На твердій землі – Улас Самчук

Але несподівано прийшов той від'їзд Лени. На початку жовтня, одного дня я дістав від Зіни телефон. — Приходьте негайно! — Лена виїжджає до Монтреалу!" справді наглість критична. Чому від'їжджає і чому повідомляє Зіна. Знов та Зіна і знов містерія. Кличу до телефону Лену. Вона запинаючись, мов школярка, повідомляє, що дуже захворіла мама і вона мусить негайно від'їхати. Чому не повідомила мене? Ось тільки збиралася, але Зіна випередила. Чому Зіна? Нема коментарів.

Біжу на вулицю Шша. Застаю Лену в тому самому чорному трико, яке пригадую із Сімко, сидить згорнута калачем у заголів'ю свого ліжка, прикритого м'яким гуцульським килимом. Не біжить мені назустріч і не вітається. Її очі заплакані. — Що з вами? — кидаюсь до неї, ніби до раненої. (Не дивлячись на всі наші пригоди, ми з нею були на "ви". Цього, розуміється, хотіла Лена). — Мама. Ось телеграма. Їду. Сьогодні.

— Але ж, Лено, — починаю схвильовано.

— Ні-ні-ні! Милий. Не треба. Я мушу! — перебила вона мене. Її обличчя дивно сердите.

— Що з мамою?

— Не знаю! — Відповідає різко.

— Так нагло!

Лена не відповідає, очі її бігають… Закушує нижню губу, ніби терпить біль. — Я вернуся! Я скоро вернуся!

— Коли?

— Не знаю. Милий. Не робіть такого вигляду!

— Передовсім не робіть ви!

— Бо я не можу зрозуміти! Я не можу зрозуміти! — повторяла вона крізь сердиті сльози.

— Чого не можете зрозуміти?

— Нічого не можу зрозуміти. Якісь ідіоти! Ще менше міг зрозуміти я, що за ідіоти, кого має на думці? Я дивився далебі з виразом ідіота і не знав, за що хапатися, ніби я топився.

— Може б ви щось пояснили, — почав було я.

— То ж кажу! Нічого не знаю. Можливо іншим разом! Навіщо питаєте?

— Коли їде потяг?

— Не їду потягом.

— А як?

— З Лисим. Він їде до Монтреалу. Автом. Знов той фатальний Лисий, мене це виводить з рівноваги. — Лено, — вирвалось у мене, — як що ви знов граєте якусь…

— Замовчіть! — крикнула вона. — Не мушу давати вам звітів!

Я раптом замовк. Хвилину розгублено міркував. Була наелектризована тиша, Лена дивилася великими переляканими очима. — Допобачення! — вирвалось у мене нагле, нерозумне, відрухове речення, я повернувся і майже вилетів з кімнати. За мить я опинився на вулиці. Уявляю, як я виглядав. У мені тремтів кожний нерв. Годинник вказував, що за годину я мушу йти на вечірню зміну праці, я мав мало часу, але я не пішов до дому, а скочив до автобусу на вулиці Осінґтон і поїхав на вулицю Квін до ресторану де працювала Зіна. У ресторані було повно гостей, всі місця при барі заняті, сильно пахло всілякими стравами, з намагою протиснувся до заду, де було трохи вільніше, Зіна у своєму білому халаті була дуже зайнята. Я ледве знайшов місце при барі і розгублено замовив каву. Зіна одразу мене побачила, зрозуміла, в чому справа і підійшла. — Чи можу з вами бодай п'ять хвилин говорити7 — запитав я. — Добре. Ось тільки впораюсь з тим гостем. Зайдіть до сальончику. — Я забрав свою каву і перейшов до сальончику, що був також зайнятий по вінця, ледве знайшов якесь місце і одразу появилася Зіна. Її вираз зраджував лукавство і не викликав довір'я. — Скажіть, — запитав я одразу, — що там сталося? — Павле Івановичу! Я не знаю, — спонтанно відповіла вона. — Це все Лена. Та телеграма. Думаю, що щось накоїв той Лисий.

— Який Лисий!? — майже викрикнув я.

— Ви ж знаєте.

— Я нічого не знаю.

— Тихо. Тут люди.

На нас справді зо всіх боків дивилися, мій вигляд був далебі грізний, я каявся що зайшов сюди, ця розмова остаточно збила мене з пантелику. І приголомшила. Рішуче не знав, що далі робити. Заплатив каву, без слова вийшов з ресторану і вдався до телефонної будки. Викликав Лену. Я чув її схвильоване дихання. — Лено, — казав я притишеним, нервовим голосом, у якому виразно звучала розпач. — Пам'ятайте, що ви ставите на карту ціле наше майбутнє, я не хочу, щоб ви їхали з тим Лисим, коли мусите їхати — їдьте потягом, я куплю білет і проведу вас на двірець.

— Но-но! Не купуйте! Де ви є? злякано говорила Лена.

— На вулиці.

— Ви були в Зіни.

— Я був.

— То хай вона вияснює. Це її робота. Лисий тут ні при чому. Мусите мені вірити! Мусите! Зіна зла, що я не виконала її завдання.

— Якого завдання?

— Вони мене тероризують. Я мушу тікати. Поясню іншим разом.

— Лено! Але ж ви…

— Ви бачили в якому я стані. Не питайте! Лисий мені помагає.

— Лено! Лено! Я зараз буду…

— Пізно! Вже пізно! Ми зараз їдемо! Допобачення, мій милий! — і вона положила слухальце.

Я вирвався прожогом з будки, піймав перше таксі і погнався на вулицю Шша. Здавалося, що те чортове доробало сунеться зі швидкістю волів, що все змовилось ставити мені перешкоди, я наглив шофера, шофер наглив машину, зупинки трамваїв, червоне світло, бічні вулиці, тягарові авта… Вороги, самі вороги, максимум нашої швидкості 30, їдемо 15 – 20 і це зветься модерне темпо, що від нього можна збожеволіти. А коли ми під'їжджали до будинку при вулиці Шша, я бачив виразно, як саме рушило велике темно-сіре авто, як мені здавалося, спрямоване на далеку дорогу. Це міг бути той самий темно-сірий Крайслер Лисого, що про нього якось згадувала Лена. Одна тільки мить! Темно-сірий Крайслер так швидко віддалився і зник в напрямку Блуру, що я не встиг ані охнути. Я лиш підняв голову і напружено дивився йому в слід здовж спорожнілої вулиці, через яку почали переходити з криком і гамором школярі з найближчої народної школи, які заступили нам дорогу. Я сказав шоферові відвезти мене на мою Маркгам.

Отже за один день, чи краще пів дня, все змінилося до невпізнання, Лена нагло зникла — незбагнуте, безглузде чортовиння… Що можу сказати? Мушу їй вірити — скільки разів це повторяла, я вірив, але де взяти віри, коли не віриться. Чому б не вияснити справи, не сказати все словами, для чого та безглузда загадковість, та заїкуватість сумління. Можливо там нема нічого несподіваного, а це лиш страх перед самим собою, смакування власного болю. Я переконаний, що це дешева, балаганна видумка позбавлених дотепу мозків, дурне чортовиння, безглуздя, бо ж за що саме мали б "вони" її тероризувати, якого завдання вона не виконала?… Доречі, Зіна не вірить в телеграму, чи маю вірити я? Голова крутиться, мозок туманіє, гіркота заливає почуття, я безпорадний, розгублений, залишений, на язиці весь час декадентський мотив якогось забутого куплетиста.

Це квилєння наповняє мене все більше і більше і переливається через край мого безсилля, чую біль, біль, біль — тупий і безупинний від якого терпне піднебіння і в'яне зір…

Цю дику ніч я провів у товаристві моїх золотих, солодких, спітнілих машин з їх вічним гугливим рухом і їх запахом зіпсутої оливи, які своїми демонічними звуками заглушали демонічні стогони моїх розбитих нервів. Я хотів говорити далі з Леною, я бачив її зовсім живу і плотську перед собою, тому роздобув папір з шуфляди малого стола, що стояв побіч моєї майстерні і під звуки машин на заолієній, дерев'яній скринці з моїм знаряддям, почав писати всіляку нісенітницю, що тільки прийшло до моєї голови: "Мила Лена! Ви від'їхали своїм Крайслером під фурію пристрастей, що їм міг би позаздрити сам Люципер. Ви залишили мене дослівно розчавленого на хідниках вулиць. Ви не сказали мені ніодного людського слова, яке б можна було розуміти.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: