Тепер вона була на краю руїни. Вона вмирала. Але вмирала не лишень вона, вмирала її орбіта, сузір'я, квіти, речі, повітря, атоми. Вмирала її золота, сліпуча середина, її соняшні спектри, її сни і візії. Вона була тяжко хвора хворобою епох, довголіттям, наверствуванням давности, надмірним розширенням мозкових функцій, згоранням пульсу й крови…
Але саме це її наблизило до мене. Вичуваю, що я мушу бути з нею, що це мій обов'язок і моє призначення. Первородність людського і мого власного початку вимагає від мене цієї чудової жертви, ми плюс і мінус тієї ж долі.
Цього вечора я пробув у Катрусі найдовше — цілу годину, а відходячи просив її звертатися до мене за кожною потребою. Вона ж обережно питала, чи не дозволив би я їй робити у мене порядки. Розуміється, я рішуче відмовився від таких послуг, нащо вона відповіла тим самим. Зуб за зуб. При цьому її очі іскристо сміялися, а я був змушений мовчазно признати поразку. Між нами постав неписаний договір співдії і за цю одну годину ми вирішили можливо одну з найголовніших проблем нашого життя.
І признаюсь заздалегідь, що ця дівчина мені подобалась, і не лишень як землячка, людина, але й як жінка. Моя стриманість, це був вищий закон, можливо, найвищий, це була тільки Лена. Але Катруся була на досяг руки, ніби сотворена для цієї драми, повна, розцвіла, соковита, здорова. З її великим почуттям порядку, побутової стрункости і чистоти, вона давала сильну поживу фантазії і було б грішно заперечувати її принади. Я любив її мову, її стримане слово, делікатний тон. Ми говорили не про книжки, чи мистецтво, чи політику, а про наше минуле, теперішнє, щоденне й буденне, про хліб і сіль, про тепло і порядок.
Другого вечора ми знов їхали разом відвідати пані Сомерсет. Але ми не могли її бачити. Нам сказали, що вона тимчасово не може приймати візитів. Ми тільки передали їй китицю квітів з допискою побажання здоров'я і від'їхали. На цей раз автобусом. В дорозі Катруся глянула на мене нерішуче і обережно запитала: — Чи ви не будете гніватись, коли я вас щось попрошу? — Чи щось аж таке, іцоб гніватись? — спитав я з ноткою кокетства. — Досить таке, — сказала вона. — Чи я міг би гніватись на вас взагалі? Вас щось бентежить? — питав я далі. Вона дивилася вниз і мовчала. — Бентежить і то досить, — відпоріла вона по хвилині. — Отже я чекаю… Цікавий… — казав я заохотливо. — Це може… Я знаю… Може це не добре… Я розумію. Але минулої ночі я так мучилась. Я там сама! Я боюсь! Я боюсь! Той дім… Великий, старий… Стільки речей.
Я її розумів. Вона мала причини для такої мови. Будинок виглядав містерійне, тиша, старі по стінах портрети, екзотичні маски, таємничі двері. Ні, це не була якась гра, мене хвилювала правдива непідробленість її збентеження, я розумів глибоко її делікатне становище і я лиш намагався не потрактувати його вульгарно. — Ви боїтесь? — зводив я це на жарт. — Завжди, — казала вона. — І сама не знаю чого. І колись… Дома… Боюсь темноти.
Мені пригадалося, що ми всі боїмось темноти, що це безмежна порожнеча, надмірна ділянка небуття, домена демонів і смерти. Цього вечора ми вечеряли з Катрусею разом, у тій самій ясній, білік, затишній кухні. На цей раз Катруся оповідала мені про свої Карпати. Де це є? Я дістав атляс і знайшов ті гори, це їх південний схил по річці Тисі, маленьке містечко в зеленій долині. Її батько був там учителем. За Чехословаччини його вибрано послом до парляменту, за короткий час України він був високим урядовцем шкільництва, за мадярів його було арештовано, але випущено на волю і він знов учителював. За совєтів, його ще раз арештовано і вивезено в Сибір… Звідки він не вернувся. Вона ж з матір'ю і меншим братом, через Будапешт і Відень тікає до американців, по дорозі їх переймають червоні партизани, вона випадково виривається з їх полону, але тратить матір і брата, про яких до цього часу нічого не знає, що з ними сталося, залишилася сама, дісталася до таборів ДіПі ітд.
Та сама шорстка дія, одна з мільйонів, така знана і така зрозуміла. І ось ми тут, у цьому таємничому будинку, що його будували такі ж, як і ми несподівані люди, які мали свої проблеми і прийшли з-за моря. Ми є шматки родин, залишки бурі, жертви епохи. Хто і куди нас післав? На чий наказ?
Цієї ночі я залишився тут наніч. Мешканці колишніх таборів, відвідувачі бомбосховищ, пасажири переладованих потягів, втікацьких пунктів, еміграційних кораблів, ми не сприймали і цієї необхідности аж дуже драматично. Скільки разів ми їхали забитими темними потягами змішаних у купу чоловічих і жіночих живих тіл, скільки разом валялися по різних розбомбованих станціях без надії на дальші можливості руху, скільки вистояли, тіло-до-тіла, у глибоких, бетонових бункерах, під канонаду бомбардувань. Катруся, розуміється, мала збентежений, зніяковілий, розгублений вигляд, її очі злякано бігали по всіх речах і не знаходили певної точки опертя, але взагалі вона трималася стійко і мене лиш дивувала її моральна сила і її незасмічена чистота. Вона заклопотано показала мені гарно прибрану, простору з великим розстеленим ліжком, кімнату, на стінах якої висіли старі гравюри в прекрасних орамованнях, зі старим, втоптаним килимом на помості і високим вікном, завішеним тяжкою блідо-жовтою заслоною. Я почував себе дуже звичайно, здавалося я дома, нічого мене не непокоїло. Ще коли ми проходили коридором верхнього поверху, я ще раз звернув увагу на солідні, брунатні двері, за якими, я знав, була бібліотека, яку мені дуже хотілося бачити. Я дозволив собі запитати Катрусю, чи було б це можливо. Розуміється! Чому ні. Вона відчинила ті двері, засвітила старовинного стилю люстру і перед моїми очима відкрилась незабутня картина — сливе три стіни від низу до верху заложені книгами, картами, бюстами. Збоку стояв масивний, дубовий стіл з великим глобусом і два старі, тяжкі, шкіряні фотелі. Я, мабуть, мав дуже здивований вигляд, коли Катруся запитала: — О! Вам подобається? — Навіть дуже, — відповів я. — То я скажу пані і ви можете тут бувати частіше. — Дякую, — сказав я. Скористаюсь з нагоди.
Тієї ночі, пригадую, мені навіть снились книги, дуже багато книг і мені при цьому чомусь дуже пригадуються старі часи, наприклад, старий Єгипет, обеліски обсипані знаками, слова, врізані в камінь, папіруси, заставлені думками. Підземні і надземні дороги, що вели і ведуть в простори віків, скорочують плянету, відкривають нові простори. І в цьому засягу мені яснішає моя власна мандрівка по тих шляхах до цієї ось будови, над цим озером. Мені здається, що зі мною говорять мільйонами слів, на всіх мовах, минулі століття з виразною вимогою йти далі. Коли земля і більйони інших земель і сонць, і сузір круклятимуть в просторах, то цей закон кружляння ніколи не став би зрозумілим без цих маленьких, безтілесних слів, записаних тисячі років колись на тих папірусах.
Рано я прокидався, як звичайно, о шостій годині, Катруся збиралася було мене будити, але я вже мився і голився в убиральні. — Добрий ранок, Катрусе! — виталися ми через коридор, як вам спалося? — О, чудово! — казала вона. — Ніяких духів? — О, ні! Ніяких! А як спали ви? — Також добре і також ніяких духів, — відповідав я. — Може іншим разом вони до вас зголосяться, — почув я несподівану відповідь. — Ви мене справді лякакте, — відповів я на це. — А ви й не знали, що я страшна…
Було приємно, зійшовши вниз, знайти в їдальні гарно приготований стіл — шинка, яйця, бекон, хліб житній, хліб пшеничний, грейпфрут і кава зі сметанкою. — Катрусе: — Що ви думаєте! — викрикнув я. — А що сталося? — здивувалась вона. — Думаєте, що я все це подужаю? — Невже не подужаєте? О, не вірю! Така сила! — жартувала вона. — Хіба, що ви мені поможете, — казав я. — Я вже снідала. Чи не було вам холодно? Зіпсулось наше огрівання. — Може вам помогти? — Дякую. Я вже дзвонила до гайдро. — Бачу — ви господиня. — Чому б ні? Коли вертаєтесь з роботи? О сьомій? — Це мій час. — Чи могла б просити ключ від вашого палацу? — Але ж. Катре! Бійтеся Бога! Маєте стільки свого… — Вибачте! Ми домовились. Не люблю несловних!