На твердій землі – Улас Самчук

Чи був я вдоволений? Життя не вдоволення, це потяг, що біжить по рейках і на перехрестях ричить ревом звіря, це перегони, у яких зігнуті жокеї женуть своїх скакунів на зламання карку, жиїтя нарешті сон. Хтось, десь біг, втомився, впав і заснув і йому сниться сон. Сниться голуба далеч, вкрита приманами, а коли прокидається – бачить ніщо, а можливо все. А може і є Бог з бородою, який садить райські дерева, помідори, тютюн, ріпу. А може за сороковою галаксою Оріона у семисвітських віддалях, біліє, як завод Форда, топ самий рай на вічному сонці, за який ми зводимо смертельні бої з бородатими нігілістами.

Вечори осени були, мов лід холодні і разом, мов дружня долоня, теплі. Багато з них проводив з Катрусею, далі нареченою, але більшість з тією віддаленою від мене пів-глобусом. Мій добрий, теплий ватран у вітальні постачав не так тепло, як настрій безпеки, перед яким я готов ставити вівтар молитовної вдячности і любив, розложивши, як весталька, вогонь, під звуки когось з Бетговенів погрузнути в глибини фотелю в тепле дрімання на зло і перекір вітрам із зовні. Хвилі музики, хвилі вітру, хвилі простору, хвилі Атлянтицького океану зливалися у одну хвилю і з неї, мов та біла чайка, виринала то поринала моя Лена. Бачив її зусилля, відчував її квилення. Біг їй назустріч і стояв, як камінь, на місці. Такий ось був сон під музику Бетговена.

На її останній провокуюче – розпачливий лист, я писав здержливо – провокуючу відповідь: "Моя Ти Лено! Дякую за лист. Тішуся Твоїми успіхами. Я вірив у Тебе з першої секунди нашого зудару. І вірю зараз. Твої яблуні дійсно зародили, були тяжкі, гнулися під тягарами, але так само, як і Ти “трималися, бадьорилися, терпіли і не здавалися”. Моя "Коломия" повна, гарна, сита, засилаю Тобі її фото. На тій веранді часто стою, згадую іншу веранду і бачу Сімко. І не розумію. Що це за сили, що поклали між нами той океан?

Ти писала, що чекаєш "янголятка", чи дочекалася? І якої воно статі?

Вітаю! Я, яблуні, Коломия… І чекаємо! Цілую…"

А на це в дуже скорому часі, дістаю дуже поквапливу, точку над і: "Коханий Павле! Я справді дочекалася "янголятка" і Твоя Коломия справді гарна. Але годі стояти на її веранді і бачити Сімко. Тобі потрібна інша візія, у широкій, рожевій сукні, повним бюстом, рожевими личками. Я більше не вернуся до Канади, хочу переїхати до Парижа і там зістатися. Назавжди. Цілуй шорсткими цілунками великомучениці яблуні і вклонися Коломиї. І прощай! І “ніколи-ніколи не забуваюча”…"

Ніщо не дається робочому даром!

У-дар! За у-даром! У-дар! За у-даром!

Можливо останній. Вона напевно дістала інформації від свого амбасадора в Торонті, її милості Мані 3. Довгий, довгий, дрібним письмом, докладний опис, пункт за пунктом, вірною старанною рукою. "Широка, рожева сукня, повний бюст, рожеві личка". А якже, а як-же! А Лена має гостру, як лезо бритви, уяву, її образність феноменальна. Писати ще їй чи не писати — ось питання. Бі, ор нот ту бі!

Чи можливо ревнувати через Атлянтицький океан? — питав я свого беззубого демона, що сидів, як пес скулившись, біля моїх ніг перед ватраном, курив чадну люльку і неуважно мене слухав. Певно, що можна, відповідав він. Їй, казав демон, випадково трапилось пізнати лиш один бік правди — любов, а все решта для неї умовність. Я переконаний, що вона злякалася самої себе і тікає на край світу. Але мені, казав я сердито, треба робити вибір!… На це демон, виймаючи з рота люльку і випускаючи чадний дим, казав спокійно: Нема вибору. Можливо, наша плянета також хотіла б зірватися зі свого ланцюга і полетіти, хто зна куди, вільною пташкою, але вона мусить, як сторожовий собака, кружляти на прив'язі, яку їй хтось визначив. Думаєш, казав я сардонічне, що і Лена прив'язана ланцюгом до якоїсь ноги Божої? А як ти думаєш? — питав демон. Думаю, що вона могла б кожної години скористатися послугами шведської летунської лінії і за вісім годин бути тут біля мене. А щоб ти тоді зробив? — питав зі сарказмом демон. Думаю, продовжував він, що канадська летунська лінія могла б виконати те саме, але ти ось сидиш і квилиш, як мокрий цуцик, замість скористатися адресою, що лежить у твоєму столі.

Ах, все це дурне!

Але мені здається, що я все таки доходжу до якогось рішення, не знаю ще точно якого, але ця осінь видавалася мені остаточною. Це ж моя п'ята тут осінь. Я можу вносити заяву на громадянство. Я можу мати право не тільки б у т и в Канаді, але й м а т и Канаду. Бути однією вісімнадцятьмільйоновою частиною її власництва. Бути співчастиною Комонвелту.

І це сталося. Це був четвер 29 жовтня, п'ять років і шість днів, від коли я ступив на цю землю. Це був справді яблучно – соняшний день, я не пішов на роботу, а сів до авта, заїхав до Оквілу, знайшов міську управу, знайшов кімнату номер п'ять. Молода, гарна у білій блюзочці секретарка, гарними пальчиками з полірованими нігтями, заповнила коротку заяву, я її підписав, додав дві фотографії і рішення запало. Залишається тільки чекати. Не маю причин чогось боятися. Всі мої 1831 день канадського буття ясні і чисті, як цей соняшний день. Можу дивиться назад, вперед, на всі боки і бачити себе серед однієї багатої, розмашної ідилії. Від океану до океану, від полюса до границь США, мільйони й мільйони гектарів неосяжного простору — тундр, прерій, лісів, гір, озер, ланів і рік! Така вийнятково проста, виразна, пречудова земля. Мудрої праці і великої свободи!

Я брав іноді ґлобус і шукав по п'ятдесятому рівнобіжнику на другому боці плянети місце свого народження. Це місто Харків. Мого батька забрали серед ночі, моя мати померла з голоду. Мені було тоді шістнадцять років.

Тепер я в це не вірю, так само, як і тітка Ен, як і мільйони й мільйони інших тіток, бо це справді грубий наклеп на людську гідність. Хто б справді міг таке вчинити ? І для чого ?

Сьогодні я в це ще менше вірю, я ось тільки що вернувся з міської управи, це одинадцята година ранку, я залишив своє авто на вулиці, забіг на хвилину до свого кабінету, набрав телефон Снилика. — Слухай, Степане! Маю вільний день, — казав я. — Але не маю вільного я, — відповів він. — В такому разі чекай на мене о першій у "Вікторії". — Щось маєш? — Щось маю. — Чекаю.

А за мить я вже мчався здовж озера двійкою, біля Клекстону повернув вліво, пересік автошлях Єлисавети, доїхав до п'ятки, повернув вправо, в Куксвілі повернув вліво і далі по кількох зворотах опинився у затишній, зарослій садами місцевості, на схилі долини, по якій зі шумом тече бурхлива річка Порт Кредіт. Мене заманив сюди привабливий шматок простору, зарослий бур'яном, травою і рештками старого саду з покрученими деревами, на яких все ще червоніли перезрілі овочі, закритого від півночі стіною пралісу десь з часів індіян. По землі у густій, сухій, ніколи не кошеній траві, догнивали купи яблук, а все разом виглядало, ніби залишений Адамом і Євою рай з кущами перестарілого бозу і лозами повитого на дерева дикого винограду. При заїзді до цього едему стояла табличка "на продаж" — "Чемберс – Мередіт", а його загальний простір на перше око, обіймав не менше сотню акрів з дуже спокусливими будівельними перспективами. Один той стихійний краєвид з тією бурхливою річкою набивав смак, але й разом оскому, бо ціна його напевно не менш вражаюча, ніж самий краєвид.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: