" на відпочинок. Яскравість цієї події підсилювалась моїм емоційним наставлениям, присутність Лени визначала весь клімат настрою. Моя горда супутниця вела мене в те загадкове незнане, я, обтяжений валізами, ступав біля неї, як символ цікавости і от нарешті, не так далеко від автобусної зупинки, на невеличкому виступі берега, над самою водою, обнеселий зі синьою покрівлею, будинок, на якому при вході воплотом, з широким виглядом на озеро, дерев'яний, білий зі синьою покрівлею, будинок, на якому при вході красувався на жовто-синьому тлі напис "Коломия" українськими літерами.

— Коломия! — викрикнув я і здивовано зупинився. Лена здивована не написом, а моїм викриком, в чому справа, той напис її не зворушував. — Чи ви знаєте, що таке Коломия? — питав я її.

— Якесь містечко в Карпатах, як не помиляюся, — казала вона. — Чому воно вас зворушує?

— В нашій мові, це не лишень назва міста. Це символ… Провінційности, закинутости, далекости… Щось як і Кобиляки.

Лена сміється, вона виймає ключ і відмикає зовнішні двері "Коломиї", що виходять на широку веранду із сходами до невеликого помосту на самому березі… Все тут залишене, двері й вікна закриті і замкнені, ніякого сліду мешканців.

Ми увійшли до чималої, півтемної, зі затхлим, гарячим повітрям кімнати, відхилили й розкрили вікна, впустили світло й повітря і перше, що кинулось у вічі, це недокінчений портрет Лисого, який стояв на мольберті насупроти закоптілого ватрана. — Моя робота, — заявила попередливо Лена. — Ніяк не вашого стилю, — додав я. — Реалізм, — відповіла вона.

Я мав причини дивуватися. З головної кімнати з її великим, округлим столом, на всі боки вело четверо відкритих дверей. Три спальні, кухня, убиральня… Меблі, лежаки, гойдалки, радіоапарат… Готові для спання ліжка, одяги, халати, костюми, рушники, білизна… Холодильник заповнений харчами і навіть рибальське знаряддя…

Лена квапилася вияснити ситуацію, вона приїжджала сюди робити той самий портрет, сам Лисий рідко тут бував, він зайнятий, тепер він виїхав до Кінґстону, його молода друга жінка виїхала до батьків до Манітоби, його одружений, від першої жінки, син, який також недавно прибув з Европи, має свій власний котедж на Мускоці.

Я розумів намагання Лени, як також розумів Лисого, який мав в різних містах, а також в Кінгстоні, кілька готелів. На такому тлі цей котедж засадничо ніяке диво. На мене дивилось з мольберта тяжке, мускулясте, округле, бульдожого вигляду обличчя з тяжким міцним носом і сивою чуприною, яке хотіло підсказати мені думку, щоб я не був здивований, що нема нічого надзвичайного, що в даному випадку все в найкращому порядку, хоча мені не було легко одразу з цим погодитися. Я був помітно розгублений, чомусь соромився, не мав потрібної відваги сприймати явище безпосередньо, почувався непрошеним вломником до чужих володінь.

Інакше, здавалося, почувала себе моя чарівна супутниця. Вона виглядала легкою й самозрозумілою, як метелик, здавалось, для неї це ніяка новина, все стояло на місці і виглядало природно.

Перше, що вона зробила — відкрила радіоапарат, це був ранок, час всіляких гутірок, дитяча година, кілька вставок популярної музики, але той інший голос з тієї скриньки надав нам більше домашнього забарвлення. Далі ми оглядали спальні, кухню, убиральню, а після цього Лена діловим тоном мене запитала:

— Слухайте, Павле. Які з цих трьох дверей ви вибираєте для себе? — вказала вона двері трьох спалень.

— Вибір за вами, — відповів я помпезно.

— Я вибираю ось ці, — вказала вона на двері зліва. А ви?

— Розуміється, протилежні, — відповів я.

— Схвалюю ваше рішення, — казала Лена.

— А ви не боїтесь? — питав я.

— Чого?

— От хоч би павуків, мишей.

— Я ж вам казала… Павуки чудові сотворіння… А миші — розкіш буття.

— А блискавки? А громи?

— Ці боги? Вони знають мою побожність.

— Добре. Гаразд. Скоряюсь. Займаю оту рожеву… з тим двоспальним і тим трюмо…

— Там є трюмо? Вибачте. Тоді я йду туди.

— До мене?

— Вам рекомендую другу протилежність.

— Навіщо вам трюмо? — питав я легковажно.

— Для душі.

— Це зворушливо.

— Свобода вибору. Ви, можливо, не підозріваєте, що обличчя жінки вимагає відзеркалення так само гостро, як і адорації.

— Я підозріваю… І ще більше. Думаю — обличчя жінки вимагає опіки, уваги… Боротьби… Жертви. Це маска ідола…

— Но, но, но! Я здаюсь. Ми ж заключили пакт неаґресії.

— Вперше чую. Я був весь час переконаний, що ви…

— Тарантула, — перебила вона мене.

— Не так драстично… Прошу вас… Але добре. Погоджуюсь. Пакт неаґресії… Ніколи – ніколи… Отруйна тарантула. Небезпечна. Напишіть це нї ваших дверях, інакше… — я замовк.

— Що інакше?

— Інакше не врятує ніякий пакт неаґресії.

— Не сподівалася, що вже перший наш день розпічнеться погрозами.

— Будьте готові на більші несподіванки… Я забрав свою новеньку, картату валізу і направився до дверей зліва, що побіч з кухонними, де на мене спокійно і покірно чекала вигідна, вистачально простора спальня з так званим континентальним ліжком та різними іншими забаганками цивілізованого гомо сапієнс. Було гаряче, душно, затхло, широке низьке вікно під стелею закрите від комарів густою сіткою і завішене темно-зеленою занавісою. Я все відкрив, розсунув, відчинив, впустив повітря, світло, шум озера… Далі відкрив валізу і виложив її зміст…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: