На твердій землі – Улас Самчук

Але чи можливо справді досягнути рівноваги добра і зла? Знайти середнє аритметичне між правдою й кривдою і урядове скасувати митну сторожу між життям і смертю? І коли наші предки вже знали потойбічний простір, як ми знаємо тепер Америку, коли вони посилали за покійником його жінку, коня, прислугу, запіканку і кашу зі салом, то чому б нам не спробувати ще один Меркурій, який, за теорією релятивности і практикою електронних компюторів, зумів би перевозити нас у позапростори до життя вічного без пересядки на ложі смерти…

Тим часом я мав справжню велику радість. В парі з нею до моєї "Коломиї" завітала ще одна завжди очікувана подія — лист від Лени. Невідомо з яких побуджень вона робила ці рішення писати мені, розуміється з допискою "ніколи не забуваюча" і з виразним наставлениям, що наші стосунки ніяк не згасли і ніколи не згаснуть. Це підливання оливи до вогню наводило на мене тяжку, гнітючу відповідальність, моє вагання набирало сили закону. На цей раз вона ґратулювала за "Коломию" і повідомляла, що "ми також переїхали" й подавала адресу "Монт-Роял", чи не тієї самої "монт" з якої ми з нею оглядали те місто, з тими супер-урбаністичними краєвидами. А також повідомляла, що мала виставку, що національна ґалерія закупила дві її картини, що вона збирається знов до Европи.

На тлі цих повідомлень моя "Коломия" хиталася, ніби її корабель потрапляв зненацька у дикий вир буревію. Мене проймало почуття Каїна, я не міг примиритися з успіхами Авеля, тьмарилось сонце, залягали густі тіні. Але час не стояв. Яка благодать, що нас женуть — згода — незгода — вперед!

Кінчався березень, обіцяла бути гарна весна, по новій автостраді королеви Єлисавети напроти Оквілу Форд будував чергову свою філію у вигляді казкового, срібного палацу, у моїй хатині задзвенів телефон, на протилежному боці моєї "Коломиї" за річкою загарчав бульдозер, розчищались джунґлі, плянувались нові побудови.

Не було спроможности не реаґувати на цей поступ. Ночами, на роботі і дома я думав, я викликав Снилика, я радився з фахівцями. Приходила і відходила Катруся, приходила і відходила пані Сомерсет, тепер тітка Ен, які безоглядно снували проти мене змову й посягали на мою свободу. Своїми жіночими сейсмографами вони без слів непомильно вгадували коливання моїх центрів. — Павле! Кава! — Чистий, голубиний голос. Відчинялися наростіж двері і я бачив її у всій її пишній, повній, зрілій красі — силует за моделем Венери Мілоської у біленькому, легкому хвартушку, що його легко торкав і порушував ранній, свіжий вітер.

Зо всіх боків замкненим перстенем облягав ворог, його стратегія досконала, його тактика непомильна. Тітка Ен подвоїла свої візити і останнього разу дала мені ясно зрозуміти, що її Катруся не є більше прислуга, що вона її дочка, що вона адоптована. — Час і вам прийняти якесь рішення, — казала вона. Її мова звучала категорично. Я посміхався виминаючою невинністю, але на її устах тримтіла погрозлива невмолимість — Скільки вам років ? — питала вона демонстративно — У моєму житті не було років, — відповідав я на це тим же виминаючим тоном. — Не кажіть нісенітниць! Ви людина зріла!

Можливо збоку моя постава виглядала маньякально, але я вже мав рішення. Будуватися! Вростати у твердь. Ідея будуватися просякла мною наскрізь. Скинути нашарування пасивности. Перед зором відкривалась безмежна Америка між двома океанами, в мою душу проникав ритм Ню Иорку. Будови, гіганти, дороги, мости, машини. Я був неможливо жорстокий, коли доходило до цієї точки. Будуватися, значить жити за власною подобою, не гнатися за легким дешевим відрухом. Мене небезпечно спокушало видовище мого сусідства за річкою, де на очах виростала фантастична споруда зі широкими скляними стінами, розкритими краєвидами, кокетливими терасами… Чому б це не був я? Мої телефонні розмови зі Сниликом набрали загрозливого розміру, я був рішений будуватися.

У цих саме днях до моєї хатини під'їхала стара, обдріпана, трьохтонка джі-ей і з неї без поспіху виліз присадкуватий добродій у чорних окулярах, який подав мені візитівку — "Сарабіні і Ко — Бюльдерс енд Девелоперс оф Модерн Говм Комюніті". Дуже приємно. Чим можу служити? Чи не є я власником оцього поземку? Я підтвердив. Його фірма розбудовує весь цей терен і мала б намір заокруглити свою територію по цей бік річки. Чи не мав би я наміру продати цей шматок ґрунту ?

До певної міри це збігалося з моїми намірами, лишень останнім часом вони поважно відхилилися від своєї мети. Мій всезнаючий Снилик минулої осени пророчив, що за два – три роки я дістану по десять тисяч за кожний акр, але його пророцтво шалено розминулося з часом. Останній місяць, останні тижні, а особливо останні дні показали виразно, що питання цих акрів, це питання не років, а годин. І саме цей фактор поважно вплинув на мої наміри. Постало багато нових питань, а між ними і це, чи я мушу конче ті акри продавати. Ми вже мали нагоду зустрічатися з нашим тріюмвіратом і думати про власну будівельну базу, але коли б навіть не це, я маю всі дані, що мої акри можуть стати поважною підставою занятися будівництвом навіть на власну руку. Саме тепер над цим я думав. А коли я запитав представника Сарабіні і Ко про ціну, він без надуми подав десять тисяч за акр. Це значило, що моя ціна може бути значно вищою. Скільки треба капіталу, щоб почати будувати на власну руку? Відповідь Снилика була: сто тисяч. Я міг на своїх акрах розраховувати на десять будівельних об'єктів.

— Гаразд пане… — Артурі, — підсказав мені мій гість. — Артурі. Маю вашу адресу і в короткому часі ви дістанете відповідь. — Добре. Дякую. Надіюсь позитивну. Тим часом допобачення!

Не встиг ще пан Артурі завести свою джі-ей, як я вже набирав число Сниликового телефону. — Гальо! Тут Данилів… Так і так. По десятці за акр… — Що ж ти на це ? — Хотів би зустрітися з тобою… — Сьогодні вечором. О пів на восьму. Гріл Вікторія.

Я мав нічну зміну о годині одинадцятій. За дня я мусів звичайно спати. Але була така спокуслива провесна, що я не мав відваги тратити дні. Представник Сарабіні і Ко збільшив пульсацію моєї крови і я вдесяте виходив на терени моїх володінь до того місця, звідки починається схил до річки і де я плянував положити межу моєї майбутньої резиденції. Це було засадничо відважне підприємство, я мав намір задержати за собою цього пів акра здовж алеї Матіяса поруч з оселею пані Сомерсет в тіні тих прекрасних сосон і тих яблунь з краєвидом на південь, на долину, на плакучі верби, на річку і мої джунґлі над річкою. Уявлялась картина новенького бонґало на вісім-десять кімнат з розгонним баром у підвальному просторі, великими на всю стіну передніми вікнами і з виходом на розлогу відкриту веранду з балюстрадою, вазами і широкими сходами зі сіро-жовтого сирого каменю зі заднім подвір'ям, оточеним зеленими травниками і клюмбами квітів.

І саме ця уроєна картина, яка стала для мене ідеалом, гальмувала ціле моє підприємство разом з будівництвом, пані Сомерсет і Катрусею. Бо в центрі всіх моїх невральгічних мрій я бачив один тільки фокус — Лену.

Без неї все це не мало сенсу… Ані опертя, клімату, стилю. Я бачив її на нашій соняшній, заповненій квітами, веранді у її білому, поляпаному барвами робочому халаті з палітрою перед мольбертом, я бачив її вечірньою добою у темно-сатиновій піжамі й кімоно у нашому са льоні, погрузлу недбало у глибокому, кольору слонової кости фотелі з книгою, освітлену широким кругом світла зі стоячої лямпи, я бачив її у легкій домашній накидці зайнятою в її просторій, завішеній, як картинна ґалерія, робітні, я бачив її у довгій, прозорій, нічній сорочці нашої ясної, легкої, просторої спальні.. Я бачив її спокійну, величну постать на тлі нашої барвистої, соняш'ної оселі з її вишуканими кольорами, при сході і заході сонця, при місячних ночах, за злив, громів і блискавок, за лагідних, мирних, теплих вечорів і ночей.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: