— Ми приїхали купатися, — відповів я з певною настирливістю і дивився в неокреслену далечінь озера.
— Завтра, — шепнула вона під самим моїм вухом, так що я відчув її дихання.
Це одно слово вдарило і примирило мене, я відчув його істотність, в природі жінки живуть таємниці, які вимагають від нас терпеливої ласки і, здається, нема таких між нами, які б їй цього відмовили. Це точка, в якій збігаються два початки однієї суті. Я одразу відчув раптову полегшуючу зміну наставления, хотілося бути природним, добрим, ніжним, зрозумілим. Лена напевно відчула також моє перетворення і невластивим їй тоном з ноткою вибаченняж сказала: — Павле… Тут гарно.
— Прекрасно, Леночко, — відповів я з незвичною солодкістю, що звучала між нами неприродно.
— Не гніваєтесь? — питала вона з докором, відчуваючи за собою силу.
— О, ні! І за що? — вдавав я надмірну вибачливість.
— Ну… Що я така.
Було необхідно перейти на іншу тему, зайнятися іншими справами, мене дошкульно спокушав той білий, обвітрений ґараж і той провокативно-жовто-синій, патріотичний човен у ньому, підвішений на ланцюгах з тим прекрасним "Меркурієм" на двадцять кінських сил. Лена помогла знайти до нього ключ, і по короткому часі ми сиділи поруч на його м'яких, червоних сидіннях, виїжджаючи з приглушеним гуркотом мотору на вільніший простір води. Кращої забавки для нас годі було вимріяти, це було мудре, слухняне, по своєму елегантне сотворіння людських рук, яке з такою легкістю виносило нас на це блискуче плесо води. Ми мали намір прямувати на північ, де далеко в парламутровій синяві бренів острів, але покищо ми обережно трималися правого берега здовж білих котеджів в напрямку південного сходу, щоб випробувати наше човно. Лінія берега хвилясто вигиналася, з пологої переходила в скелясту, виступали тінисті, суворі гаї туй, кедрів і смерек, білі ковтунчики хмарин бовваніли в синяві над ними. Місцями побережжя було закидане безладно голими тілами, які разом з піском, водою та сонцем творили п'янкий коктейль п'янкого вдоволення на сцені слухняного озера, на якому схрещувались і розхрещувались човни, човники і білі янгольські вітрильники. У певному місці, підбадьорені силою настрою, ми різко міняємо курс, нагло збільшивши швидкість, зриваємось, як сполохана пташка, в напрямку острова з примхливою швидкістю напроти вітру, який намагався зірвати нам голови не дивлячись на захист скляного щита перед нами.
Після міста, після фабрики, після вулиці Маркгам, цей меткий шматок часу діяв на мене з гостротою упоєння, пекуча чистота і сяюча прозорість вривалися в мою кров, я діткливо відчув пробуджену дикість моєї істоти. Біля мене з напруженою стриманістю і безоглядною силою свідомости, пружинно згорнута, з руками затиснутими в кулачок і зложеними між колінами, сиділа пречудова символіка гордости, демонічного янгола, якого скинули з неба і підтяли крила, щоб він мовчав і бунтівливе корився. Цей егоїзм наснажував мою мужність і ми забували про границі нашої статі. Це гострий інстинкт. Свідомість тут не мас місця.
Бризки води засипали скляний щит перед нами, вітер кошлав волосся, мотор різким зойком розсівав воду і повітря. Я глянув на Лену і нагло зменшив швидкість… Її обличчя покрилось гусячою шкірою. — Вам не добре? — намагався я перекричати мотор. Вона лиш знизнула плечима. — Може повернемось? — кричав я далі, не чекав відповіді і повернув човен. Наші погляди на мить зустрілися, вона вибачливо посміхнулася і ще раз знизнула плечима.
Тепер ми стримано і сповільнено, але насторожено, з диким сполохом, направляли свій човен в напрямку котеджу, який гармонійно виступав перед нами зі свого місця весь білий, ніби в савані, обнесений зеленим занедбаним трикутником живоплоту з двома настовбурченими, лапатими тінями оцтового дерева, за яким проходила невидима смуга асфальтової дороги з її безпереривним рухом машин, які здалека видавалися хижими звірями серед джунґлів.
І ось ми біля причалу, я намагався причалити легко і грайливо, але це мені не повелося, однак ми все таки досить незграбно боком прибилися до нашого помосту, я допоміг Лені висісти, її гарна в чорному постать гнучко стрибнула на поміст, її обличчя було притьмарене незацікавленістю, я мовчазно і підозріло поглядав на неї і, не випускаючи її руки, повів її вверх до котеджу. Було біля години дванадцятої, термометр при вході в тіні показував вісімдесят, повітря діяло мляво і відпружливо, Лена вибачилась і без звичайного кокетства відійшла до своєї кімнати.
Мене ж тягнуло до води, але разом з цим щось змушувало зістатись на місці, бути на сторожі з якимсь собачим інстинктом відповідальности… І щоб помогти собі, я пішов до своєї кімнати і передягнувся у довгі білі штани і в легку, білу без рукавів сорочку. Це виглядало певніше, солідніше, незалежніше… Коли я знов заглянув до головної кімнати, там було тихо, двері Лсниної кімнати стояли з таємничою незучасністю, за ними було безоглядно тихо, мене це інтригувало, хотілося зайти, або бодай застукати і запропонувати якусь допомогу, але я знав, що це було б зайво, переміг себе, залишив все в його вигляді спокою і вдався до кухні з виглядом лябораторійного дослідника, який має намір зробити дивовижне відкриття. Я заглянув до великого, білого, пузатого холодильника, який мав не тільки офіційну назву "Адмірал", але й фактично нагадував гордого достойника цієї гідности в його білій уніформі, в утробі якого я задоволене відкрив неймовірну кількість їстивного, переважно консервного добра, з дуже привабливими назвами, які кокетливо посміхалися до мене і напрошувалися до послуг. Я їм ввічливо подякував, обнадіявши, що ще до них вернуся, а тим часом закрив тяжкі двері "адмірала" з настирливою настановою продовжувати свої дослідницькі пригоди і в дуже скорому часі, всього кілька кроків далі, натрапив на елеґантну, білу, як голубка, шафку у якій кількома сяючими рядами стояли і розсипали свої принади різноманітні стрункі і менш стрункі фігурки розпочатих і не розпочатих пляшок з різними загально відомими інтернаціональне – розповсюдженими канадськими, шкот-ськими, французькими, еспанськими назвами. О, санкта-санктісіма! Люди, які розуміють подібні речі мають право зватися співносіями нашої цивілізації і я до деякої міри почав розуміти це поняття "Лисий".
До речі, про нього інколи говорили, як про того, що розуміє ціну речей, і як про того, не конче глибокої культури торговельного дилетанта, якому благородна торговельна фортуна цього континенту ласкаво посміхнулася і обдарувала його своєю щедрою ласкою. Про нього також інколи писала наша етнічна преса як про добродія різних добрих починів, а також як кандидата на доброго співгромадянина американсько-капіталістичної мульті-імперії з її гльобально космічними засягами й зацікавленнями… Його тіло, а також дух, були перевантажені гормонами ненаситного прагнення до ґвалтовної дії, плянування, будування, шукання, зненавиджений соціялізмом і вигнаний за океан пролетарською залізною імпотенцією, через Гамбурґ, Галіфакс, Монтреал, він опинився у Вінніпеґу серед безмежних прерій, безмежних господарських депресій тридцятих років з їх мальовничими чергами обідраних майбутніх мільйонерів, які покищо були вдоволені мискою юшки з громадської добродійної кухні. Лисий любив згадувати ті надхненно-безнадійні дні і місяці, коли то здавалося, що під ногами вигоріла земля і крім гіркоти і пригарів вона не здібна нічого зі себе видати. Лисий одначе не піддавався настроям, громадська юшка його не деморалізувала, він невтомно кидався з місця на місце по широких просторах землі, аж поки не причалив до мальовничих берегів синього озера Онтаріо, де примістилося пречудове містечко з його початковими хмародерами — Торонто. Його не цікавило, яким чином воно тут появилося, він не був мрійником на подобу Мекензі чи Маґеляна, казали, що він розпочав свою епопею з маленької ковбасні при вулиці Квін, але згодом несподівано перейшов на овочевий сад у Грімсбі, аж поки якимсь чином не зайнявся готелями та мотелями і в цій ролі він остаточно закріпився аж до днів наших.