На твердій землі – Улас Самчук

Далебі така премудра мудрість долі, що вона зі всіма своїми безконечно різними і незчисленне численними, добрими й недобрими несподіванками могла обдарувати вас одного разу затишною й довірливою домою, у якій зараз за порогом, разом з песиком Міркою, на вас чекатиме запобігливо-ласкава благодать родинного вогнища з чаклунськими прикметами гоїти втому і наснажувати новою силою. Ваша перлинне вибаглива, простора домінія особистого виміру зі свіжими тонами кольорів, стриманими світлами, м'якими килимами, магічними лініями стилю, у якій ви знайдете безліч несподіванок у вигляді кота, картин, меблів, родинного щастя, дитячих горщиків разом з глибиною філософії, зібраної на полицях книгозбірні. Після довгих блукань у просторах безгрунтя атомово-нуклеарної доби, така чарівна точка на твердій землі не може не зайняти центрального місця у кругах нашого зростання.

Пропозиція Катерини їхати до нас після балю не була примхою, її зустріли оваційно, не робило труднощів розшукати наших друзів і по короткому часі валка машин заклопотано виплутувалась з невротичної метушні нижнього міста на пряміші й свобідніші дороги набережжя.

Проміжне, у зривах вітру до кікна сипало дрібним дощем, чорна, як копальня вугілля, ніч була обвішана спалахами барвистих реклям, які з фурією драконів, накидались на все живе, озброєні ковбасками Свіфта, мукою Робін Гуда, бензиною чотирьох рож, напоєм кока-коля і цілою невмолимістю інших приваб епохи, на креслених вогнем на чорному просторі, до якого в глибину тікали мокрі, блискучі полотна асфальту, завантажені колонами стрімкобіжних машин.

Скільки разів і за яких тільки погод я не їхав цією дорогою, яку я знав, як старого букварця, і яка завжди викликала у мене почуття подиву своєю надмірністю поєднання вогню, металю й кольорів і в якому людські істоти розчинялися, ніби сіль у кип'ячому кітлі. І хотілося знати, які саме причини викликали цю симфонію руху, чому біжать мільйони твердих гумових коліс по твердому бетоні, ким і для чого пущені вони бігти по цій упокореній поверхні, під якою загрозливо таїться бездонна маса вогненного розчину заліза й базальту. Вражає сила тверді, на якій невтомно здвигаються велетенські споруди будівничого гону маленької людини з її незломною волею, вложеною у циліндри черепів і циліндри моторів.

Ця дорога простяглась стрімко вперед, вона пройде попри залізні гути Гамільтону, крізь висотні мости затоки озера Онтаріо, здовж глибокого корита Ніяґари, пересіче границю, вирветься на простори Стейтів Америки і там далі, побіля Гудзону, з розгону вріжеться в залізо-гранітне тіло Ню Йорку.

Їхати нею, значило бути частиною цього універсу, який з точністю компютора виконував вимоги моєї волі. На цей раз я вів свого потужного "Меркурія" зі спокійною певністю, в ритмі цілости, мої руки звично тримали керівницю, мої очі зосереджено скеровані впе ред… Минались перехрестя, віядукти, написи, збігались і розбігались лінії дороги, швидкомір показував шістдесят, метромет множив цифри, прожектори заливали сяйвом мокрий асфальт. За мною, цим же темпом, рухались машини моїх друзів і машини взагалі.

Нас їхало поруч троє — Лена між мною і Катрею. Коли виїхали на автошлях Єлисавети, я включив радіо-апарат. Натрапили на концерт — перший номер бемоль – мінору Чайковського, ми сиділи рівно, мовчазно, на нас балеві одяги, ми дивилися у простір.

За двадцять хвилин часу, ми зменшили швидкість, зробили круг, залишили авто-шлях і повернули на лінію дев'ять. Кілька хвилин пізніше, ми спокійно в'їжджали у нашу рівну, довгу, висаджену високими соснами, алею Матіяса. Ще мить і швидкомір нагло спадає, метромет застигає на пів звороті, прожектор різко мі няє напрям і на секунду в його гострому сяйві виринають з темноти, через галуззя безлистих яблунь, знайомі зариси, вугли й лінії мого дому.

Торонто, 1963 — 66

КІНЕЦЬ

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: