Улас Самчук - На твердій землі (сторінка 21)

Я сидів у плетеному глибокому стільці, ноги витягнуті, руки заложені за потилицю, все ще під враженням неврастенічної музики, я дивився в стелю, нічого там не бачив, але відчував Лену з її неспокоєм. Я сам був втіленням неспокою, не мав відповіді на її питання і хотів все обернути на жарт.

— А як ні? Ніченька. Місяць? Що ви на це?

— О! — видала звук Лена.

— Ви не цікаві?

— Бачити місяць?

— А хоч би.

— О!

Ми все таки встали і вийшли "дивитись на місяць". Місяць був справді вражаючим чинником наших клопотів, від правіків виконуючи незбагнену місію добро зичливого свідка нестямного зворушення і делікатного спокусника. Його мляве, сонне сяйво проникало до крови — солодко-терпке і млосно-насторожливе. Наші дві тіні непорушне й мовчазно маячили на передній веранді, яка під місяцем змінилася на залиту білим молоком савану з кущами кактусів і відблисками очей хижаків. Це був рай зі змієм, я бачив виразно дерево добра і дерево зла, я не міг їх розрізнити, бо моя Єва наполегливо мовчала і невмолимо перечила, одначе і ця пасивна провокація тьмянила мій зір і приводила в конвульсії нерви.

Як довго це тривало? П'ятнадцять-двадцять хвилин, можливо пів години. Наші облиті місяцем манекени мусіли виглядати жалюгідно. Першою не видержала Лена. — Ні! — вирвалось у неї. Йду! Добраніч! — Вона повернулась і швидко відійшла.

Я залишився, моє "добраніч" прозвучало, як протест, я свідомо не оглянувся, я знав, що вона не пішла, а втекла і то не від мене, а від себе самої. Я далі відчував її присутність і не так біля себе, як в собі. Вона володіла мною, як фараон своїми рабами, це втомлива вимога плоті і роздираюча спрага розбурханої уяви.

Я пішов спати значно пізніше, втомлений знемогою із стерплим язиком і вогким чолом. Було біля години дванадцятої, насторожено-тихо, радіо заспокоєно мовчало, по кутах, під глибокими абажурами світилися барвисті світла, недокінчений портрет Лисого сторчав маніякально проти ватрана. З надвору доносились гомони і виривались, переважно дівочі, оклики й сміх. Це звучало серед тиші гостро і визивно, нерви напиналися нападливо, і хотілося з кимсь битися.

Я залишив світитися одну лямпу і обережно відійшов до своєї спальні — вузької, затишної, з тропічною температурою і непорушним повітрям. Засвітив малу на нічному столику, запорошену лямпу і намагався щось зробити з температурою мого простору, відслонив вікно, відхилив двері, роздягнувся сливе до нага і простягнувся на постелі не прикриваючись. Я мав звичку читати перед сном і коли сягнув за книжкою на нічному столику, випадково натрапив на шматок реклями вирваної з ілюстрованого журналу — гарна лежача навзнак жінка з голою дитиною на своїх пишних грудях з написом "Скатт", "софт-вейв, фейшіял кволіті". Яким чином потрапив той шматок під мою подушку?

 

V

Скажена ніч. Я пролежав без сну, мов би у гарячій ванній, до півночі, ніяка лектура не змогла злагіднити моїх нервів і заснув аж над ранок, не помітивши, як це сталося і не згасивши навіть лямпи. Зірвався, як автомат біля шостої години ранку і одразу почав збиратися на рибальство.

Все це діялось швидко — натягав короткі штани, накидав легку, без рукавів, гавайську сорочку, на якій були і гори з вулканом Мауна - Кеа, і плянета Сатурн, і крокодил Гавіял, і місяць у повні, і гриб атомового вибуху в Гірошімі. Я купив цю енциклопедію краєзнавства у Сімсона за три доляри і дев'ятдесят дев'ять центів.

Після обережно на пальцях, з вправністю злодія, я викрався на двір, забрав своє рибальське знаряддя і вдався лагодити човна. Ранок був визивно барвистий, небо сходу вимазане охрою, забарвленою пурпуровими відтінками, верховіття стрільчастих топіль загорялося золотими чи краще жовто-гарячими пожежами, роса і свіжість заповняли тишу ласкою. На жаль, я мусів порушити цю зачарованість своїм мотором... Все так ідеально мовчало, що мені робилось боляче за таку нечемність.

Я міг сподіватися, що моє рибальство не буде успішним, за певними прикметами такого завороженого часу, риба не квапиться на гачок, а до того я не знав терену. Я брав місце навмання, те саме, де вчора я бачив рибалок, було безлюдно за вийнятком кількох човників, які темними точками маячіли на непорушній металевій поверхні води. Нічого не ловилося, моя вудка спричиняла чимало мороки, вона невмолимо замотувалася, не хотіла як слід "закидатись", недавалась нажива, а взагалі "не було кльову". Здавалося, що в тій глибокій воді не було взагалі ніякого життя. Я вирішив змінити місце. Мені подобався один закуток з підвищеними берегами трохи далі до сходу, де виднівся зелений човник з рибалкою у червоній сорочці. Я намаґався по можливості спокійніше туди підпливсти, стримував мотор, але все таки це порушило загальний, застиглий настрій, що панував в цьому кутку. У зеленому човнику сидів, малого росту з невеличкою, сивою борідкою, рибалка, а біля нього на носі човна непорушно сидів, малий, кудлатий, рудий пес. — Як там ловиться? — запитав я старого. Він мовчазно підняв з води, підв'язану до човна, низку чималих рибин. Це надало мені надії.

Я закинув кітвицю між двома великими каменюками, вода була сливе прозора, я ловив без поплавця "на посмик", моя вудка сягала дна — довге, терпеливе чекання, увага стягалася до одного місця, думки затихали, вселявся спокій. Час минав без поспіху, небо яснішало, на березі робилось рухливіше.

Лишtнь на моєму човні не було змін, моя вудлиця заворожено мовчала, мій сусід витягав рибину за рибиною, але моє щастя вперто мовчало. По часі біля нас появилося ще кілька човнів, ми віталися, питали про щастя, мінялися кількома словами і затихали. Рибалки здебільша не надто говіркий народ і вони воліють мовчання.

Моє щастя рішуче бездіяло, лишень зрідка, нервово торкалися гачка вудки малі окунці, за що деякі з них поплатилися полоном, а коли я виймав їх з їх стихії, вони завзято, цілим своїм маленьким тілом, протестували проти такої несправедливости, після чого я делікатно звільняв їх з гачка і посилав назад до матері з доброзичливим повчанням, не повторяти більше подібних спроб, аж поки не виростуть. Годі сказати, чи вони мене слухалися, маючи свою власну на це думку.

Більшої риби впіймати так і не вдалося, дармащо я змінив кілька місць. Сонце вперто висувалося із-за верхів'я тополь, докучливо огрівало топографію моєї гавайської сорочки, моє обличчя і відкриті руки починали на це реагувати. Мій шлунок також починав відзиватися і нічого не залишалося, як зібрати свої окунці, змотати вудочку, знехтувати амбіцію і відійти перед глузливі очі моєї невмолимости Лени, яка напевно чекала і дивувалася, де це я міг так несподівано зникнути...

Моя рибальська несподіванка ганебно провалилася, зате блискуче вдалася несподіванка Лени... Я підплив обережно до берега, я намагався нечуйно причалити до причалу, я навшпиньках виходив з човна, я бездихально прокрадався до котеджу, але коли я з червоним, як варений рак, обличчям, увійшов до головної кімнати — побачив Лену, яка сиділа за круглим столом у нічному халаті і щось старанно малювала. — Добрий ранок, — відповіла вона на моє незграбне привітання не підносячи голови. — Де риба?

Цього питання я великодушно не дочув, натомість я уважно зацікавився її мистецькими справами і підійшов з-заду, щоб поглянути, що там коїться. Але враз почув грізне застереження: — Но-но-но! Дивитися не дозволено! — За мною було стільки вини, що я не думав перечити, а слухняно відійшов і опинився аж у кухні де у раковині зливу все ще лежала гора немитого посуду від учорашньої вечері, але де також гарно пахло кавою, стояв заварений кофейник і на японській тарілці лежало кілька сендвічів зі шинкою і сиром. Я не знав, що робити з моїми окунцями, аж поки не зложив їх до "Адмірала". Після налив собі кави, присів до столика, повільно їв сендвічі, запивав кавою і чекав — що ось-ось появиться Лена і зацікавиться здобутками мого рибальства. Нічого такого не сталося. Я закінчив сніданок, відложив посуд до зливу і вирішив перейти на веранду. І коли проходив через головну кімнату — почув голос Лени: — Є! Павле! Хочете бачити?

Я змінив напрямок, підійшов ззаду до Лени і отетерів. На столі лежав дуже добрий шкіц олівцем — голий чоловік, лежачи навзнак, зі задертою догори бородою і розкиданими на боки руками й ногами. Він, видно, міцно и неспокійно спав, можливо, навіть хропів... Не тяжко було вгадати хто був моделем цього мистецького шедевру. Не було сумніву, що Лена минулої ночі побувала у мене в гостині.

— Лено! — вирвалось у мене майже погрозливо.

— Що, Павле? — відповіла вона спокійно. Її акторство вдавалося досконало.

— Як вам не соромно? — докоряв я ображено.

— Біблійна картина. Ной, що впився своїм вином.

— Це... Це... Чорт зна-що!

— Вам не подобається?

Я не видержав і голосно розреготався. Це зірвало до сміху також Лену. Ми дивилися на той шкіц і реготалися сердечно. Той безпосередній, щирий, невинний вираз людської істоти, яка заснула і яку Лені так дотепно вдалося передати. Ми сміялися і це дало гарний початок нашого другого дня, злагіднило гостроту моєї рибальської негоди, дало можливість достотне про неї оповісти, розуміється із усілякими додатками, що мені, мовляв, зірвалося кілька "отакеських" судаків, дарма-що це не багато казало, бо для Лени таке слово, як судак, розцінювалось дуже абстрактно і не робило істотної різниці з тими окунцями, яких бачила в холодильнику. Зате образ дідка у червоній сорочці з рудим собакою їй імпонував і вона сердечно раділа, що йому так щастило з рибою, а коли я признався, що вчорашній "динаміт", який я приніс з прохідки, був нічим іншим, як звичайними хробаками, вона знов від душі сміялася. Це був смішний ранок.

І це була неділя. Гарний день. Дуже рухливий. Голі тіла валялися масово на березі озера засипаного човнами. Я пропонував обід в ресторані, прогулянку човном — відмовилась. Не питав чому. Погодилась лишень купатися і ми цю спроможність використовували до краю. Ми стрибали до води, як жаби, бавились у ній по дитячому, Лена, до речі, чарівно плавала, її темно-синій купальник пречудове облягав її звинне тіло. Але вона чомусь соромилась своїх ніг, неохоче виставляла їх на показ, хоча її ноги були цікаво, міцно збудовані і для чоловічого ока творили велику принаду. Особливо її мускулясті, продовгасті стегна і довгі, стрункі литки.

Втомлені, задихані, намазані кремом "нівеа", ми лежали поруч навзнак на гарячих, голих дошках, гиркаючись фразами, змагаючись діялектиккою питань, якими ми намагалися рішати долю світу. Лена любила іноді, всупереч власному переконанню, роспочати якусь філософську філіпіку, з якою не могла дати раду і плавала у різних диверсійних і примхливих словесних витівках, що мене сердило. Уявім собі філософа з намальованими карміном устами, який любить брильянти і дорогі хутра і який хоче реформувати світ на зразок Могамеда чи Леніна.

Тим більше, що за останні роки, я взагалі втратив пошану до всіх реформаторів, яких би мастей і завдань вони не були, заразившись переконанням, що без них світ виглядав би багато мудрішим і щасливішим.

Обідали ми дома і трохи пізніше, і з меншим ефектом, ніж учора, воліли бути більше на сонці, аніж готовити їжу. Підходили до холодильника, брали, що було і що подобалось і їли на ходу. Лишень пили багато екстрактної кави на круглому столику верхньої відкритої веранди. Гора брудного посуду в кухні подвоїлась, а кухонна долівка засмітилась лушпинням помаранчів, бананів, бляшанками з консерв і папірцями з чоколяди, що нас ніяк не бентежило.

Увечері, замість прохідки, ми танцювали каріоку, ча-ча і взагалі латинську кабалістику, а ще пізніше, слухаючи вечірній концерт Сі-Бі-Сі, ми грали на передній веранді своєрідну гру карт, яку звали "дурень", при чому Лена мала нагоду дістати цілу серію цих титулів, не видержала характеру, почала нервуватися, розкидала карти і ми знов пішли любуватися озером.

Що там цікавого. Багато. По-перше ми самі у позі, на цей раз обнявшись, мов двоє школярів, коли вертаються з лекцій, по-друге озеро, як озеро, як вода, як простір, як стихія з місяцем, перед яким тремтіли без-дихальні земля, небо і наші серця. Коли я мовчазно вказував пальцем на місяць, Лена також мовчазно і делікатно лоскотала мене по спині, а я намагався пригорнути її помітніше, щоб вона одразу перечила і впиралася. Ця гра нас цікавила і помітно бентежила, так що мій купальний одяг наводив мене на думку, як міг Адам у своєму раю заховатися за фіговим листком, навіть коли він був розміру мексиканського сомбреро, коли його Єва хоч частинно дорівнювалась спокусами до моєї Лени.

Лена тихо, підступно, горлово сміялася — та моторошна відьма, яка напевно знала про мої клопоти і щоб ще більше дошкулити мені, вона ще визивніше бавилась своїми чарами. Вона, наприклад, намагалась мене піймати в обійми, запрошувала провокативно до танцю, дорікала, що я забув обіцянку "танцю тіней під місяцем", пропонувала обом роздягнутися, щоб злитись з природою. — Де ваші обіцянки? Де ваші тіні? Ваша відвага? — не могла вона втриматись від реготу. — То починайте, — відповідав я. — А ви не перелякаєтесь? — казала вона, намагалась втримати сміх і скрадливо наближалась до мене. — Лиш починайте, — казав я з другого кінця веранди. — Але ж ви боїтесь... Бо-її-тесь!

— Щоб доказати, що я не боюсь, я почав наближатись до неї. — Но-но-но! — відступала вона. Я наступав далі.

— А ви чого? — кричала вона з дитинячим острахом. — Зупиніться! Ні кроку далі!

Я відходив назад, я це знав, і я її розумів. — Отже хто боїться? — питав я зневажливо.

— Я не боюсь! Я лиш не хочу!

— Чого ви не хочете?

— Вас.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.docx)Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.docx445 Кб4788
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.fb2)Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.fb21211 Кб4301

Пошук на сайті: