На твердій землі – Улас Самчук

Тим часом неухильно, обертаючи ніч у ранок, ніби працьовитий плугатар, ступав і орав ниву приречення нестримний час. Я відчуваю гостро його невмолимість, мої роки начинали набирати виразности, вимагалось рішення. А тим часом там далі на мене чекав новий ранок, я мав їхати на денну зміну моєї роботи. І мала початись нова моя ера. Завтра рано.

V

Це було велике літо… Започатковане великою весною. І взагалі щасливий рік. Цього року не стало Сталіна, наша королева була на другому році володіння, президент Айзенговер вступав у другий піврік президентства, а моя чарівна симпатія Одрей Гебборн вперше засяяла на голівудському небі.

Тоді також були модні перісті, кольору зебри, панчохи і ясно-червоні, а також рожеві кольори.. Можливо тому, що на обрію цього континенту почало сходити ще одно "сонце кремля", на цей раз, замість люльки, з великою гаванською цигарою і мелянхолійною бородою.

Цього самого щасливого, обіцяючого року, а властиво цієї епохальної весни, на мою невинну, цілинну "Коломию", мов дикі орди Чінгіз-Хана, зробили навалу армії машинерії "Сарабіні і Ко", які вчинили пекельну гуркотню, від чого все довкруги нагадувало побоєвище при Вердені. Піраміди каменю, стоси цегли, глибокі сліди машин, пузаті тягарники, незграбні булдозери, пе-регуки запорошених, у жовтих шоломах, людей.. Моя хата вилазила з ґрунту і росла, як на дріжджях, а далі вниз до річки, з казковою легкістю, на моїх очах виростало десять бонґалів, які викликали в мене корчі каяття і заздрощів, що, либонь, це могло бути моїм. Але я мовчав. І не зрікався в майбутньому реваншу.

Признаюсь, що цей гомін машин – гігантів, нагадує мені джезбенд Армстронґа, спів Преслі, витівки роккен-ролу. Вони розривають землю, повітря, нерви, вони бряз-чать металом, вони витискають глибокі сліди, з під їх кроків вилазять фундаменти будинків, вони зчиняють землетрус… І можливо, з цього приводу, одного разу, я знайшов у своєму запорошеному сальоні, довгого, сірого вужа, згорнутого ковбасою, який мелянхолійно лежав у центрі мого старого турецького килима.

Я було розгубився, що з цим непроханим гостем, у такий час і в такому місці, маю робити, але пригадав одно індійське повір'я, за яким поява такого сотворіння мала б принести цьому домові щастя. Щоб нам не сваритися я замість скач-віски, поставив йому мисочку молока, але коли другого ранку, я заглянув до сальону, молоко стояло недоторкнуте, а мій гість зник безслідно. І лишень трохи згодом, випадково, за хатиною на призьбі, я натрапив на його прощальну візитивку у вигляді верхнього одягу, якого він великодушно залишив мені на спогад. Куди він відійшов сам, про це не зісталось ніяких даних.

І можливо, що поява того гостя не була аж такою випадковістю, можливо він справді мав добрий намір мені щось підсказати, бо незадовго після цього, саме коли бурхливо цвіли мої яблуні, яким я власними руками зробив манікюр, педікюр і тривалу зачіску, несподівано навідала мене Лена. Це було для мене своєрідним шоком, наші стосунки з Катрусею, після ностальгійного великоднього дебюту, набирали що раз більшого розгону, я вже почав було звикатися з певною невмолимістю долі і враз ця візита. Вона приїхала великим чорним "Лінкольном" зі своїм чоловіком і навіть мала щастя застати мене дома, у моєму робочому комбінезоні, серед рейваху і муравлиної мегушні мулярів. які вивершували стіни моєї будови. Вона сливе не змінилася, була у ясному, сіро-помаранчевому, легкому костюмі і кріслатому, солом'яному капелюсі, а її, шість футів росту, тонкий, легко похилий наперед, чоловік, з рудавим волоссям і в сильних окулярах на сильному носі, мав легкий, весняний, сірий одяг і такого ж сірого капелюха. Зогляду на зовсім роз'їжджений глибокими коліями мій заїзд, вони залишили свого "Лінкольна" на алеї Матіюса і повільною, обережною ходою, оминаючи вибоїни, входили на моє обійстя.

Побачивши їх і пізнавши Лену, я був глибоко вражений, відложив на бік мотику, якою обкопував кущі диких оливок, і пішов їм назустріч. Лена пізнала мене здалека, зірвалася бігти, залишила чоловіка і за мить ми вже душилися в обіймах, як двоє давніх найкращих друзів. Я був драматично зворушений і тільки мій ультра-робочий, запорошений вигляд, допоміг мені втримати рівновагу. Хвилину ми захоплено обдивлялися, підійшов її чоловік і вона безпосередньо й захоплено викрикнула: — Павль! Це також Павль. Два моїх Павлі. Знайомтеся! — Він був за мене вищий, але тонший і тендітніший, мав одверте, приємне обличчя і ясні довірливі очі. — Гав ду ю ду? — привітався він по-англійськи і подав руку. Гав ду ю ду, сер, — відповів я і назвав своє прізвище. — Це ті ваші яблуні? — захоплено питала Лена по-українськи. — Ті самі, — відповів я. — Що за чудові дерева! А як цвітуть! І вони вродять яблука ? — Думаю, що так. — А що ви там робите ? — питала вона вже по-англійськи. — Будуюсь, — відповів я. — Так скоро. То ж недавно ви мали, здається, хату в Торонті. — Таке наше темпо, — відповів я. — Чи можна оглянути? — питала вона. — Розуміється. Дуже прошу…

Ми зайшли на будову, все там рухалось, купи матеріялу й землі завантажували весь простір. Я просив ступати обережно, взуття Лени мало відповідало характерові терену. Я все уважно й поважно пояснював, намагався бути спокійним, показував рисунки, проекти, загальний малюнок майбутньої будови. — О, це чудово! — казала Лена. Направду дуже добре. Вражаюче! Ґратулюю вам, Павле. — Її чоловік спокійний, зрівноважений, все без поспіху оглядав, похитував головою і час до часу зауважував: — О, єс! Гуд. Бері ґуд. Джаст файн. О, найс, о, найс! — Він мав приємний, низький баритон, який звучав солідно й переконливо.

А мені було дивно, що ось біля мене та сама колишня, близька "моя" Лена, яка несподівано стала зовсім "не моєю", що між нами постав невидимий кордон, що ми вражаюче віддалені і офіційно обережні. Вона намагалася бути грайливо – легковажною і невтрально – приятельською, але я не був переконаний, чи на цей раз її акторські здібності вийдуть з цього переможно.

Збоку, зліва, дуже примирливо, скромно і привабливо стояла моя стара, майже заглушена будовою, хатина і я попросив гостей до середини. — Меблі! — викрикнула Лена, коли ми зайшли до сальону. — Барокко! Звідки маєте цей музей? А ті вази! То ж це справжні китайські! А картини! Чи не Сезан часом?

Тут же на стінах висіли і її власні картини і тут же трохи далі на комоді стояла її фотографія і можливо вона це помітила, а тому ще більше зосередила свою і нашу увагу, на здогадного Сезана.

— О! Який там Сезан, — казав я. Це просто… Я не знаю. Невідомого майстра.

— Але ж так! Це Сезан. Впевняю вас! — Вона уважно до того приглядалася і винесла присуд: — Сезан!

Я розсміявся. Ці дві картини, які вона означила, як "Сезан", я недавно приніс від тітки Ен, разом з іншим, як вона казала "джонк-ом" і повісив їх тут просто тому, що вони дуже добре пасували до загального стилю. Вони були задимлені, замазані, довгий час стояли у якійсь комірці, їх рямці спорохнілі. Лена була захоплена і зворушена, її власні картини і її фото неухильно вимагали пояснень і вона почала швидко поясняти своєму чоловікові, що ми були дуже близькі друзі, зрештою, він це знає, вона стільки про це говорила. Він спокійно оглядав мої вази, мої коники, мою Нефретете і не зраджував ніякого іншого зворушення, крім звичайних своїх стандартних "найс", "ґуд", "екселент". А я лиш боявся, щоб Лені не заманулось заглянути до моєї спальні, де стояли її інші, можливо їй не знані, ті з озера Сімко, щасливі і радісні, повні сонця і повні чару знимки.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: