На твердій землі – Улас Самчук

У вітальні за широким вікном світилася одна лямпа під червоним абажуром, її світло освітлювало лишень широку спину бронзово-жовтого фотелю, залишаючи темноту саму для себе. Я зайшов до середини нечутно, знайшов у кухні вино, вернувся до вітальні, присів під лямпою, налив вина і так сидів. Я мав намір читати останнє число "Юнайтед Стейтс енд Ворльд Ріпорт", але думка була далі завантажена іншим і журнал лишався недоторкнутим на столику.

У такій позі застала мене Лена.

— О, як я спала! — казала вона все ще заспана. Я забулася. Здавалося, що я все ще на літаку. Так спала, так спала.

— Чи вип'єш чарку вина? Чи щось їсти? — спитав спокійно я.

— О, не знаю, — сідаючи насупроти, казала вона. Може краще їсти.

Вона закурила цигарку, я вийшов до кухні, віднайшов їжу, помаранчевий сок і приніс до вітальні. — Ууу! Я голодна! — казала вона. Налий вина. Я звичайно не п'ю в цей час, але зараз хочеться. І ти також. Мені снилося… Якісь будови. Ніби в Харкові… Ніби з пап'є маше… Ясно-зеленого кольору. Мені часто сняться фантастичні будови. Чи вмієш відгадувати сни?

— Ти будеш дома, — казав я. Матимеш своє місце.

— Я? Ніколи! Це смішно. Дякую за цигарки. Я вже відвикла від цих… Мені так солодко спалося… Таке чисте повітря. Ти маєш справді гарну хату. А що та хатина з музеєм?

— Стоїть.

— Зо всіма скарбами?

— Ні. Скарби зоховано де інде, а хатина творить мороку. Стоїть не на властивому місці і творить дисонанс… А разом шкода руйнувати.

— Залиши її. Вона така живуча. Я часто її згадувала. Хотіла б мати таку десь на безлюдді на краю пралісу з ведмедями. Не думай, що я лиш Париж. Але досить про мене. Скажи щось про себе. Ти ж маєш повно плянів. Чи думаєш тут лишатися? На віки вічні?

— Так, — відповів я спокійно.

— Цікаво чому?

— Бо це для мене вихід. Канада незнана земля, проблема США й Британії, а для мене незамінимість. Містерійна, загадкова, інтриґуюча. Я починаю лиш жити. Безпосередність, ясність, свіжість. Країна, в якій родиться нова раса. Чи не думаєш, що одного разу сюди пересунуться центри епох, на її граніті постануть підземні й надземні арсенали енергії, зникне північ, засяє ще одне сонце. Мені здається, що майбутнє людство пересунеться на полюси.

— Чому на полюси? — питала здивовано Лена, яка цим цікавилась.

— Бо там багато порожнього місця. Як тільки рішать проблему тепла і світла… Канада, ідеальний для цього плацдарм. Атомові тепло-генератори, штучне сонце, необмежені космодроми, станції стратосфер, міжплянетні вузли доріг. Де інде для цього не хватить простору.

— Це, як рамон Жюль Верна, — казала Лена. Але погоджуюсь. Це може статися.

— І незадовго.

— Ти завжди був мрійником.

— Лишень замалим… відповів я. Сюди приходили великі мрійники. Ню-Йорк, Голівуд. Приходила людина п'ять футів – п'ять інчів росту з малою, обдертою валізкою і здвигала "Парамонт", "Метро Голдвін – Маєр". Ріки доларів з усього світу 3 нафтової ропи, урану, заліза, а то навіть із звичайної карикатури, добрий мрійник творить Волт Діснея, Гаррі Купера, Генрі Кайзера. А це лиш скромні початки. З кожним роком населення цього простору зростає на шість мільйонів, тоді, як площа скорочується два-три рази. Куди діватимуть енергію? В глибину і висоту. Трансконтинентальні дороги підуть під землею, транслетунські у стратосферу. Наша Канада — дуже коштовний граніт. Кожний її фут, одного разу, буде дорожчий, ніж один фут Ню Йорку.

Чи ти віриш в загробне життя? — запитала несподівано Лена.

— Ні, — відповів я без надуми.

— А Шекспір вірив.

— По перше я не Шекстпір, а друге, я не переконаний, що він вірив.

— Це також простір поза нами.

— Це не моя домена. І я не берусь її визначати.

— Ніколи не думаєш поза той бік?

— Думаю. Лишень не роблю з цього конкретної проблеми. Це не мій вимір. Для мене важливіша віддаль до центру планети, ніж до центру пекла. Об'єктивно, і це простір, але в час стратосферних летів, це звучить казково.

— А питання Бога?

— Це окреме питання. Воно було однаково актуальне в часи людини – молюски, як і в часи папи Пія Дванадцятого. До нього не можна нічого ні додати, ні відняти. Я вичитав з "Рідер Дайджест", що сонце горить над нами п'ять, чи скільки там, мільярдів років і буде горіти ще сімдесят мільярдів. Бог сотворив сонце. І чи тільки одно… Всі сонця, всіх сузір. Яке я маю право робити з цього питання?

— Але простір поза нами існує ?! Там далі… Коли стратимо свідомість?

— Ми бачили багато трупів, але чи бачили кінець свідомости? Це закон нашої плянети, який існує на Юпітері.

— Маю на увазі особисту свідомість.

— Чи моя особиста свідомість аж така важлива, щоб із-за неї міняти закони цілості? Коли гасне моя особиста свідомість — гасне все… Але не гасне свідомість цілости — минулого, теперішнього, майбутнього. Мій простір в цілості непомітна мить. Тканина цілости не обривається через мою смерть, а існує без обмеження завжди. Отже мій "особистий" поза-простір зникаюче неістотний, як не істотний простір електрона у моїй уяві. А якщо він і має сутєве значення, то хіба у суб станції генетичного розуміння, що його офіційно звуть дсоксирібонюклейк есід ДНА. І це покищо все.

— Але чи існує простір трансцендентний? Позагробовий? — домагалася вперто Лена.

— Я не знаю, — відповів я коротко. Вона чомусь хотіла чути від мене щось остаточне. — 3 тамтого боку ще ніхто не вернувся, — додав я по хвилині мовчання.

— Але туди відходять, — не здавалась Лена.

— Відходять. Рослини, тварини, люди… Це велике незнане.

— Скажи, Павле, що ти робиш на заводі Форда? — раптом змінила вона тему.

— Витискаю каросерії. Покриття авто-машин. Є такі преси і одним з них я командую. Натискаю ґудзика.

— Це вражаюче.

— І морально виправдане.

— Я не перечу. Я лиш дивуюся.

— Що в цьому дивного ?

— Хіба те, що ти міг би витискати, скажемо, печатки свого духа на граніті часу.

— Це банальність. Мене більше дивує, що ось ти прилетіла з Парижу, ми дискутуємо і не торкаємось суті. Я на це ждав. І чекав відповіді.

— Ти добре знаєш мою відповідь. І знаєш, чому вона така.

У мене обірвалася мова і я замовк. Запала напружена, вагальна мовчанка. У моїй голові швидко снувалися протидіючі уривки думок, ціла істота була паралізована гіпнозом абсолютної неспроможности знайти бажаний вихід. Лена це бачила, її це також обеззброювало, з неї помітно спадала її нерозлучна маска цинізму, вона виразно намагалася знайти бодай відповідніші слова, щоб висловити "те остаточне".

— Ти погодився б на мене ще й тепер ? — питала вона, щоб виграти час. Я глянув на неї здивовано. — Ну, добре. Я розумію, — продовжувала вона. — Ти розуміється ждав. Ти не вірив, що ми розійшлися. Ти все вірив, що я вернуся. І я це знала також… І також вірила. І навіть ось "вернулася". Але протягом цього часу життя завзято працювало, щоб наші дороги назад затерти. Ми не можемо вернутись. Ти мене розумієш. Я боюсь сказати Ні, але й не можу сказати Так. Бачиш, яка границя. Я заскорузла, обмазана фарбами відьма, ти новенький, сяючий бізнесмен. Я не та гола жіноча матерія для постелі, для кухні, для пологів, для мадонности. Я не Гомо, а Гомо-Монстр. Це був би шантаж, коли б ти на це погодився. Не чекай чуда. Без мене ти творець, зі мною пустоцвіт.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: