Улас Самчук - На твердій землі (сторінка 18)

До речі, про нього інколи говорили, як про того, що розуміє ціну речей, і як про того, не конче глибокої культури торговельного дилетанта, якому благородна торговельна фортуна цього континенту ласкаво посміхнулася і обдарувала його своєю щедрою ласкою. Про нього також інколи писала наша етнічна преса як про добродія різних добрих починів, а також як кандидата на доброго співгромадянина американсько-капіталістичної мульті-імперії з її гльобально космічними засягами й зацікавленнями... Його тіло, а також дух, були перевантажені гормонами ненаситного прагнення до ґвалтовної дії, плянування, будування, шукання, зненавиджений соціялізмом і вигнаний за океан пролетарською залізною імпотенцією, через Гамбурґ, Галіфакс, Монтреал, він опинився у Вінніпеґу серед безмежних прерій, безмежних господарських депресій тридцятих років з їх мальовничими чергами обідраних майбутніх мільйонерів, які покищо були вдоволені мискою юшки з громадської добродійної кухні. Лисий любив згадувати ті надхненно-безнадійні дні і місяці, коли то здавалося, що під ногами вигоріла земля і крім гіркоти і пригарів вона не здібна нічого зі себе видати. Лисий одначе не піддавався настроям, громадська юшка його не деморалізувала, він невтомно кидався з місця на місце по широких просторах землі, аж поки не причалив до мальовничих берегів синього озера Онтаріо, де примістилося пречудове містечко з його початковими хмародерами — Торонто. Його не цікавило, яким чином воно тут появилося, він не був мрійником на подобу Мекензі чи Маґеляна, казали, що він розпочав свою епопею з маленької ковбасні при вулиці Квін, але згодом несподівано перейшов на овочевий сад у Грімсбі, аж поки якимсь чином не зайнявся готелями та мотелями і в цій ролі він остаточно закріпився аж до днів наших.

Я знав його, як людину ділову, солідну, практичну, заражену примхами всіх тих, що мають діло з більшою кількістю долярів, не конче добродійну, з нахилом до екстраваґанцій, гарних жінок, доброї їжі, одружену вдруге з молодою вередливою фармеркою, яку він знайшов ще за часів вінніпеґських і яку великодушно возвів до ролі вельмишановної пані добродійки з пишними рожевими капелюхами і власним кремовим Каделяком. Я знав також його сина, який виріс в Европі, недавно переїхав до Канади, одружився також з фармеркою і урядив величне на п'ять соток гостей весілля в залях УНО. Отже Лисий мав уже внуків і не менше шістдесятки років за плечима і, не дивлячись на це, його подобизна роботи Лени, виявила аґресивну силу піонера, хижий розум підприємця і якусь шибеничну красу самосвідомої людини, яка, опинившись над цим озером імені губернатора Сімко, не забула назвати свій котедж Коломиєю з під далеких Карпат, де він правдоподібно вперше узрів наш чудовий світ з його безконечно несподіваними привабами.

Яким чином потрапила сюди Лена? Випадкова, екзотична поява, яка щойно кілька тижнів тому, потрапила у цей простір. Але маючи на увазі Зіну з її особливим прізвищем Спритна, як також виняткову загадковість її найближчого друга Трухлого, я вдовольнився думкою, що подібні явища, за подібних умов, можуть нормально існувати, як певні додатки до певних розігр між силами політики, грошей і жіночої спокуси. Мене це і бентежило, а одночасно інтригувало, я зацікавлений, це гра і я ставив на неї також свою ставку.

О, Лена! Я чекав на неї, але вона не появлялася. Що там робила? Не наважувався порушити її ладу, можливо це необхідне, так багато провокацій і я мушу втримати рівновагу. Секунди і мінути розтягалися у самостійні вічності і тікали вони в глибини просторів, як шматки вирваного з космосу сузір'я з його незбагненою настороженістю і його провокуючими таємницями. Можливо, з цієї туманности постане новий самостійний світ.

Але по часі вона покликала мене до себе. Я обережно увійшов до її містерійно-півтемної кімнати і застав її на постелі горі лицем, витягнену на весь зріст і прикриту легким, сатиновим, зеленої барви накривалом, яке плястично вилонювало всі вигини її стрункої, нерухомої фіґури. Її обличчя, здавалось, мало сіро-мармуровий відтінок і незучаснено-втомлений вигляд.

— Отже маємо пацієнтку, — намагався я втримувати легкий настрій.

— Де ваша чоколяда? — відповіла вона з посмішкою кокетства.

— О! А може б чогось...

— Ні. Чоко-ля-ди! — проговорила лона химерно.

— О, прошу. Розуміється. Одна хвилинка!

— За хвилинку я дійсно був біля неї знов з чорною коробкою "блек меджік", виробу моєї фабрики і кришталевою склянкою помаранчевого соку з дорогоцінного "адмірала".

— Ви чудовий! Дякую. Сідаймо і частуймось разом, — казала вона тим самим тоном і привстала на лікоть.

— Я щойно досліджував джунґлі кухні.

— Ви голодний. Бідний мій, голодний.

— Чи міг би запропонувати вихід з положення? Крім ось цієї чоколяди?

— Розуміється.

— Наприклад, добрий ресторан. Я довідався...

— Вже? Так скоро? — перебила вона мене.

— Перша година.

— У мене... — вона глянула на свій годинник, — дев'ята.

— Ваш час добродушно зупинився.

— Я ж його наводила... Той мій вічний впертюх. Чи не поганий це знак ?

— Покажіть його мені.

Вона подала мені свого маленького, округлого, золотого "Ельджіна" на чорній, ростяжній опасці, що нагадував око сови і був безучаснено пасивний. Держати в руці такий механізм, здавалося держати маленьке серце, ранене стрілою. Його символ величаво поєднувався з уявою про час, любов, насолоду і розпач. Я дуже люблю ці такі філігранні предмети, поєднані з нашими найінтимнішими прагненнями.

— Тріснула пружина, — зазначив я сухо.

— Пружина? Яка пружина? — здивовано питала вона.

— Звичайна пружина. Кожний живий чи мертвий механізм має пружину. І ваш годинник також. І вона тріснула.

— Але ж чому? Зі мною ще такого ніколи не трапилось.

— Зносилася. Треба дати нову. Це трапляється з кожним і завжди. Але лишім годинника. Скажіть краще, як ви себе почуваєте, чи дуже погано і чи маю впадати в розпач?

— Ха-ха-ха! Розпач? Не звертайте уваги. Це примха. Полежу, полежу і піду танцювати. Чи маєте музику?

— Блю-танґо, заздрість-танґо, редроз-танґо, компарсіта-танґо... Що ще? Ча-ча, бумба, румба, рокен-рол...

— Досить, досить, досить... Але ж ви не танцюєте.

— Хто вам сказав?

— Хтось казав.

—Який феноменальний брехун. Але досить танґо, вернімось до обіду. Йдемо до ресторану ? Тут є...

— Ви ж казали, що в "адміралі" тонни харчів, — знов перебила вона мене.

— Але ж ми не збираємось грабувати бідного Лисого.

— Якого Лисого? Він буде вам вдячний, що зможе відсвіжити свої запаси. Що там знайшли?

— Від молока райських птахів до голубців, вареників і шинок "есекспекерс" включно. Найблагородніші консерви, які тільки існують на плянеті.

— А чи крім молока райських птахів є там також коров'яче ?

— Лишень "карнейшен".

— Отже, мій милий паладин, треба б дістати і свіжого молока. Є там якісь вітаміни?

— Вся азбука. Цибуля, помаранчі, хрін, ананаси...

— То чого більше ? Шинка, цибуля, соки... А хліб ? Чи є хліб?

— Справжній житній "бівер". Я привіз персонально.

— Хліба нашого щоденного дай нам сьогодні...

— І прости нам провини наші...

— Як і ми прощаемо винуватцям нашим.

— Амінь.

— Чудово! — викрикнула Лена. Отже ми вміємо молитися. А якої ви віри?

— А ви якої?

— Мій батько був...протестант. Це я пам'ятаю.

— А мій православний.

— А ми? А ми? Якої ми?

— Це питання. Хіба що за батьками.

— А чи це можливо? Чи можемо вернутися? Така смуга, такий вогонь, така Гірошіма... Чи можливо нам....

— Просто не знаю.... Взагалі... Особисто не допускаю повороту. Минуле - минуле! Нема назад.

— А як Бог?

— Новий початок. Все нове. А Бог... Хіба ми знаємо, як його висловити? Молімся і все. Все міняється, абсолютно все. Відкриті простори. Йти і брати...

— А яка по вашому буде Канада?

— Сплав націй... Нова, тверда, нержавіюча сталь рас, мов, духів смаків... Твердиня свободи, закована льодом півночі... Плюс гранітний аеродром космічної аеронавтики.

— Люблю вас слухати.

— Ви ж все це знаєте...

— За вийнятком вас...

— Я? Найпростіша формула. Га два о. Наша розмова вирвалась несподівано, хоча засад-ничо вона не була несподіванкою, бо ще у Торонті я бачив на її столику кілька книжок з дуже мудрими написами і можливо сона з ними хоч поверхово знайомилась. "Революція всесвіту", можливо цікавила її просто з куртуазії, її гарна голівка не була найкращим місцем для великих думок, але бувають і несподівані вийнятки. Чому конче Сократ мусів бути огидою і чому б краси не можна сполучити з мудрістю... Це, зрештою, не моя тема... Не маю наміру сперечатися з Богом, Лена, здавалось, відгадувала мої сумніви і, подаючи мені коробку "блек меджік", підозріло питала: — Ви мені не вірите?

— Прошу вибачити. Я не готовий, — відповів я.

— Для мене?

— Взагалі. І для вас. Ви не беріть мене драматично. Особливо коли я намагаюся мудрувати.

— Я старий демагог, нема потреби вибачатися, — казала вона і ще більше привставала, тримала своє накривало біля грудей і дивилася на мене очима кота. — Вгощайтесь вашою чоколядою... Це тема безконечна. Ще наговоримось.

Я сидів обережно на краю її м'якого ліжка, яке пахло цвіллю і парфумами бозу, дивився в її обличчя з легкою іронічною посмішкою, ми обоє вважали нашу розмову за звичайну гру не так думок, як настрою, ми взаємно пізнавались і намагались показатись одне перед одним в найкращому, по можливості, несподіваному, трохи екстравагантному вигляді. Лена була вийнятково близько від мене і в такій позиції, яка могла мене бентежити, в кімнаті було душно, тьмяно, велике дзеркало - комода відбивало піввиразні зариси наших фігур з плястичною лінією живота, грудей і профілю обличчя моєї партнерки.

Ми не мали чого більше говорити, їли чоколяду, склянка з помаранчевим соком стояла на столику, я був насторожений і запитав: — Лено. Скажіть щось про себе.

— Нічого так не зношу, як говорити про себе, — відповіла вона сердито. — І хто б хотів слухати. Або вірити. Кому, скажіть, потрібно вислухувати ваші божевільні пригоди.

— Епопея людства не раз страждала подібним.

— Наш досвід унікальний. Бо довгий... Тривалий. Це втомлює. Набридає.

— Чи ви вдоволені тепер?

— Об'єктивно... Суб'єктивно, далі кривавлюсь. Серджуся, що інші люди — люди, а я відлюдок. Ми за ражені неспокоєм... І безсиллям.

— Коли я вас вперше побачив, здавалося, що ви окреслена.

— Пізніше переконалися, що ні. Маєте рацію. Інколи люблю "бути як усі", не відрізнятися. Мабуть, належу до втомленої частини світу, можливо з Парижу, Европи взагалі... Старих Атен. Режим мого дитинства не змінив моєї природи, він лишень над нею знущався. Більше зіпсув мій характер. Політичне я зовсім невтральна, безбарвна, ніяких сект, ніяких ідеологій... Круглий космополіт, а тому небезпечна.

Я був здивований. — Чому небезпечна? — спитав я її майже поважно.

— Я можу зрадити, видати, продати, не дотримати слова. Мені не можна вірити... Я не маю принципів... Зо мною треба бути обережним.

Не дивлячись на всі ці страшні слова, мені не було страшно, а скоріше дивно, здавалося, що вона морально чиста, не любить себе такою і намагається маскуватись цинізмом. Я нічого не відповідав, лишень взяв її руку і поцілував, чого я ніколи сливе не робив. Вона різко, як дівчинка, вирвала руку і глянула на мене насуплено. — Не лякайтесь... Нема потреби боятися, — відповів я на це з посмішкою і одразу встав.

— Час обіду. Я голодний. Вибачте, — сказав я і в моїм голосі звучала погроза. Я залишив Лену і вийшов. І одразу вдався до кухні.

Холодильник відкрив передо мною всі свої скарби і по короткому часі на електричній плиті шкварчало дві сковороди, булькотів кофейник, а я, як дириґент опери, завзято орудував дерев'яною мішалкою і витанцьовував при тому якийсь патетичний канкан. Я мав добрий, ударний настрій, мені вдалося здобути кілька консервів вареників зі сиром фабрикації одного нашого земляка з Гамільтону, які я негайно перетворив на звичайні вареники із сметаною і мальовничо розложив на порцелянових тарілочках зі золотими обводками "мейд ін Джепен"...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.docx)Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.docx445 Кб4787
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.fb2)Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.fb21211 Кб4300

Пошук на сайті: