— Чи можу я запитати чого ви плакали? — запитав я сухим, батьківським тоном.
— Можна. Розуміється. Я плакала, що я такий монстр.
Я сподівався, що вона тим самим тоном скаже, що вона мене любить, що я для неї найдорожчий у світі, що без мене не може жити, але нічого такого не сталося. Мене дивувало, що її думки були вийнятково синхронні з моїми. То ж ще перед хвилиною я сподівався і заклинався перед озером. Ні, я не плакав зовнішньо, але я по-собачому скиглив нутром і це, можливо, ще гірше. Чи не є я такий самий монстр?
Після ми розмовляли про всілякі справи, вона, наприклад, питала, чи люблю я козяче молоко, що козяче молоко зганяє прищі, що вона любить перед сном ставати навколішки і молитися, що їй сняться білі крілики. — Що це значить, коли сняться білі крілики? — питала вона. — Думаю, що нічого не значить. Що це видумка. Ви з мене насміхаєтесь, — казав я. — О, ви такий недотепа. Білі крілики, за єгипетським сонником, означають сексуальну любов. Ви цього не знали? — питала вона. — Звідки ви знаєте, мене дивує? — казав я.
— Я цікавилась. Мене також цікавив секс… Я сексуальна. Ви цього не помітили? Я лишень боюся. Ви не розумієте… Я боюся самої себе. Я можу стати дуже паскудною… — Ви завжди щось вигадуєте. Мені це не імпонує, — казав я. — Ви не вірите? Ви не вірите? Я хотіла стати наркоманкою. Проституткою. Я хотіла їхати до Марселю і стати вуличницею. З матросами. — Чому якраз з матросами? — питав я. — Ви цього не розумієте, я не можу пояснити, це питання патології. — Ах, лишіть це! Чорт зна що вигадуєте! — сердився я. — То ходім танцювати, — казала вона. — Вже пізно. І сьогодні нема танців, — відповідав я. — Дома. Тут. Ходім, ходім. Знайдіть там якусь плитку. Танґо! Добре, старе танґо! — зірвалась вона і закрутилась перед мною. Потім підбігла до мене, закинула руки мені за шию, оперлась животом об мій живіт, дивилася у вічі, сміялася й казала: — Ах, ви Павле, Павле! Який ви смішний! Коли б ви тільки знали. Чи ви мене любите? Скажіть за що? Ну, скажіть! Ну, скажіііть!
Я нічого не казав, я лишень міцно її притиснув до себе, на що вона викрикнула: — Чую! Чую! Досить!
Потім ми все таки танцювали під радіо танґо, а ще згодом довго, заклопотано збиралися до сну, відходили до своїх кімнат, знов виходили, все щось забували, щось хотіли сказати. — Павле! Ви лиш подивіться, — казала Лена і підставляла свої відкриті плечі. — Ви так спеклися? Коли? — дивувався я. — Це мене щось погризло. Дуже свербить. — У мене є такий коляндрил, — казав я. — Рятуйте! Давайте ваш коляндрил. — Я приносив коляндрил, натирав критичне місце, Лена дякувала, відходила, щоб за хвильку знов зчинити тривогу, що у неї з'явився комар. Комар! Неймовірне! Я біг до її спальні з величезною хлопавкою, комар зникав, ми шукали його під години, не знаходили і я вертався до себе, а за мить я вже репетував, де ділась моя книжка. Лена з'являлась у дверях моєї спальні майже схвильована. — Яка книжка? — питала вона заклопотано. — Я тут… мав… Єревеса… Жінка Мільтона… — ми обоє розшукували книжку і знаходили її на веранді під моїм лежаком. Лена посміхалася і відходила… Щоб на пів дороги вернутися. – — Забула ще спитати: а що завтра? Чи не хотіли б зі мною виїхати? — Куди наприклад ? — Кудись… До якогось ресторану… На обід. А може вечором… На танець. — Я засміявся на ціле обличчя. — Як з рибальством? — питав я. — Еврика! Їдемо! Я ще ніколи… — В якій годині збудити ? — питав я. — Будь іколи. Хоч би опівночі! О! Прекрасно! Прекрасно! — Як тільки дозволить погода — о п'ятій рано! — Згода! Розуміється! — Отже, добраніч, чарівна! — Добраніч, милий! — За хвильку, вже з-за дверей, Лена гукала: — На рибу! — На рибу! — відповідав я. — Добраніч! — ще вигук з обох боків і після того, здається, в котеджі настає, тиша, всі теми вичерпані, недалеко година перша ночі, в головній кімнаті мляво світиться мала лямпа, портрет Лисого повернуто лицем до ватрана, по всіх кутах залягли насторожені тіні.
Я лежав горілиць на своїй "континентальні", лишень в піжамі без накриття. Не дивлячись на зміну температури зі зовні, в котеджі все ще міцне тепло, над приголовком світиться нічна лямпка в руках, замість Єревеса, "Тейлз оф Савт Пасифік" Міченера, кишенькове видання, не читаю, а лиш дивлюся, поглядую на пів-розкриті двері, повторюю слова розмови з Леною, кілька разів поправляю подушку, нарешті пригадую, що їдемо на рибу і відкладаю "Савт Пасифік". І гашу лямпку.
Робиться темно і тихо, крізь відхилені двері проривається вкрадений відблиск світла з великої кімнати, чути періодичні вибухи мотора холодильника з кухні, що нагадують стогін, як також чути якісь шерехи знадвору, ніби там шепчуться, або цокає годинник, або щось м'яко падає на тверду землю. Над усім горою шум вітру і шум озера, який має діло з телефонними дротами і антенами телевізорів, чути як б'є хвиля на причалі і погрюкують залишені човни.
А згодом, мов тяжкий лантух, повертаюся на бік, пружини постілі напружено вгинаються, починаю вдавати сон з присмаком втомленої жаги і незгасимої спраги, що проходить по цілому моєму тілі. Без потреби штучно кашляю і, здається, чую відповідь з другого кінця цього містерійного простору, щоб за хвилину ще раз повернутися і знов вдавати сон. Голова не може втихомиритись, вона все шукає вигіднішого положення, подушка гаряча і вогка, а ціле тіло ніби вариться в літеплій воді. Не зчувся, як прийшов сон.
Сон. Як довго тривав сон? Не можу сказати. Коли прокинувся, над котеджем з фуріяльною люттю били громи, будова дрижала, вікна мигали огненними плямами і я діткливо відчув біля себе лоскотливе, живе, хвилююче тепло. — Павле! Це я! — почув шепіт під самим вухом і не знаю, що сильніше звучало — громи над котеджом, а чи той шепіт під вухом. Миттю пробуджуюсь і тріпотливе, пружне тіло втискається в мої обійми. — Лена! — вирвався у мене переможний оклик. — Я, Павле! Я! Це я! Я боюсь! — чув той неповторний шепіт, що його може висловити лиш жінка і разом з цим вона ближче горнеться, ніби їй мало обіймів, ніби прагне увійти, розчинитися, злитися…
Як це чудово скомпоновано, коли б'ють громи і шумить вода — стихії, освітлені мільйонами амперів сяйва у славі неперевершеної казки Богом даної землі, сонцю, плянетам, людині. Гарячі, мокрі, з болями й скреготом зубів люди можуть дихати справжнім вогнем викресаного з крови силою нагих грудей, розбитого тіла і гостро колючого насіння, що виривається з нутра утроби.
ми
1
Годі сказати, чи завинили тут блискавки і громи, а чи були вони лиш вражаючм поштовхом, маєстатичною декорацією і блискучим акомпаньяментом до нашої пречудової драми. Можливо, я ніколи не знайду справжнього слова, щоб це сказати. Сталося чудо, якого я багато років чекав, Лена була незрівняно велична у своїй незабутньо-магічній ролі, сталося нагле персвтілення, яке наблизило нас до краю блаженства.
Останні три дні і три ночі, які ми продовжили на п'ять днів і п'ять ночей, нашого перебування на озері, були тріюмфом і апотеозою довгої й впертої боротьби наших несподіваних взаємин. Це була велика зустріч блукаючих плянет у незмірному космосі подій, що виповняли наш час і наш простір. Погода цих наших днів була вірним нашим союзником, втаємниченим другом і надійним помічником, вона вернулася до своєї літньої норми, кожного ранку термометр показував понад норму тепла, небо було маєстатно сине, вода приманливо бірюзова. Ми купалися, ми їздили човном, ми ловили рибу, ми ходили на танці, ми слухали музику. І багато сміялися. Сміх рвався з нас зливою, все виповнялось жартами, світ видавався легким, як пушина. І, розуміється, ми були твердо рішені, навіть без мови, одружитися, ось тільки я впорядкую свої достатки, роздобуду справжнє мешкання і вистачальний прожитковий рівень. В моїй уяві появилось багато нових видив, думка забігала до самого краю можливого, я став довірливим змовником фантастичних і не фантастичних плянувань, нові проекти супроводжували мене, як пажі, як раби і як весталки.