Я відчув виразно течію мого діяння. Це був прорив. Я був рішений. І коли це сталося, всі мої гамуючі комплекси розступилися набік і на мене найшло гарячкове бажання акції. Я вже власними силами, не чекаючи Артурі, почав розробляти пляни моєї будови. Я переглянув безліч всіляких журналів з проектами, ілюстраціями, описами будинків, квітників, посаджень, родів рослин, комбінацій форми. Я вже бачив будову, поділену на частини з її кольорами стін, з її висотою, шириною, розміром вікон, кількістю дверей, розподілу краєвидів. Я вже бачив розлогість сходин, виложених зі сирого, жовто-сірого з прожилками каменю, що нагадував мармур, я вже відчував враження цілої будови, поставленої на цьому ще порожньому місці, обсадженої вічно-зеленими рослинами гостроверхих туй, розлогих боровців, округлих довгошпилькових сосон. Я вже відчував запах рож, засаджених двома вигнутими рядами здовж заднього заїзду перед сходами.
Я виходив ще раз на місце, де мало це чудо постати, і я вже кроками виміряв його довжину, ширину, напрямки, віддалі. Мені хотілось, щоб мої високі сосни здовж алеї Матіяса гармонійно давали основне тло будови, щоб мої яблуні залишились, заразом допасовані до ці-лости, щоб моя стара хатина затримала своє місце. Весь цей день до самого вечора я віддав цій моїй візії, а потім на роботі моя уява невгавала діяти, переходячи до меблювання, до частин речей, до картин, до оздоб, до фіранок, до кольору килимів.
Знов мало спалося, коли прийшов о п'ятій рано з роботи, благо я тепер беру свій простір, між Торонтом і Оквілем, значно скоріше, це виносить мені не цілу пів – годину особливо, коли ранні дороги відкриті для руху. До десятої години я сплю, а годину пізніше, недбайливо одягнутий і постійно заклопотаний, зустрічаю сеньйора Артурі, який прибув точно своєю джі-емкою, говорив дуже поспішно і розложив переді мною десятки альбомів з проектами плянів, рисунків, фотографій — один кращий другого, найвибагливішої творчости нащадків і сучасників Леонардо да Вінчі, Джіо Понті, Пьера Люїджі Нерві, з їх найвражливішим відчуттям форми і стилю, які за двадцять п'ять тисяч кошторису на власній дільниці, могли вдовольнити дуже вибагливі смаки архітектурного уміння.
Я залишив ці проекти у себе і знов до самого вечора і цілу ніч пробавився ними. Хотілось знайти щось, дати справжність, збудувати вартість. Мої нерви напружені, серце билось міцніше, чоло горіло. Я мушу наситити жагучий голод на добрі речі, створений на моїй старій бать ківщині… А разом, здавалося, що моя нова батьківщина вимагає від мене відповідного вкладу… І при тому я мав дивне відчуття всемогутности: я міг створити не лшиеиь цей будинок, я міг стати Морґаном, президентом З'єдинених Стейтів і навіть перемогти смерть… Це порушення міри можливого. Це був відгук розпачу з висот неба, це викрик тріюмфу звільненої свободи.
Три дні і три ночі тривала ця вакханалія дерзань. Йшлося не про власний мешканевий об'єкт, а про власне мешкання, створене мною для мене, вимріяне й зважене до останньої увції. Цей дім мусів бути по мені для мене. Крім звичайних сальонів, їдалень, спалень, кухонь, туалетів, я мусів мати форму, лінію, кольор, я мусів мати простір для моєї роботи і моїх речей. А до того, один з цих капітолів мого простору мав дістати виразно відмінну форму, з широкими скляними пристінками, прикметними для малярського ательє. Інша знов моя власна робітня. Обидві ці відмінності мали б знаходитися на протилежних краях будови і мали б бути розділені системою житлових просторів з двома виходами на північ до алеї Матіяса і на південь до моїх краєвидів.
Фірма Сабаріні охоче годилася на мої вимоги, було все обдумано, обговорена кожна деталь і обіцяно, що в скорому часі я дістану точні пляни, проекти і зариси будови, як також час початку її народження.
Пригадую ці дні, як ті, коли, здавалось, тремтить підомною ціла земля, напружений, як тятива лука, я метав довкруги своєю увагою за вийнятком хіба себе самого, чого я не вважав за мету. Я був дослівно занедбаний, моя зовнішність посіріла, як вимоклий папір, не завжди я був як слід голений, не конче дбайливо чесаний, не обов'язково гараз одягнений. Про Катрусю я вже казав. Це регулярна, як годинник, точність, при ходила і приходила, казала добрийдень, казала допобачення, готувала каву, стелила постіль, прибирала кімнати, але я не завжди знаходив вистачально часу, щоб уважніше відповісти на її привітання. І навіть не питав себе, за що саме ця благородна душа уділяла мені стільки уваги. А коли я випадково, було, на неї глянув — бачив завжди білі, свіжі фартушки, спіднички, усміхнене личко і віддані сяючі очі. Я готов, було, присягнути, що я не був вартий одного її мізинця і не міг знайти пояснення, чому. Вона бачила мої завантажені проектами столи, мої безконечні поїздки, безконечні телефони і нічого ніколи не питала. Як і я не давав їй ніяких пояснень.
Не бачився також, а як бачився, то лиш здалека і зрідка, з моєю другою благородною сусідкою пані Сомерсет. Я перестав вчащати до її бібліотеки, а тим самим цілими тижнями не мав нагоди бувати в її домі. Мав причини догадуватися, що вона, після відомих лікарських вимог, не почувала себе аж надто добре, напевне не легко відмовлялася від засвоєних звичок, мала гомеричний настрій, а тому воліла рідше показуватись на людях. За все це звичайно несла відповідальність і всі тягарі мовчазна Катруся, яка одначе ніяк не зраджувала якихбудь змін настрою. Можливо це стало її щоденною і буденною процедурою, до якої вона давно призвичаїлась і вважає її, як частину свого приречення.
А Лені просто з роботи відомим телеграфним стилем писав: "Дякую за “ніколи незабуваючу” і сердечно заздрощу Вашим краєвидам з Монт Роял… Як також пригадую деякі мандрівки по тих висотах. І ґратулюю, ґратулюю, ґратулюю за всі Ваші успіхи.
Мушу признатись, що я також підбудовуюсь, обертаю невинну цілинність моєї "Коломиї" у віллю на подобу Борґез — може пригадуєте таку з римського Пінчіо, у якій спочиває відома “Павліна” відомого Канови. І живу надією, що і мої зойки, одного разу, почує небо і внизпошле загублену мою візію, яку я зустрів було на озері Сімко.
А тим часом благословляю. Хай Вас милує великий Тобі і батько його батька і хай почастує він Вас хлібчиками святого крокодила, печеними для тих, що потрясають небом і землею — богові землі Таті і богові неба Ру".
Вибачте за це балагурство, з моєю "Борґез" ще завчасно хвалитися, але що має сказати людина про речі, на які нема слів ? Зрештою, не сьогодні – завтра моя вілля з мрії перейде в дійсність, але чи здійсниться ще раз "зустріч на Сімко", ля Саль, Роял Иорк, Монт Роял? Це і є те підставове непорозуміння, яке сушить мою навіжену голову.
Мої справи з віллею швидко наближались до здійснення, не минуло й тижня від моєї розмови телефоном зі сеньйоре Артурі, як до моєї резиденції під'їхала знов знана джі – ей і з неї без поспіху, зберігаючи гідність ділової людини, з великою течкою під пахвою, висів той самий добродій, який побіжно похвалив мого "Меркурія", відзначив вартості погоди і, не виймаючи цигари з рота, розложив на моєму кухонному столі купу всіляких писаних на машині паперів, які я мусів переглянути, щоб опісля разом з ним побувати ще раз у мого адвоката Гуменного при вулиці Бей, після чого моє конто в Українській Кредитівці драстично збільшилось, а натомість моя посілість в Оквілі драстично зменшилась. Весь той мій улюблений простір від хатини вниз до річки перестав бути моїм юридичне, хоча не перестав бути моїм фактично, бо його краєвид й надалі залишився моєю законною власністю. Моя хатина і моя шопа, вперше за своє існування, опинились несподівано під самою межею, трохи навскіс, у дуже незручному становищі і тим самим, здається, стали темою моїх розважань, чи можна їх у такому вигляді надалі залишити, дарма що мені дуже не хотілося порушувати їх ідилічного статус-кво. Але ця справа ще не така нагла і тим часом вони й далі лишаються головним моїм пристановищем і генеральним штабом операцій. Наприклад, та сама шопа, давно перестала бути дровітнею, а поступово обернулася в універсальний склад всілякого знаряддя і взагалі майна мого бурхливого господарства, без якого годі було уявити нормальність ходу цілого цього підприємства.