— На Коломиї? О, Павле. Я не мала часу.
— Мала товариство.
— Розуміється. Мольберт, палітра, спогади. Не можеш уявити, яка я стала працьовита. Не ручаюсь за розміри його тривання, але поки що… Га-га! Я від раня до вечора… А до того купалася, їздила човном. Таке багате діяння.
— Самовигнання в осамітнення.
— Повір, що нам інколи цього тільки й бракує. Після Парижу… Пригадую, ти говорив про простір майбутнього. Я знайшла. Втеча! Далечінь, праліс, бігуни. Але я була також і в Ню Йорку. І вгадай чому.
— Також втеча ?
— Ні. Їздила зі Сезаном. І уяви: він здав іспит. Оцінка: сто п'ятдесят тисяч!
На хвилинку я далебі отетерів, мої очі напевно сильно побільшились, це звучало провокативно.
— Тішуся, що він себе виправдав, — хотілось звести мову на жарт.
— І "Коломия" стала моєю. Я її купила — приїжджай, побачиш, — Там тепер зміни, зміни, все перевернуто, навіть не впізнаєш. Недавно мала репортерів Ти напевно не читав. У мене був відомий Мек… Мек… МекКонор.
— Це мені нічого не каже.
— А він тебе знає. Це редактор мистецтва "Мекліну". Приятель Дейвісона. Говорили і про твоє прийняття. Шкодую, що мене там не було. Пані Сомерсет відома колишня протекторка мистецтва.
— Ти вирішила направду мене приголомшити.
— Це ще далеко не все. Мене вирішили познайомити знаєш з ким? Слухаю.
— Гантінґом Гартфордом.
— Порожні звуки.
— Добродій мистецтва. Збудував село для мистців Косбоа біля Лос Анджелес за проектами Лойда Врайта.
— О! Врайта. Знане ім'я. Бачив його проекти в "Лайф-і". Феноменальні. А взагалі, це, скажу, головокружні новини. Як і коли і…
— Багато поту і нервів. Мені пропонували переселитися до Косбоа. Там, мовляв, пречудові умови. Але я їх знаю… Я ж відвідала і Грінвіч Віледж, і Лівий Берег в Парижі і Бель Ер… Це все, розуміється… Довгі бороди… І все таке… Але чи я конче мушу з одної нудоти переселятися в іншу? Засадничо не зношу уніформности… А коли ще відвідала тебе… Того останнього видання.. Пропало. Я рішила жити по-своєму. Ти дав мені поштовх. Мені стало соромно вічно вдавати когось. Тепер моїм завданням — незалежність! Роблю виставки, ось Торонто, а там побачимо. Мрією — вилізти на Медісон Евеню і маю деякі дотики. Гратулюй. Але чому ми стоїмо ? Чому не запрошуєш на танець ?
Ми танцювали і це так пронизливо пригадало попередні наші зустрічі, що мене пройняло знайоме обезвладнююче збентеження. — Як там мама? — питав я, щоб розвіяти цей настрій. — Нічого Дякую. Вона звикла. І помирилася. — Не забула ще мене? — О, ні. Ти був завжди її фаворит. — Я мав інше враження. — Помиляєшся. Вона сентиментальна. Не думай, що вона така шведськосталева. Ні-ні-ні! — А що доктор? — питав я далі. — Він також не здивований. Моя найпрекрасніша модель. Зробила з нього недавно кілька нарисів, був у мене на "Коломиї", йому вона подобається. Жива проблема людини майбутнього. І між іншим, також твій добрий приятель. Ти йому також подобався. Як це не дивно, а він, можливо, найкраще тебе розуміє. А взагалі я знайшла своє місце і вірю у сни. Пригадуєш мій сон у тебе на канапі7 Ти відгадував, що це значило дому. Я знайшла дому. Найкраще, що можна знайти. Таке чудове місце органічно пов'язане з краєвидом і освячене моїм першим коханням. Лишень, будь ласка, не дуже пишайся, між нами справа далеко не скінчена… Мені твої проекти дуже імпонують, а я маю деякі також. Наприклад, збудувати щось… щось… Якийсь такий "віледж" для нашого мистецтва? Чому б тобі не стати Гартфордом?
— Дуже імпонуюча роля, лишень…
— Що лишень? Така безодня, тих всіляких мистців… письменників… артистів… науковців. Це ж в дійсності скарб — один шматок Сезана — сто 'п'ятдесят тисяч. А скільки дасть одна книга! Це ж робить з нас пантократів землі і неба. А між іншим… Там на Кесвіку… знаю будинок. Над озером. Парк. П'ять акрів. Вісімнадцять кімнат. Краєвиди… За одного Сезана? — Вона дивилася на мене своїм знаним, заповненим видимим чаром зором і я розтавав, як віск, у мене щеміло під кожною жилкою. Вона була невмолимо жорстока, та плямиста, струнка чіта з гарячим, сірим оком. Вісімнадцять кімнат! Краєвиди! Парк! Над озером!
Це щось, як пошесть, у мене зароїлося від нових плянів і я зрозумів ідею Лени в її дійсних вимірах у цьому найновішому вияві. Її підроблення під мої смаки після її паризьких ескапад напевно не було випадко вин трюком і, танцюючи з нею твіста манерою звичайної польки, у моїй уяві заповнявся берег озера Сімко людьми мистецтва і науки. Я зовсім відрухово міцно притиснув її до себе, вона глянула мені у вічі і побачила відповідь. Це була мрія — знаю, але що не є мрією, як зерно початку і взагалі, як промінь променів ма” бутнього світла.
— Але де Катерина? Я її не бачу, — раптом змінила мову Лена.
Катря в цей час захоплено танцювала свій черговий твіст з черговим адоратором, її звинне, здорове тіло, ніби метелик квіткою, бавилось стаккато крови, м'язів і звуків, а коли це нагло урвалося, все довкруги зупинилося і ми з Леною вдалися шукати її і знайшли розчервонілу, захоплену і щасливу в гурті молодих людей, обсотану серпентином з букетом червоних рож і великим червоним бальоном. Побачивши Лену, кинулась до неї, обняла її міцно і радісно викрикнула: — Яка я рада вас знов бачити! Ви чудова! А Павло казав, що ви в Парижі. Ми вас часто згадуємо. А де ваш чоловік?
Лена, здавалось, була приголомшена, дивилась на Катрю з виразом розгублення… — Він дома. А я вам вдячна… — намагалась вона втримати рівновагу. — Щасливий, що може пускати вас саму. Мене б на таке не хватило, — сміялась гарно й барвисто Катря.
— Він мене знає. Я дуже безпечне сотворіння, – — казала Лена.
— О, я вірю, я вірю… Але, Павле. Маю ідею. Такий чудовий вечір. Але він ось кінчається… А хочеться ще. Їдемо до нас. І з нами Лена.
— Але, шановна пані… — почала Лена з виразним наміром протесту.
— Ніяка пані, ніяка шановна, а ваша кузинка Катря. І нема мови. Їдемо! Запрошуй, Павле, наше товариство… Така нагода. Святкуємо! — перебила, вона Лену дуже резолютним, незаперечним тоном.
Така мова на всіх вплинула, вона мені подобалась також, наш настрій виразно вимагав жертви, баль направду за годину кінчався, а наше товариство ніколи не звикло розходитись одразу після гімну, ми завжди заїжджали кудись "на каву", а на цей раз ми спонтанно пригадали нашу хату. І це рішило.
Далебі така премудра мудрість долі, що вона зі всіма своїми безконечно різними і незчисленне численними, добрими й недобрими несподіванками могла обдарувати вас одного разу затишною й довірливою домою, у якій зараз за порогом, разом з песиком Міркою, на вас чекатиме запобігливо-ласкава благодать родинного вогнища з чаклунськими прикметами гоїти втому і наснажувати новою силою. Ваша перлинне вибаглива, простора домінія особистого виміру зі свіжими тонами кольорів, стриманими світлами, м'якими килимами, магічними лініями стилю, у якій ви знайдете безліч несподіванок у вигляді кота, картин, меблів, родинного щастя, дитячих горщиків разом з глибиною філософії, зібраної на полицях книгозбірні. Після довгих блукань у просторах безгрунтя атомово-нуклеарної доби, така чарівна точка на твердій землі не може не зайняти центрального місця у кругах нашого зростання.
Пропозиція Катерини їхати до нас після балю не була примхою, її зустріли оваційно, не робило труднощів розшукати наших друзів і по короткому часі валка машин заклопотано виплутувалась з невротичної метушні нижнього міста на пряміші й свобідніші дороги набережжя.
Проміжне, у зривах вітру до кікна сипало дрібним дощем, чорна, як копальня вугілля, ніч була обвішана спалахами барвистих реклям, які з фурією драконів, накидались на все живе, озброєні ковбасками Свіфта, мукою Робін Гуда, бензиною чотирьох рож, напоєм кока-коля і цілою невмолимістю інших приваб епохи, на креслених вогнем на чорному просторі, до якого в глибину тікали мокрі, блискучі полотна асфальту, завантажені колонами стрімкобіжних машин.