На твердій землі – Улас Самчук

Я входив, не як звичайно, бічним кухонним входом, а піднявся сходами на веранду, мав штучний, натягнутий вигляд, хотів увійти головним входом до великих сіней і враз побачив її у широких відкритих дверях… І був здивований. Та сама висота, струнка постать з трохи поблідлим, обвітреним, неплеканим обличчям, яку я знав колись, але одягнута, вона була у потертих, зімнятих, вузеньких темно-сірих штанях, у пожмаканій білій, не дуже чистій блюзчині і витоптаних, не чищених, без обцасів і панчіх шлапаках. Її лице було не плекане, губи потріскані, волосся довге, прямовисне, давно не чесане. її обидві руки були заховані в кишеннях.

Побачивши мене, не змінила пози, стояла далі на місці, на устах мала демонстративну, зніяковілу, визивну, а заразом понижену посмішку. А коли я підійшов до неї зовсім близько, ми якось спонтанно кинулись в обійми, довго мовчазно, без поцілунка, тиснули одне одного, я був зворушений, збитий з пантелику, не знав що казати, що почати. — Лена! — вирвалось у мене нарешті. Де ти тут взялася?

— Я тільки що з Парижа, — відповіла вона з тією самою винуватою посмішкою. Приїхала поглянути на яблуні, — додала вона до цього. Я деякий час мовчав, лишень здивовано дивився, відчував, що вона ціла в противенствах і, не знав, що сказати. Вона, ніби пишалася собою, ніби хотіла мене чимсь приголомшити, на лиці гнів, образа, злоба. І, здавалось, я бачив її так дуже недавно, можливо вчора, ми зустрілися там на тому озері, час нагло обірвався, минуло багато мимолетних днів, нічого не змінилося. Навіть те її лахміття видавалось знайомим, цілком у тоні і ритмі нашого спільного стилю поведінки.

— А мене не сподівався, — здавалось продовжувала вона якусь свою думку в голос.

— Сподівався, — відповів я підкреслено.

— Але заскочений, — казала вона тим же іронічним тоном.

— Можливо. А ти сама ? — питав я нетерпеливо.

— Як бачиш, — відповіла вона.

Я хотів було запитати "а де ж янголятко", це слово врізалось у мою тямку, але її вигляд нічим не зраджував вигляду Мадонни, скоріше це був вигляд громадянина з під мостів Сени в Парижі. І я стримався зі своєю цікавістю і натомість запитав: — Це нова мода? — і вказав поглядом на її шати.

— Ні, — відповіла вона.

— Яке це має значення? Ідеологія, символіка, Сартр, Толстой ?

— О, ні… Просто. Так вигідніше. Я посміхнувся. Вона бачила, що мене це не переконує, що сприймаю це не як простоту, а як ускладнення і як примху, зрештою, вона знала на це мої погляди, а тому ми цієї теми не розвивали. Я спохватився, що вона ж моя гостя і заметушився, щоб її відповідно прийняти. — Але ж… Лено! Вибач! І що за розмови! Ти ж з дороги.

— Ні. Не голодна. Катруся мене накормила, — відповіла вона.

Я глянув здивовано. Катруся? Вони вже знайомі? І напевно розмовляли? Лена, як звичайно, відгадувала думку. — О, вона чудова! Вона мені дуже подобається.

— Ви розмовляли ?

— Дуже довго. Вона мене зустріла, як твою кузинку.

— Але сідай, — сказав я. Я вказав на велику вітальню, на мій великий, улюблений, мишатий фотель в куті під лямпою з різьбленим, покритим шкірою, столиком. Вона обережно, недопасовано сіла, виняла зі своєї пом'ятої, витертої торбинки якісь французькі цигарки в поганому опакованні, дістала цигарку, я подав їй запальничку, підставив попельничку і сказав: — Чи можу щось запитати?

— Чому ні.

— Де те янголятко, про яке ти писала?

— О, ти чудовий! І ти повірив?

— Чому не мав вірити ?

Вона не відповіла одразу, відсутньо думала, втягала і випускала дим і по часі сказала: — Це просто була примха. Ти мусиш мене знати. Думаєш, що ось тепер я приїхала до тебе? Я приїхала побачити, як цвітуть яблуні, як будеш ти реагувати на мій новий вигляд, побачити що тут діється. А тебе… Повір… Я вже забула.

— Чи також примха ?

— Ні. Гола правда.

— Гола правда?

— Сумніваєшся? Наше минуле? Ми ж не бачились, Фата-моргана.

— Ти зовсім розгубилася. Париж тебе обдурив, — сказав я і відчував, що в мені наростає обурення, що хочеться сказати правду. — Ти обернулася в мавпу і виглядаєш, як паризька проститутка.

— То що я? Мавпа чи проститутка? — питала вона спокійно.

Я намагався бути також спокійним. — І те, і друге. І щось третє…

— Ти дуже не любиш Парижу?

— Мені байдуже. Там самі генії. Все знаючі… І краще знаючі… Детрити.

— Гнила Европа, — спокійно іронізувала Лена.

— Ніяка Европа. Шостий континент. Самостійна і ізольована плянета. Без повітря і віддиху. Де дуріють з нудоти.

— О, як зворушливо. Бідний Париж!

Мені хотілося більше лаятись, сказати щось діткливе, наговорити багато поганих, брудних слів, але Лена поглядала на мене крізь дим гіркої, поганої цигарки з такою раззброюючою, незалежною і щирою іронією, з такою безпосередньою вищістю і поблажливістю, що це відбирало у мене слова. Це мене ще більше сердило, я не мав її акторських талантів, але я почав також натягати маску іронії, байдужости, незалежности, я засів у новенькому фотелі насупротив неї, заложив ногу на ногу, не курив, але взяв до рук аметистового кольору попельничку з чеського скла, бавився нею і чекав на її мову.

— О, Павле! Ти все таки чудовий! — вирвалось у неї. Чи дозволиш мені тут у тебе переночувати ?

Мене дивувало, що до цього часу, вона не виявила ніякого зацікавлення моїм мешканням і ніодним словом не зрадила своєї про нього думки.

— Переночувати ? — здивувався я.

— Невже не дозволиш ?

Я повільно відложив свою попельницю, повільно звівся на ноги, повільно, сюди й туди зробив кілька кроків по моїй кімнаті. Лена безучасно сиділа на своєму місці, докурювала цигарку і косим поглядом позирала в мій бік.

— Переночувати. Залишитися! Назавжди! — вирвалось у мене.

— Що мала б тут робити? — обірвала вона мене одразу.

— Маєш там ательє, — відповів я на це певно. Вона похитала головою, посміхнулася і сказала: — Не для мене. Замале, затісне, заблискуче.

Я відповів на це мовчанням, я знав, що це лиш гра, я виглядав напевно смішно, моє становище наскрізь фальшиве, але нічого з цього не міг змінити. — Вибач, — сказав я. Я тільки що з роботи і мушу вечеряти. Чи дозволиш запросити й тебе? — Я був внутрішньо збентежений і невдоволений і стримував себе від нових вибухів. Лена все це добре бачила і добре розуміла, її роля була значно простішою, бо відповідала її природі, а також була добре награна. Я був, як і завжди, не дуже допасованим її партнером і, як звичайно, терпів поразку.

— Все це так дивно, — казав я за вечерею у моїй малій їдальні, з вікна якої було видно цвітучі яблуні, які цвіли, барвіли і все виглядало свіжо, легко, привітно. Ми їли приготовану, як звичайно, Катрусею вечерю, яку я на цей раз сам лишень підогрів — куряча юшка, картопляна з кислою сметаною салата і теляча печеня… — І єдине, що мені хотілося б, казав я далі, якось це зрозуміти. Чи це конче треба, щоб це наше спільне велике добро, було так збабране? Чому, для кого, для чого? Чому ми створили цей клубок непорозуміння ? Ми ж могли б організувати дуже гарне, дуже цікаве і дуже оригінальне життя. Чому, чому, скажи чому, це не сталося ?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: