Улас Самчук - На твердій землі (сторінка 11)

Що це все значить, що це за тон, за мова, за нахабство. Якийсь виразний скандал, я нікого не хочу бачити, ніякої малярки, ніякої людини, ніякої авантюри. Як тільки прийде — покажу двері і справа скінчена, я був лютий, я хотів виглядати бридко, я розщібнув сорочку, виставив свої зарослі груди і навіть скинув штани та надів свій бурячково-китайський халат. Побачить і втече. А тим часом, розлігся на канапі, заложив ноги в нічних капцях на поруччя і вирішив за ніяку ціну не вставати, навіть коли мала б прийти сама Бриґіда Бардо.

Але все таки я нервово поглядав на годинник і нервово чекав! Що за чортяча проба нервів! Ті прокляті п'ятнадцять хвилин гатили по моїх нервах, як молоти по ковадлі і були вони не п'ятнадцять, а двадцять, двадцять п'ять, я навіть знов почав сумніватися і мій настрій дуже гостро почав мінятися з буревійно лютого, на непевно-переляканий і я навіть почав вагатися чи цей мій розтріпаний вигляд зможе вистачально виправдати мене перед судом невмолимости і коли ті фатальні п'ятнадцять хвилин наближалися зовсім, я зненацька, мов опарений, зірвався на ноги і почав поспішно натягати штани. Та було вже пізно. До дверей справді делікатно застукано, я не розумів, як це і коли сталося і хто там за дверима, але я з поспіхом натягнув штани, як на зло плутався в кожній холошні, назував черевики, ледве накинув піджак, але краватки так і не встиг зав'язати, як і не встиг привести до ладу своє густе, темно-каштанове волосся. Я передчасно, механічно відчинив двері і дослівно... Так. Повірте мені. Я занімів. Перед мною, як у якійсь брутальній казці, стояла свіжо, демонстративно, вишукано одягнута, дуже молода, газельно перелякана дівчина, яку я пізнав на перший погляд... Та сама, з того перехрестя Дандес - Батерст, яку я так подивляв і яка мене так вразила своєю динамічно-визивною подобою. Я, мабуть, зробив провокативно великі очі, моє обличчя, мов з ґуми, розтягнулося у здивуванні, а на мене дивилися перелякані, великі, не знаю якої вже барви, очі і дуже непевний, мало не дитячий, уривний голос запитав:

— Чи це тут?

— Лена Глідерс? — перебив я її вигуком, але мій голос зірвався, раптово упав і я розгублено занімів. Дурнішої, банальнішої, наївнішої сцени в моєму житті я ще не переживав. Школяр початкової школи напевно, на моєму місці, виглядав би достойніше.

— Чи можу зайти? — почув я скромне питання.

— О! О! Вибачте! Розуміється! Прошу... І вибачте... Я... Я вирішив... що ви... Той телефон... Але прошу, дуже прошу. І прошу сідати. Тут, тут... — я почав поспіхом звільняти від газет і книжок мої обидва стільці. Така маса друкованого паперу, я щойно тепер це помітив. "Лайф", "Франкфуртер Іллюстрірте", Віккі Доґан у купальному костюмі, королева Фрідеріка в регаліях, дивовижні риби зі синіми смугами, гола, рожева дівчина з Таїті у прозорій воді з віночком червоних азалій на смуглявій голівці, голова Молотова з кирпатим носиком, задиракуватими вусиками, в окулярах і підписом "нет!" і різні, прерізні ілюстровані, як "Пост", "Тайм", "Меклейн" — все це поспіхом, ніби осіннє листя, я згортав обома руками і робив місце моїй містерійній гості, яка скромно і здивовано стояла біля дверей, одягнута у легку, коротку, сріблясту суконку з високим, під саме підборіддя, китайським коміром і великими очима гляділа на мою метушливу безпорадність.

Звичайно, я не звик бути безпорадним, ані розгубленим у таких випадках, де в дідька ділися мої уславлені ароґанції і що це за дивовижа діялась взагалі. Моя гостя також, як мені видалось, не відзначалася великою відвагою, я вказав їй місце і вона слухняно, як школярка, присіла на краю канапи, стиснула щільно свої гарні стрункі ноги у прозорих нейлонових панчохах, на яких делікатно тримала невелику округлу солом'яну торбинку, мов би хотіла цим закрити свої провокуючі коліна. Я намагався безуспішно защіпнути комір своєї сорочки, який настирливо не хотів слухатись і розпачливо шукав дотепніших слів, щоб розпочати розмову.

— То це ви є та легендарна Нора Глідерс, — нарешті вирвалось у мене.

— Не Нора, а Лена, — почув я спокійну відповідь.

— Ах, вибачте! А чому справді Нора? Чи не ремінісценції з Ібсена? Ваше прізвище скандинавське? — намагався я виправдати свою розгубленість.

— Ви знаєте Ібсена? — легковажно запитала вона і враз спохватилася, намагаючись затерти свій нетакт. — А чому легендарна? Ви ж мене вперше бачите? — питала вона з ноткою, в якій проривалися її природні властивості спротиву і насмішки.

— О! — хотілося мені вийти з непевності. — Можливо не вперше... І багато чув...

— Багато чув? Хіба що від Зіни. Це вона творить леґенди. Не розумію, де могли ви мене бачити.

— Де небудь... На вулиці... Випадково. Чим можу вам служити?

— Нічим. Хотіла вас бачити.

— Мене?

— Ви здивовані?

— Смертельно. Чому? — я починав входити в свою нормальну ролю, мені відмикався язик.

— Мені сказали, що ви знаменитість.

— Це також творчість Зіни, у неї багатий язик.

— Можливо... Що ви винятково твердий, зарозумілий парубок, якого не бере ніяка зброя. І я читала вашу статтю.

— Та, та, та! Виходить, я танк, сталевий тигр, мені ця місія імпонує у наш мілітарний вік. А яку статтю ви читали ?

— Вже не пригадую.

— Це добрий знак... Щоб не перебільшити моєї зарозумілости. І ваше післанництво мені імпонує... Хто його автором? Чи також Зіна?

— Розуміється.

— Не тільки багатий язик, але й багата фантазія. Чим пояснити її аґресивні наміри?

Вона не відповіла а питала своє: — А чи це правда, що ви аж такий...

— Зарозумілий? — перебив я її.

— Ну, хоч би.

— Хіба не бачите? Зіна і тут не помилилася. Зарозумілість, моя професія. Зіна і це прекрасно врахувала.

— Ні, це ширша опінія.

— Чи не аґенція Галюпа? Як тут не бути зарозумілим... Стільки уваги. Але вибачте, чим можу вас погостити? Курите?

— Ні.

— Не курите? — вирвалось у мене щире здивування. — І напевно не п'єте?

— Чай, каву.

— Маю "рай-віски", "скач-віски", коньяк, чері...

— Не вживаю.

— Може належите до "свідків Єгови"?

— Можливо.

— То може перейдемо до кав'ярні?

— Хіба тут погано? Маєте гарне мешкання.

— Гарне мешкання?!

— Багато книжок, журналів. Де берете час на читання ?

— Просто читаю. Без часу. Інколи просто в роботі.

— На роботі? Коли?

— Я механік, мої машини крутяться, а я під їх шум читаю Міченера.

— І Франсуа Саґан.

— Також. Вона забавна дама, шматок парижських парфумів не зашкодить. Але вибачте... Знаєте що ? Мене дуже кортить піймати вас на фото,

— Зжальтеся. Я фатально не фотогенічна. Говоріть щось далі.

Але я схопив апарат, що лежав на столі готовий для вжитку і не встигла вона отямитись, як блиснула лямпка.

— Це буде жах! Я протестую.

— Запізно! Я люблю жахи!

— Я ж перелякана, як коза.

— Це те найкраще. Безпосередність.

— Ха-ха-ха! — вперше засміялась вона. — Ви невмолимий... І неможливий.

— Вибачте. Я обіцяю надалі бути можливим.

— Обіцяйте, що як вийде погано — покажете мені. Я вражлива на фотогеніку.

— Обіцяю. Також, як вийде гарно. Ви ж, здається, абстрактна...

— Тільки не в фото.

— А чи фото не може бути абстрактним ? Малювати кретинів чи фотографувати кретинів, яка різниця?

— Це точка сприняття. Краса кретинізму з фотографії не конче відповідає мистецькій точці.

— Я цього, вбийте мене, не можу збагнути, моя дубова естетика мертва, як камінь, ви мусите втаємничити мене у ці первородні сили доброго чи недоброго, добра і зла, бо інколи видається, що ці точки так переставились, що ми забули куди вони властиво належать. Чи моя проповідь щось вам каже?

— Дуже багато, лишень цього не можна пояснити. Це можна лишень відчути.

— Відчувати, відчувати і відчувати! А де зрозуміти? Пояснити? Чи математика непоясняльна?

— Я не матиматик, але думаю, що її пояснення остаточне і воно не міняється.

— А мистецтво? Ілюзія? Естетика?

— Це засадничі зрадники. Їх завдання — мінятися.

— Вибачте. І сама краса?

— Назвім це злуда. Або точка бачення. Ваша краса, моя краса, Божа краса!

— Розумію, розумію. Чи ви часом не належите до... Як би вам сказати? До переорганізаторів космосу? З довгим волоссям і довгою боподою?

Я був винятково здивований, звідки і як взялося мое красномовство, чому так розв'язався звичайно спутаний язик, де поділось моє пригноблююче розгублення. Я також помітив, що моя гостя, звичайно не говірлива, попала в тон і на її личках появились протуберанчики захоплення. Вона прийшла до себе, всілась вільніше на канапі, звільнилась з пози. На останнє питання я не дістав відповіді, бо знизу почув "телехвон", і мусів відійти, а Лена переглядала мої розкидані купами книжки, а коли я повернувся з розмови зі ще однією кандидаткою на наречену. Лена питала мене, який літературний жанр мені найбільше подобається, на що я відповів незучаснено, що всі жанри за винятком історичного. А який стиль? Всі стилі за винятком нецікавого. Ми говорили про все і стрибали з теми на тему, як метелики з квітки на квітку.Про курення, про собак, про жінок, про одруження. Час біг невмолимо і швидко, і непомітно, я був пара-схвильований і мав настрій зривати гори своїм душевним динамітом. Я висловив навіть думку, що ця наша зустріч для мене значить відкриття.

— Чому? Чого? — питала вона безпосередньо здивовано.

— Цього хіба не вискажеш. Ви до мене прийшли. Ви мене не знали. Вам сказали, що якась сенсація... Ви цьому не повірили... Ви належите до великих наречених і засадничо ви вже одружені. Такі "парубки" як я для вас нонсенс. Вас хтось для чогось піддурив. Ви, здається, з того самого простору, що і я... Ми перепливли океан... Ви мене розмієте! Ви мене прекрасно розумієте. Йдіть! Тікайте. Бо я розплачуся!

Але вона розсміялася вдруге, була помітно заторкнута і вражена, я це виразно бачив і відчував, це можна бачити і відчувати, хто має око і дотик. І що я помітив, і цілком зрозуміло, що вона не любить клясичної патетики, ані театрально-великих слів. Вона повільна, назверхньо холодна, штучно байдужа, модно-ресентиментальна. Її кабалою є шорстка, сіра, ломка скромність і ґранітно-настирлива мовчазність. Вона може бути цинічна, скорше гірка, ніж солодка, скорше сахаринна, ніж медова. Я помітив також, що вона має сильно повзбудливі акторські прикмети, вміла "грати ролю", гамувати почуття і вдавати протилежність себе самої. Ці дві постаті — бути в житті і бути в дзеркалі, прикметні її природі. Я бачив виразно, що вона розгадувала мої думки. — Чи ви не займаєтесь часом кабалою? — запитала вона несподівано.

— Займаюсь, — відповідав я спонтанно.

— Дуже цікаво. Навчіть і мене цієї штуки.

— Хочете ?

— Навіть дуже.

Я чув приливи і відливи моря, я дивився в її очі, взяв зі столу шматок паперу, взяв олівець і сказав: — Напишіть мені ось це речення — "я є людина вперта".

— Чому якраз це?

— Не питайте, а напишіть.

Вона погодилася і написала. Під її написом те саме речення написав я. Потім я відрізав окремо обидва написи, змішав папірці і подав їй.

— А тепер вгадайте, котрий напис мій, а котрий ваш.

Вона була гостро вражена подібністю обох стилів письма, вона розуміється, вгадала свій напис, але дивлячись здивовано мені у вічі, казала: — Але ж ви вмієте наподоблювати.

Я заперечливо похитав головою.

— А що це по вашому? — запитала вона.

— Звичайна спорідненість вдач.

— Як вам це прийшло на думку?

— Можливо відчув.

— В такому разі ми ніколи не... зрозуміємось.

— Ви хотіли сказати — не зійдемось. Бо ми вже розуміємось.

— Ви так добре знаєте людей. Чи вмієте читати з долоні?

— Можливо, — зблефував я, бо нічого такого не вмів.

— Ви в це вірите?

— Вірю.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.docx)Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.docx445 Кб4788
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.fb2)Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.fb21211 Кб4301

Пошук на сайті: