Лишень це не так часто бувало. Я не так часто бував дома і досить рідко шуміли хвилі і стогнали дерева. Клімат цього чудового краю вистачально поміркований і його конституція виключала надмірність гострих емоцій. Здебільшого було лагідно й помірковано — біла земля, сине небо, ясне сонце, блідий місяць.
Згодом від порога моєї оселі, під прямим кутом, появилося дві не дуже протоптані, легкі стежки. Одна виразніша й конкретніша до алеї Матіяса, а друга легша й химерніша до будинку моєї сусідки, таємничої вілли. Цими стежками не багато ходилося, вони ледве зарисовувались на загальному білому тлі, а коли випадав новий сніг, зникали зовсім. Спочатку це були лишень кілька моїх слідів — широких, глибоких, незграбних, але згодом до них додалися менші й коротші знаки, що належали без сумніву делікатнішим сотворінням, ніж моя подоба. До мене почала заходити "міс Кетрен". яку я звап Катрусею— пречудове, філігранне єство, яке посилала до мене "леді Сомерсет" з усілякими своїми справами. Раз це були звичайні гарячі млинці з борошна тітки Жеміни з відомим кленовим соком, іншим разом це був дуже теплий, верблюжої шерсти, старомодний светр, правдоподібно з музею пані Сомерсет. Розуміється, Катруся приходила, делікатно стукала до дверей мого ґанку, передавала доручення своєї пані і одразу відходила. Але її сліди на снігу лишалися. І від цього мені було не лишень приємно, а також радісно. Я відчував, що в моїй самоті зароджується дивовижний фокус зацікавлення, який починав мене хвилювати. Одиноке вражливе місце моєї уяви — Лена, збагатилося новим небулярним видивом, яке починало горіти і виділяти проміння
Але й ці сліди не були єдиними слідами на терені мого казкового царства. Коли довший час не випадало свіжого снігу, тоді весь цей простір покривався фантастичними візерунками — здовж і впоперек, різних форм і різніх розмірів, що належали майстерності моїх найчисленніших сусідів. Скільки, наприклад, я мав самого вороння — чорних, з парламутровим відблиском сотворінь, які любили обсісти одну з моїх сосон і звідтіль на ціле горло, з фанатичною впертістю, кричати на цілу околицю, ніби вони хотіли перекричати весь світ. Цікаво, хто вложив до цієї малої тварини таку велику силу відчаю, гіркоти і скарги. Коли ж вони косо по вітру злітали із землі, вони звичайно залишали по собі цілу мережу найфанта стичніших стежок по білому снігу. Їх наміри найменш передбачені, їх напрямки круто і нагло міняються, їх рухи різні й відрухові. Звичайно ними керує пан-голод, але їх сліди після цього нагадують ієрогліфи чарівничої книги приречення.
За воронами зараз в черзі стояли горобці — не менше крикливі й ще більш метушливі зграйки патетичних ненажер без сумніву з породи семітів. Вони жили ярмарком і завзято торгувалися за кожну найменшу смітинку, коли вона творила якусь ілюзію істивного. Вони не лишали ні стежок, ні слідів, а лиш зграсований вигін біля місця, де знаходили поживу.
Інколи несподівано, ніби навала монголів, появлялися гурти диких качок, які спускалися на мою територію і шукали данини. За качками прилітали матово-білі меви й чайки, які кружляли довкруги, ніби зграя індіян.
По землі блукало, особливо ночами, численне населення тваринного свігу, як ракуни, скункси, лиси і, розуміється, наші чудові друзі собаки й коти, які знаходили мене завжди і скрізь. Можливо й тому, що я почав виставляти біля моєї шопи скриньку з харчовими продуктами. Ночами там було гамірливе, мої сусіди не завжди між собою мирилися, інколи, коли я вертався з роботи, я заставав їх в запалі бойових операцій, що нагадували Корею.
Я був дуже здивований, що моя сусідка пані Сомерсет не тримала ні котів, ні собак, як це звичайно можна було сподіватися. В її просторому, на одинадцять кімнат, приміщенні все виглядало дуже статично. Нічого ніде не рухалось, її численні чирокі канапи глибокі фотелі, столи і ятолики, стільці і підстільці, її картини на стінах, книги на полицях, килими на помості, все це по своєму замріялось і так застигло. І лишені: інколи, досить не часто, на її подвір'я заїжджало кілька машин, в будинку світилось більше вікон І робилось гармідерно. Але така інвазія не тривала довго. Вона приходила, прошуміла й відходила. Будинок лишався, світла гасли і тиша знов вселялася. Натомість все більше оживав і світився мій малий котедж.
Той мій котедж! Як пізніше я довідався, він стоїть тут ще з 1884 року, що на наші історичні мірила — велика древність. По своєму я його спонтанно полюбив, але це вимагало також жертв і уваги. В його стінах могли появитися несподівані щілини, які з настирливою впертістю негатавно впливали на мою хатню температуру, то я мусів лізти на його старечу покрівлю і там шукати якихсь недоліків, то знов чогось вимагав димар, який не міг гаразд впоратись з димом, а що головне, я безнастанно оздоблював його нутро. Мені хотілося, щоб він конче "щось був вартий", щоб "з нічого став чимсь", щоб він по своєму себе виправдав і навіть по своєму заблищав молодістю. Не так давно я читав статю в "Лайфі" і оглядав пречудові ілюстрації, як то відомий герцоґ Віндзорський Едвард, відбудував руїни старого замку у Франціїі зробив з них модерне мешкання, у тому ж таки "Лайфі", у відділі "модерний побут", я натрапив на ряд кольорових ілюстрацій, як то в самому Голивуді, найзаможніші зорі екрану, заповняють свої коштовні вілли старим фармарським крамом, я бачив ілюстрацію скульптур якогось француза, зложених зі старих, розбитих авт, я читав про одного каліфорнійця, який збудував велетенську вежу з пляшок зібраних на смітниках. Мені казали, шо все це звучить трохи песимістично, що філософське це висловлює "тугу" за невідомо чим в стилі людей зі сердитими бородами і нечесаним довгим волоссям, а інші знов твердили, що в цьому багато примхи "пересичених буржуа" і взагалі весь той позолочений культ найкраще виглядає у таких місцях, як замки герцогів, вілли голивуд-ських магнатів, оселі швайцарськпх вигнанців типу Чарлі Чапліна.
Я не мав зеленого поняття, в чому саме виявляється естетика скульптури зі старих позбитих авт, але коли вона така справді існує, і знаходяться компетентні знавці й адоратори цього стилю, то чому і мені не скориста тися з цієї дешевої нагоди і не спробувати потрапити, без великих труднощів, у "великі забіяки". Тим більше, що я випадково мав стільки до вибору, просторий буди нок пані Сомерсет був переповнений скарбами, які стягалися сюди десятиліттями зі всіх кінців світу і були позбавлені елементарної, не кажу вже пошани, але й уваги моєї шановної сусідки. Навпаки. Здавалось, вона це пристрасно ненавиділа. — Тейк іт! викрикувала вона і вдаряла своїм розіпляпаним черевиком старовинну вазочку, можливо справжньої китайської порцеляни, що валялася в купі мотлоху на горищі. — Забирайте те сміття! воно мене душить! Я хочу звільнитися! — Я не зовсім її розумів, від чого вона хоче звільнитися, що її душить. Я намагався казати, що це можуть бути дуже вартісні речі, що є… — Ніякі вартісні! Генрих настягав того… За центи! Забирайте, забирайте, забирайте! — сердито перебила вона мене.
О, мій Боже! Що мав робити. І в наслідок цього безраддя, у моїх античних сальонах появилося чимало всілякого добра, як ті самі китайські вазочки, виразни ки якогось культу бронзові індійські коники, староєгипетські кадильниці з дивовижного перегорілого металу, староримські вовчиці з Ремом і Ромулем з вульканічної лави і пречудова, трохи надбита, гіпсова копія чарівної фараонші Нефретете, жінки Тхнатона фараона вісімнадцятої династії з наліпкою якогось олександрійського книгаря Волтазара.
До речі, та сама Нефретете… Її, на довгій шиї, делікатна, як тюльпан, голівка з тим дивовижним клобуком, чимось нагадувала мені . . чи не… молоденьку Одрей Гепборн і навіть мою Лену. Вибачте, вибачте! Можливо це звучить, як сервілізм, але справа тут не в подібності зовнішньої статури, а в тій невловній для слова, зневажливій і мімозно вражливій красі, так переборщено-щедро вложеній у один фокус розміру. Я цікавий, як могли звичайні механічні атоми зложитися у таке вишукане, живе. зорове враження.