На твердій землі – Улас Самчук

Між іншим, вона часто вживала слова "лонки", спочатку я не придавав цьому значення, а можливо й не зрозумів належно, але трохи згодом я почав виразно розуміти її осамітнення. Здавалося, для цього не має причин. З першого дня нашого знайомства, ми застали її у бурхливому товаристві інтоксикованих алькоголем людей, але її осамітнення мало інші причини. Можливо це було заблукання, втома, можливо навіть розчарування, туга за чимсь нездійсненним і недосяжним. Так багато є людей на плянеті, які не можуть зміститися в її просторі.

Очевидно, що я не робив ніяких, абсолютно ніяких намагань, щоб якось до неї наблизитись. Я мав так мало часу і її візити були для мене скоріше марнуванням дорогих годин, які я міг і мусів використати на щось інше, ніж вислухувати ці, не зовсім веселі повісті, але разом з цим я був зацікавлений… Це був новий для мене світ людського побуту, я мав завжди пошану до цієї завжди гордої, амбітної, своєрідної, талановитої породи людських істот, які з одного далекого, туманного острова, розійшлися по всіх континентах світу і скрізь, де вони ступили, там одразу почало зароджуватись велике, цікаве, розумне розгортання життьових завдань і проб-блем. Ні, це не мусіло бути конче те все з матерії, тож матерія не конче мусить бути гарним замком, вибагливим парком, коштовними повозами, але признаймось також, що ці всі речі здобуваються не тільки з матерії, а також з чогось, можливо, багато вартнішого. Все виростає з одного того самого джерела і коли ви не любите цього слова "дух" не вживайте його, лишень я не знаю, яким іншим поняттям це джерело-джерел ви можете замінити.

Коли я дивився на мою гостю в її жовтому, безрукавому, пім'ятому і витертому кожушку, коли я бачив її не конче правильне орамлення лиця з тими залишками ластовиння і тими рештками колись бурхливого рудого волосся, мені здавалося, що я бачу не лишень Оквіл, Онтаріо, але я бачу також Ню ЇЇорк, Каліфорнію, Мис Доброї Надії, Ново-Зеляндію, Крету, Австралію… І ще здавалося, що я бачу Атени з богинею на Акрополісі, бачу Палятин. сенат, Юлія Цезаря. Є певні істоти через які проходять віки і простори, ніби проміння сонця крізь многоранну призму.

Я мав велике бажання не спричиняти цій людині якихсь труднощів, я мав повні руки своїх власних турбот, але якось так сталося, що ми зійшлися лице в лице без якогось особливого наміру. Того самого вечора, коли вона вперше появилася в моєму домініоні, вона вже запрошувала на "дрінк". Я відмовився за браком часу, бо мусів їхати на фабрику чоколяди,. але вже другого дня, вона ще задня покликала мене до себе і не на "дрінк", а завела до свого великого ґаражу, який властиво був цілою шопою, де могло вміститися під тузина авт і вказала мені на купу старих меблів, звалених в куті і призначених, правдоподібно, на якусь вівісекцію — добротних, старовинних — дуб і шкіра зі всілякими заумними оздобами з часу минулого, а можливо і якогось старшого століття — яв таких подробицях ніколи не розбирався. Там були дослівно всі необхідні для дому речі — і ліжка, і фотелі, і канапи, і крісла. — Заберіть це; — сказала вона наказовим тоном з виразом якоїсь злости. Я дивився на неї здивованим поглядом. — Але ж, пані! Це все дуже вартісні речі. Це найцінніша антика. Бона тепер… — А! Ґош! Нісенітниця. Заберіть — ні — то завтра все спалю, — викрикнула вона сердито.

Я просто не мав сили відмовитись, це були справді, на мою думку, дуже вартісні старовинні предмети справжньої розкоші і було їх там стільки, що можна було обставити не такий, як мій будинок. — Дуже дякую! Я заберу, — погодився я. Не ви, а я — дякую! — відповіла вона. Воно тут валяється роки і роки.. Нарешті збудуся!

До речі, це буй один з дуже прозорих днів, під ногами грубою верствою по цілому подвір'ї лежало пере важно кленове листя, прибите нічною росою, яке липло до підошов взуття і заносилось до хати. Пані Сомерсет сама помагала мені переносити ті і меблі і розставляти їх у моїх ветлих кімнатах. Розуміється, ми їх не змогли усіх змістити, але головне у моїх доменах появилися недопасовано вартісні речі, вікторіянська канапа, що могла бути окрасою найвибливішого сальону минулого століття, тяжкий, масивний, магоневий письмовий стіл з обов'язковими легкими шуфлядками, два добрих, глибоких, ніби фортеці, шкіряні фотелі з висидженими подушками і багато інших потрібних і менш потрібних предметів, які заповнили весь мій мешканевий простір не тільки видимими об'єктами щоденного вжитку, але й невидимими ремінісценціями минулого, які разом із запахом трухлявої матерії викликали примари людей, настроїв, події, з яких допитливо уява могла творити, які хочете, картини давнього. У всьому цьому залишились дотики, тіні, кольори, запахи і навіть, можливо, нечутні ультра звуки того вже астрального світу, який ці предмети оточував своєю атмосферою. Все це було люксусом, привезене з-за океану, багато коштувало, робило кумось багато турбот, а разом приємности, надавало поваги… Тепер це лиш невигідні тіні, що їх годі позбутися, але разом ніяково вживати для потреб щоденно-буденного вжитку.

Але ця романтична операція стабілізувала моє мешкання і надала йому відповідної гідности. Три тижні тривало це містерійне перевтілення, але коли воно завершилось, все тут по своєму заблищало і набрало визивного вигляду включно з моєю піонерською пічкою у кухні, недавно поржавілою, а тепер запопадливо відновленою барвою алімінію. У моїй дровітні, яку я примістив у старій, засотаній павутинням шопі, появилася свіженька купа сухих берестових, готових для вжитку дров з мого таки поземку, а туманними вечорами з димаря мого котеджу здіймався під сизе небо сизий димок, який нагадував ситість і тепло, а все разом довкруги малювало мелянхолійно кольору картину з обкладинки фармарського календаря.

Це був цікавий мій особистий, суворо засекречений, інтимно забарвлений світ, якого клімату можливо не збудуся ніколи, це була по своєму радісна осамітненість, коли людина виповнена так своїми плянамп і завданнями, іцо на ніщо інше не має у неї місця. З початком грудня я вже міг залишити своє торонтське місце, яке так недавно видавалось мені ідеальним і незмінним і яке тепер затратило моє зацікавлення і належало кому іншому. Бояри вже звикли до моєї постійної відсутности і лише дивувались, коли я, виїжджаючи остаточно найнятою малою тягарівкою, забрав зі собою мої валізи, пачки паперів і відомого "Філіпса", а мого універсального і містерійного стола залишив їм на вічну власність. Я не міг їм навіть належно цього пояснити, вважаючи, що мої теперішні пригоди є чисто моїми особистими справами і для ширшої публікації не надаються. Але з Боярами і навіть з Мартою, ми зосталися далі друзями. Ця остання провела мене аж до авта з речами і обіцяла "навідати", вкладаючи в це слово своєрідний інтригуючий присмак. Я відповів на це лишень скромним кивком голови і мч розлучилися.

Чергова дошкульна проблема виникала з моїм доїздом до Торонта на працю. Ще рано, а також вечором, це не робило труднощів, цілий ряд автобусів місцевих і позамісцелих ліній, регулярно й вигідно курсував здовж озера старою двійкою, але гірше було ночами, коли приходилось не раз довго вистоювати на зупинках, чекаючи на єдиний нічний автобус, який до того інколи безсоромно спізнявся. Ще гірше стало, коли впав ранній сніг і мій Оквіл вкрився чималою м'якою білою верствою цього небажаного добра. Від мого мешкання до найближчої зупинки автобуса, було чверть години ходи глухою, малолюдною, часто засипаною снігом алейкою, я вертався звичайно серед ночі, або раннім ранком, коли все спало і я перший прокладав слід на свіжому снігу. А коли доходив до свого зачарованого, таємничого, погрузлого у глибокий сон замку, мусів хоч трохи відгорнути наперед з під дверей сніг, інакше він навалився б просто до середини мого малого передсіння.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: