На твердій землі – Улас Самчук

На балі було видимо – невидимо земляків обох статей, з перевагою молоді, які зосереджено і віддано танцювали під відому оркестру Березовського, що її від входу не було видно за масою барвисте одягнених рухливих фіґур, що ритмічно плавали у залитому димом просторі. При широкому рухливому буфеті, заставленому величезною кількістю пляшок і склянок, я зустрів легіони представників нашого молодого бізнесу, які за останні пару років набули стилю своєї касти, мали повні округлі переважно густо-рожеві обличчя, масивні торси і загадкові погляди з не дуже стабільними рухами. Між ними багато знайомих, які зустрічали мене бурхливими привітаннями "як маємось", замовлялись звичайно нові склянки рай чи скач? Звичайно рай із севен-ап, або джінджерел і звичайно з льодом. Зі мною невідступне була Катруся і це визволяло мене від надмірного впливу буфету, ми постійно спішили на поклик оркестри, мішалися в загальний коктейль, віталися зі знайомими, танцювали ча – ча… Не відомо, чому я не бачив шановного Снилика, хоча він обіцяв "там невідмінно бути", але несподівано наткнувся на не менше шановну Зіну, яка танцювала обтягнута щільно блискучою, як парча, сукнею зі своїм новеньким, щойно з під вінця, чоловіком дуже виразного італійського типу. Налетіла також й Галина Дуб, також щасливо одружена з власником якоїсь майстерні і напевно нарешті вдоволена долею. А також, з певної віддалі, уникаючи наближення, помітив мою чарівну супротивницю Маню Зарубовську, яка все ще гнівалась на мене і напевно була конфіденціяльною кореспонденткою моєї стокгольмської візії.

За других відвідин буфету наткнувся нарешті на Снилика. Це був фурор! Забивало дух. Його оточили молоді студентки, він фундував коктейлі, відбивався від танців, мав облиту вином білу маніжку, на правій щоці виразний знак мальованих уст і цілу купу наплутаного на шиї серпантину. — Чи ти часом не з Гаваїв? — запитав я його. — А! Катруся! — заспівав він у відповідь. Не було часу на запити. Катрусю вирвали і понесли вихором у танець. Снилика полонили студентки. І в такій дикій вирві я опинився лицем в лице з Мартою.

Вона була повита у хмару жовто-гарячого серпанку зі сяючими очима на рожевому, як бальон, обличчю з дуже виразними карміновими устами. — О, нарешті! — викрикнула вона надхненно. — Що це має значити? — запитав я театрально. — Нарешті побачила вас. Ціла вічність. Це так дотримуєте ваші обіцянки? — казала вона. — Хіба це було давно? — Скажете, не давно? Цілий рік чекаю. — Мене це зворушує. Чи не дозволите на ча – ча ? — Ми танцювали цей гротесковий танець тупання на одному місці одне проти одного, Марта грала очима, тупала ногами, вихилялась торсом, я намагався триматися ритму, щоб не випасти з ладу, а коли це тупання скінчилося, Марта взяла мене під руку і сказала: — Але ви, Павле, направду роджені в сорочці. — Як це треба розуміти? — І де ви берете тих красунь? — Ласкава Божа долоня. — Зрадьте й мені її таємницю. — А може ви її знаєте. — Коли б знала — не просила б ласки інших. Інколи ми не знаємо, що маємо. — Можливо, можливо. Чому ніколи не заглянете? — Знаєте, які ми завантажені. — Чи ви для всіх такі завантажені? — На жаль, для всіх. І для себе самого. — А чи ви хоч коли згадуєте? — Навіть багато. — А чи догадуєтесь, що вона за вами тужить? — Як смію? — І тужить, і чекає, і даремно виглядає. — її голос здригнув і урвався, у мене забракло слів, настала мовчанка. Заграла знов оркестра, на цей раз танґо, і ми танцювали вдруге. Я відчував її тепле, пружне тіло і здавалося, що воно випроміньовуе якесь особливе хвилююче і п'янюче вібрування… І при цьому я гостро і дошкульно відчував Лену.

А коли скінчився танець, я відвів Марту до її товариства, привітався з Михайлом, що сидів при столику і був весь понятий гарячою дискусією з якимсь добродієм у великих окулярах. — А як по твоєму, Павле, — питав він мене. Чи ми повинні тут лишитися назавжди, а чи вертатися назад, як що буде нагода? Ми ось тут з інженером Семковим ведемо про це дискусію. — Я ще не маю рішення, — відповів я. — Ви ще вагаєтесь? — запитав мене інженер. — Скоріше — про це не думаю, — відповів я. — А я думаю, — казав інженер. І переконаний, що ніхто з нас і при ніякій погоді назад не вернеться. Бояр ось твердить, що нас там чекають. Хто і для чого має нас там чекати?

— Напевно є й такі. Та справа там не скінчена, — відповів я. — Але яке нам до того діло? — казав інженер. — Велике. Ми там дещо залишили, — відповів я. — Хіба не знані могили предків, — казав інженер.

— Це також арґуменг, — казав я. — Хіба для тих, хто дивиться взад, — казав інженер. — Щоб бачити наперед, треба конче дивитися назад, — відповів я. — Але що нам тут бракує? — питав він далі. — Нічого. За вийнятком минувшини.

Мені ця мова, а особливо її тон, а головне мій тон, не дуже подобався, а тому я відійшов. При відході інженер подав мені чарку віски зі содою. Ми підняли чарки. — За згоду! — казав він. Ми випили, а Марта заперечила: — Але я з вами не погоджуюсь! Чи потрібна нам згода? — Ми не говоримо про вас, шановна пані, — казав інженер. Я не дослухав кінця цього діялогу і віддалився.

У цей час велика заля виглядала ніби в ній бушував гураган Дора, у різних її кінцях вже лунали степові, розлогі пісні і нагадували українське село, коли набирали рекрутів. Я пив помірковано, мене стримував "Меркурій" з його гаслом "хто їде — не п'є, а хто п'є — того везуть", але Катря пила і впилася, і була чудова. Її розхапували на танець, а в тому навіть Снилик, заприсяжений ворог "теперішніх танців", який встиг вирватись від своїх юних поклонниць і запопадливо крутився з Катрусею у дикому вальсі. Катруся була екзальтоване захоплена, вона закладала мені за шию руки, прилюдно цілувала і казала: Я те-бе лю-б-лююю! Чому ти такий? — Всі нас вважали за наречених і ми тільки й чули: Коли ваше весілля? Коли нарешті у вас гуляємо ? Коли, коли, коли. О те коли! Заперечень не було. Але "коли" дискретно замовчувалось.

О годині четвертій рано ми були дома, по дорозі, в товаристві Снилика, Медиків і Боярів, ми затримались у китайському ресторані на Лейк Шор-і, з'їли вечерю з різних "шрімсів", випили добру каву, багато, голосно гомоніли, Марта вимагала їхати до неї, Снилик залицявся до Катрусі, Медики намагалися стримати наші бурхливі темпераменти в межах пристойности, китайці поглядали на нас загадково, ми довго не могли розстатися, довго прощалися, жінки обліпили нас своїми кармінами, а коли все таки розірвалися і коли ми з Катрею прибули до нашого дому, вона відмовилась йти до себе, а обнявшись, під мажорний осінній шум вітру, головними сходами, через веранду, як два злиті у один привиди, побрели до мого зачарованого темнотою дому. І тут Катруся, як була у своїй брокатовій сукні, кинулась на мою "континентальну" постіль, розкидала руки, закрила очі і блаженно прошепотіла: — Я щаслива! Я, Павле, щаслива! — Світились і гасли світла, шуміли сосни, бив вітер.

* * *

Так приходили і так відходили швидколетною панорамою, мабуть, останні мої парубоцькі дні, минав і відходив, у безвість безвістей, мій найпотужніший, великий рік, я починав було розмашно жити, я повірив, що я хочу, можу і вмію жити, і я пізнав, що можна жити гарно, і повно, і надійно… Цієї ж осени, зараз після балю інженерів, я замінив свою солодку фабрику "равнтрі" на алюміньйовий палац Форда. Я зайшов було до його контори, виповнив аплікацію і по трьох тижнях, я вже стояв, як гладіятор, у великій, довгій, новенькій залі, у якій вертілось сотні колес, натискав один ґудзик і витискав гігантським пресом каркас машини, я мав лиш одну, денну зміну і всього десять хвилин їзди, а тим самим вісім круглих вільних годин для моїх інших комерційних комбінацій, які засадничо вирівнювали й крили мій вибагливий бюджет.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: