— О! Досить! — вирвалось у неї і вона відняла руку. — Ви в це вірите? — питала збентежено.
— Розуміється — ні. Це лиш жарт.
Це був справді жарт, але він давав ефект, Лена була виразно заторкнута, не помагало навіть її акторство. Була розчервоніла, на устах непевна усмішка, на виду безпосередність і щирість.
Вона встала, що значило кінець відвідин, я визвався її провести, була година десята. Час минув невмолимо швидко. Ми вийшли на нашу не дуже чисту, слабо освітлену, заставлену автами вулицю, відчувалась свіжість весни з чистим, вимитим небом і серпиком місяця в його глибині, я відчував вдоволену, провокуючу, егоїстичну приємність. Ми повільно і мовчазно пройшли до звороту вулиці Гарборд, повернули вліво, заговорили невиразною мовою про погоду, ступали нога в ногу, вичували ритм, здоров'я, силу, молодість, певність.
Ми дійшли до авеню Шша, повернули вліво, минули кілька будинків і зупинилися перед одним звичайним, дуже подібним до решти, будинком з кам'яними, сірими східцями. Лена жила на другому поверсі, її вікно виходило на задній двір і спереду не можна було його бачити.
Ми попрощалися дуже спокійно, я дістав дозвіл "заходити", не домовились коли, не зраджували поспіху — дуже знайома і нормальна процедура в таких випадках з бажанням затримати незалежність, хоча на цей раз мені дуже хотілося щось в цьому змінити. Обіцяв "дзвонити" і провів її поглядом аж на її сходи, до самих дверей, за якими вона сховалась... Перед тим вона деякий час нетерпеливо возилася з ключем, який, видно, не хотів її слухатись.
А коли я взнесло і надземне вертався назад з почуттям легковірного переможця, я вперше за довгі роки цієї практики, відчув своєрідний надрив, ніби в мені щось дошкульно повернулося іншим не звичним боком. Вражало, що я так опукло і виразно пам'ятав сливе кожне її слово і що якось так діткливо і безнастанно відчував її присутність. Ось я сам, але здавалось, що вона поруч. Її астральність була незаперечною.
II
Я дістав імперативне, абсолютно незаперечне завдання: як тільки не був у фабриці, я був на вулиці Шша. Це не давалося легко і не виглядало гладко. Лена ставила спротив, була в постійній опозиції, грала певну ролю, яку виконувала зворушливо майстерно. Постійне "завтра", постійне "після завтра", постійне "у вівторок". Вона завжди "не буде дома", завтра "не може", післязавтра "зайнята". О, до чорта з такими примхами! Не відомо, звідки взялося у мене стільки терпеливости, стільки настирливости і стільки часу. Усе, що я мав, я вкладав на ту задрипану Шша. Можливо — вона справді зайнята, особливо вечорами, але мене це не переконує, а її не виправдує, головне, що я не втаємничений в її справи, я перебуваю у туманній непевності, вона має своєрідну вдачу наполегливої відокремлености і практикує разючу техніку визивної поведінки. Не можу з цим погодитися не маю сили бути терпеливим, хоча мусів бути терпеливим.
І прикметне, що я все таки був терпеливим, можливо, вперше в подібній ситуації. Розуміється протестував усіма клітинами мої істоти, вимагав більшої уваги до своїх вимог, але не думав здавати позицій, ані навіть робити відступу. У мене з'явилась незвично задавакувата впертість, така невластива моїй вдачі в таких справах, я вимагав, я дзвонив, я заходив, я чекав, я годився. Лена мешкала не сама, бував у неї по вівторках, Зіни в той час не було дома, її кімната мала, вузька, проста, чиста. Келейний столик, канцелярських пара крісел, спартанська канапа, вояцьке ліжко, набита сукнями шафка в стіні і недокінчені, з великими переляканими очима постаті у вигляді механічних портретів на сірих, чистих стінах. Вузько, високе, розсувне вікно виходило на подвір'я, заставлене посудом на сміття і на невеликий зелений квітник, з якого опукло виділялося кілька кущиків півонії, відцвілих тюльпанів і нерозцвілих фльоксів. Високе, вигляду старого дуба, дерево затіняло миршавий, невеликого розміру, подібний до спонтаного килимка травник.
Вся сила, всі роскоші і ціле багатство цих двох загадково дівочих і чарівно недівочих дівчат, заключа-лися в їх суконках, капелюшиках, черевичках, торбинках, халатах, піжамах. На вулиці вони могли правити за зіпсутих модою вибагливих багацьких дочок, але тут у цій вузькій щілині, це була дуже плястично висловлена пара чарівних жертв останньої великої світової метушні, яка пробиралася крізь драпіжні життьові хащавини, не затративши почуття оптимізму, чарів жіночости, гіркоти цинізму і навіть сяйва промінистого гумору. У них була надія проломити спротиви і знайти своє Гарантоване місце ситого, безжурного, по можливості легкого, хай це буде одруження, а взагалі щось родинне у великому новому не знайомому просторі, де всі люди мають ті самі основні прикмети множення, здобування, чарування, насолоджування. Їм притаманні були тисячеліттями випробувані, драпіжно-неугавні властивості дівочих мрій, наступальні сили, наставлені на найвищі ставки, їх метою було увійти в місця завалені долярами, завішані мільйонерами, заставлені ка в'ярнями, курортами, яхтами, переплутані світовими лініями доріг моря, суші, повітря, з дотиками світу великого, модного, завуальованого "нічим" мистецтва...
У випадку Лени це ще ускладнялося її особистим приреченням до мистецтва, без сумніву вона не була лишень гарненьким дівочим тілом з ледве розвиненими горбиками грудей і такою цілющою силою її ніг і цілого містерійного єства, без сумніву в ній разом з мрією, мільйонерами і яхтами, сиділи ще інші чорти з гарячими вимогами світу, слави, безсмертности, задавакуватости, корчів творення і мук родження. Здобути позиції трилінійної вимірливості і разом не затратити однієї прямолінійності! — дуже не легкі зав дання молодої, гнучкої, хтиво-привабливоі істотки з цією назвою Лена, яку ми можемо вимовляти як щоденне і буденне імення, а разом в якому криється глибинна, надглибинна, підглибинна містика богів і над-богів буття всіх вимірів і всіх просторів... Це не поясниме і ми даремно намагаємося знайти йому якесь пояснення.
Що ж стосується мене, то за цей один короткий, як непомітна мить, час, я сливе переродився, тобто не переродився фізично, але дістав, наприклад, гарячку чепуритися, ганятися, мов ідіот, за модами, хапаючи кожну краватку з якоюсь патетичною ненаситністю, старанно і пристрасно голитися, отетеріло чесатися, надокучливо сторчати в дзеркалі, розглядати кожного прища на своєму обличчі, мов би це була плянета Венера і я мусів довідатися, чи здібна вона втримати тягар мого існування, мене потягнуло до занудливої, ностальгійної, засадничо легкої, але кривавої і драпіжної музики, певних любовних, звичайно неправдивих, фільмів, томливих, просторо завантажених сексом романів і мельодійно, музично-млосних і кабалістично-надхненних віршів. Не знаю, чи яка інша жива істота — кінь, слон чи бегемот, могла б перетравити таку кількість подібних потрав, коли я заводив патефон і годинами дозволяв себе батюжити звуками Маляґени, що врізалася в мої пори, жили, тільця крови гарячим приском і творила там шуми верхів'я гір, тиснення глибин океанів і гойдала мною, як кораблем на розбурханих водах. Все видавалося надреальним, надфізичним, наддоторкальним, почував себе не на твердій груді земного підложжя, а у висотах і надвисотах неуявного хаосу й безконечного всесвіту. Такого сакраментально дурного положення не видумати і не висказати найбезбожнішому фантастові, навіть коли ми лежимо десь під плотом залиті алькоголем. Не має бо шаленішого оп'яніння, як оп'яніння власною кров'ю.
І простір поміж вулицями Маркгам і Шша, став для мене священно-проклятим, я включив його в гармонію своєї істоти, в музику биття мого серця, його хідники видавались іноді тріюмфальними килимами, які так чарівно вгиналися під моїми легкими стопами, але не провалювались і трималися твердости бетону. Іноді він видавався мені надто довгим і тоді я нагло вривався до трамваю з дуже відчаяним виглядом самогубця для того тільки, щоб пролетіти три короткі зупинки, а потім метеликовим стрибком випурхнути і стрімголов гнатися вниз вуличкою Шша. Так хотілося блищати — червоним, багряним, золотим — байдуже яким кольором, мати якогось огнедишного "Ягуара" чи "Скай-Грен Тандер'' а, як це показують в ілюстрованих журналах, бути поривом, вникати, входити, брати, злити свої власні сили з силами машин і творити одну сугубу невмолимість.
Лена звичайно позірно байдуже чекала на мене, здебільша сходила вниз і відчиняла вхідні двері. Не було зворушливих сцен зустрічі, мода не дозволяла патетики, вдавали грубоватих, мішкуватих, забарвлених цинізмом, ходульних суб'єктів, помпезно холодних й дерев'яне байдужих. Бути штучними входило в нашу естетично-моральну програму, ні одного природного руху, ні шпетки щирости. Найбільше Лена могла наставити щоку для летючого поцілунку, або в ще більш розпачливих випадках, схопитися за обидві руки і не знаючи що далі, вирікати: — Ви сьогодні Боб-Гоп. Або: — Ви понурі, як стара вежа. Або: — О, Павле, Ви знов пригналися за скоро! Або: — Сідайте і мовчіть. Набридли! — Або: Не підходьте, не підходьте! Я колюча! — Читали ви Сімон де Бовуар? Або: — О, це вже старе, як світ. Це вже знала моя бабця.
Іноді я ганебно розгублений, як останній бевзь, не знаходжу слова, розпачливо намагаюся рятувати престиж і вдаюся до вульгарного нахабства: — Не вдавайте, Лено, дурня, будьте піжоном. — Ха-ха-ха! А що таке піжон? Ні. Ви скажіть, що таке піжон!? — О, Боже! Голуб. Голубиця! Мені радісно бути дурнем, а не голубом, — картавить вона. З дурнів ллють бетон людства, — підносить вона голову з примруженими великими очима, які здавалося, хотіли б мене з'їсти і на яких поблискують сльози безсилля. Ми йдемо поруч, інколи обняшись, незручно вузькими, навоскованими сходами наверх до її відчиненої навстежінь кімнати, де вітає нас розпачливо-жахлива подоба її останнього малювання, переважно жінка у вигляді горилі, яка напружено, як надутий бальон, родить дитину.
Мені здебільшого хотілося б схопити її і розіграти бурхливу сцену любови, кинути її на тапчан, роздерти на шмаття її одяги, мене роспирала жага розогненого бика, але я тримав себе за роги, кидався на твердий, застелений гуцульським килимчиком тапчанчик, надувався, як міхур, і вдавав розгніваного за те, що вона на моє запитання, де була вчора, давала завжди ту саму відповідь: — І як вам не обридне завжди те саме питати. Знаєте ж, що була зі старим любовником у Роял-Иорку. — Чорт би тебе забрав! — Мене найбільше сердить те "зі старим", бо я не можу супоставити її свіжого, ясного, чистого тіла з чимсь старим, це блюзнірство, це знущання з естетики, а її це, мабуть, бавило і, мабуть, вона знала, що саме в цьому її підозріваю... Але коли я вже доходив до певної точки невдоволення, вона миттю, мов найвражливіший сейсмограф, починала реагувати, вона могла підійти до мене, стати передо мною навколішки, взяти мою руку в обидві свої долоні, ніжно її погладити і ще ніжніше її поцілувати. — Не цілуйте моїх рук! — сердито казав я. — Я не друїд — Для мене друїд! — відповість вона, посміхаючись.
Звичайно вона дуже вишукано і ориґінально одягалася, але найбільше вона мені подобалась у її домашньому, робочому, обмазаному фарбами халатику, узута на босу ногу у старі, скривлені і стоптані виступці, з волоссям голови, зав'язаним ззаду конячим хвостом. Звичайно вона не курила й не любила курити, але щоб подражнитись зі мною, вона могла демонстративно закурити цигарку і, кашляючи, докурити її до рубчика. Я звичайно в таких особливих випадках наполегливо мовчав. — Вам не подобається? — питала з кривою посмішкою. — Дуже цікаво, коли з рота гарної дівчини йде дим. Це нагадує індустріялізацію. — А чому ви не курите? — питала вона. — 3 бажання бути оригінальним, — відповідав я. — А може з моральних причин. Спасіння людства від рака легенів? — кпилась вона далі. — Плювати мені на ваші легені, — відповідав я тим же тоном. — Але ви любите проповіді... Моралі... Рятувати світ від загибелі... Щось таке — га-га-га! — невгавала вона. — Но-но-но! Не будемо сваритися з модою, — додавав я. — 3 модою? А що мода? — питала вона. — Вдавати зіпсутих. Мати жовті зуби... Давитися димом... Смердячий рот... Розпатлане волосся, — казав я. — Ваші прилизані добродійні сентименти ? — питала вона... — О! Прекрасно знаєте, що це забобони! — казав я. — Ви незносний, ви святий, мені соромно вас любити, — отруйно казала вона. — Я дивуюся, що ви ще не в бітниках, не маєте сифілісу і не протестуєте проти війни, — казав я на це.
— Дуже гарно, — казала вона. Я вже маю дозу опію і записуюсь в бітники... І піду демонструвати за мир. Вам подобається війна? — казала вона. — 3 такими, як ви, — відповідав я. — Ви за атомову бомбу? — питала вона. — Мені соромно на це відповідати. Ви відьма! — відповідав я і я одвертався.
То знов ми мали іншу тему, вона виймала з-за ліжка Зіни котрусь із своїх звичайно недомальованих картин, ставила її на порозі насупроти вікна, відходила на бік, поглядала лукаво на мене і вдоволено мовчала.
— Хочете, щоб щось сказати? — питав я. — Ні, — відповідала вона, — Поясніть, що це таке? — казав я. —
Сторінка 12 з 50 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 > У кінець >>