Улас Самчук - На твердій землі (сторінка 27)

Справді проблема. І я не знаю, у якій подобі з'явитися на очі її матері. Що сказати? Що обіцяти? Що дати? Себе самого? Яка з мене вартість для матері, яка хотіла б бачити свою дочку на троні Клеопатри. І цілком заслужено. Я переконаний, що терор Лени не грає для неї великої ролі, маючи за собою десять років практики кондуктора трамваю.

Такі ось і інші подібні думки проходили через мою мозкову лябораторію під сардонічні звуки саксофонової оркестри, до якої у другій залі на крузі танцювали пари, освітлені смугами кольорового світла. Випите вино і присутність Лени настроювали мене на всілякі дивовижні кімбінації й відчування, перед очима в різних напрямках, ніби на притьмареному екрані, рухались людські силуети і все разом видавалось нереальним, ніби з іншого виміру простору. Моє обличчя, дарма що притьмарене освітленням, як і звичайно, було відкритою книгою, в якій можна читати кожній грамотній людині і в якій Лена до схочу читала. І дуже розуміла. Вона бачила мене наскрізь і на цей раз, як мені здавалося, цілковито зі мною годилася. Вона рішена бути моєю жінкою, йти жити до однієї кімнати, бути продавачкою у Лоблавс, але чи погодиться на таке її величність мама? Напевно вона питала дочку: а який його фах? А що він робить? А скільки заробляє? О, мамо! Він добрий механік! Ме-ха-нік! Чи не досить нам тих механіків? Він дуже талановитий! Він хоче бути письменником! Письменником? На якій мові? Чи він живе в Києві, а чи в Торонті? Досить, досить! Тут треба жити по-людськи. Особливо, хто може! А ти можеш!

— Як ваш?, мама зветься? — запитав я несподівано.

— Лідія, — відповіла Лена одним словом.

— По батькові?

— Іванівна.

— Чи не хотіли б ми потанцювати?

— Розуміється. Давно час!

Ми танцювали, згадували не так Торонто, як Сімко. Сімко, цей маяк нашого мандру у просторах чуття, своєрідна зоря надхнення і печалі, розбита чарівна чара пізнання добра, зла, меду й цикути, розгалужена панорама глибинної пристрасті і глибинної насолоди. — Ніколи не забуду Сімко, — казала Лена примружуючи очі. Ніколи! Та зустріч! Вона вирішила! Все вирішила. Цілу мою фабулу... — Вона у своїй золотій робі переливалася у світлі прожекторів рельєфно і емоційно на тлі розтанцьованого паноптикума, що мені було не-захисно і бентежливо. Ми провокували довкілля, очі багатьох були звернені на нас, а в одній з перерв, до нас підійшов приголомшений денді у препишному, європейського крою смокінґу і запросив Лену до танцю. Вона відмовилась. Виявилось, що той франт, як ми самі, походив з Европи, з Чехословаччини, недавній втікач від "братніх русів", а теперішній інженер, забув вже якої, чи не Мессі-Гарріс, компанії. Ми обмінялися з ним кількома реченнями в німецькій мові і розійшлися з дружніми побажаннями. Напевно вважав нас за пару розпещених мільйонерів, які бавляться в закоханих.

Ми пробули тут пару годин, час тікав швидколетно, перед відходом повернулися до нашого номеру, півлежали на широкій канапі, ділилися враженнями минулого тижня, укладали плян на завтра... Зустрінемось рано тут, снідаємо разом внизу в кав'ярні, оглядаємо місто, а обідаємо з матір'ю. Біля першої години ночі я відвіз Лену таксівкою на її Розмонт. Прекрасна, осіння, гіроскопічна ніч великого накопичення бетону, каменю й заліза, всипаного густо міріядами вогнів і пронизаного маґістралями безупинного руху. Його пульс і ритм синхронно діє з пульсом і ритмом всього космосу, так що інколи тратиться почуття земного і видається, ніби це все разом висить у просторі і зі шаленою швидкістю кружляє довкола якогось центрального фокуса.

Моя перша ніч у цьому готелі, після всього пережитого, не була аж надто спокійна, я довго не міг заснути, вітав мислями в підзоряних висотах, вважав себе чи не найщасливішою істотою всесвіту, я був виповнений тим рідкісним щастям, що його може осягнути тільки людина великого шукання але, яка ніколи не підносилась вище звичайного позему нашої плянети. Я не спав, а дрімав і не думав, а марив, не плянував, а фантазував. І не знаю чому, все моє минуле видавалося неприємним, змарнованим часом, а все майбутнє малювалося густими, ситими, надійними барвами, ніби це відкривалась передо мною нова плянета. За мною лежав океан часу і простору і в тому розчинялася туманно дивовижна моя минулі сть, ніби вона належала не до мене, а до зовсім іншого виміру діяння. По цьому боці я родився наново в інакшому підсонні з іншими складниками повітря і відмінним соняшним спектром. Я почав бачити й пізнавати вартості, довідався, що можна багато зробити, що кожний порух думки збагачує сенс буття.

Рано, здавалося б, я повинен довго спати, але прокинувся зараз по шостій і перший проблиск свідомости запевнив мене, що заснути я більше не зможу. Я брав ванну, я старанно голився, я одягав мій найкращий одяг і біля шостої я вже приймав телефон від Лени, яка патетичним тоном питалася, як мені спалося, що снилося і що вона зараз, зараз буде у мене.

Пів години згодом вона справді обережно застукала до моїх дверей. Свіжа, несподівано чаруюча, запашно розчервоніла у сірому, легкому осінньому плащику і сірому, солом'яному, крислатому капелюсі. Я помітив, що кольор її очей може мінятися залежно від настрою, від майже пивного до сіро-плятинового. На цей раз він був сіро-плятиновий і промінював.

Ми разом внизу снідаємо — дуже приємна, по своєму інтимна процедура з всілякими кокетливими, грайливими інтонаціями — соки, грінки, яєшня, кава... А потім забираю своє майно, відмовляю готель і ми виходимо на людну, рухливу, з безліччю мальованих вітрин і реклям, вулицю імені якоїсь святої, здається чи не Катерини. Світить і гріє жовтневе, вигоріле сонце, на деревах рудаве листя, яке інколи спадає під ноги, ми ступаємо легко й безжурно, інколи зупиняємося перед вітринами, особливо коли бачимо за ними якесь малярство чи щось інше зі світу мистецтва. Інколи це вражаючі речі правдивого звучання і ми ділимось враженнями про їх вартості. Лена розуміє ці справи на перший погляд і вміє одним словом їх висловити.

Внутрі місто було наполегливо зайняте само собою, це була неділя, якийсь святочний неспокій, повільний рух автобусів і безконечна черга, туди й назад, таксі-вок з безконечною кількістю авт взагалі. Ми піймали перше ліпше таксі і поїхали на Монт Роял — головне і найвище місце цього інтриґуючого простору, сімсот п'ятдесят три фути високе, з розлогими краєвидами заставленими будовами, подібними на величезний склад подіравлених скринь. Люблю ті монументи, освітлені раннім сонцем на тлі широкої ріки з розлогими раменами мостів, які нагадували геркулесову силу геніїв, що поклали на землі ці гігантські споруди. Це сотворила одна істота на двох довгих лапах з сокирним носом, широким ротом, клапатими вухами, і якось не можна забути моменту, коли Лена схилилася на низький, широкий парапет зі сірого, порослого мохом каменю, що відділяв нас від зарви, а я стояв зліва побіля неї і правою рукою пригорнув її до себе, ніби захищав її від тієї могутньої перед нами стихії простору. Моя права щока торкалася її голови з розсипаним, свіжим волоссям, яке лоскотало мое вухо з легким, вогко-свіжим вітром, що віяв нам назустріч десь звідти з за ріки в долині. Це чарувало нас і підказувало, що і ми належимо до істот на двох ногах, які потраплять розставляти по долинах рік подібні забаганки. Можливо мені це найбільше імпонує. Це химерне накопичення сірих, кам'яних, пронизаних залізом, споруд.

На самій горі був ресторан... Листя дерев зривалося з галуззя і стелилося, де впало. Це чарувало, наповняло втомою, іржаві шматки шелестіли пронизливо. Лена дивилась мені у вічі, її уста кривилися в іронічну усмішку, а сама міцно трималася моєї правої руки, ніби хотіла мене повалити. — Чи не гарно? — питала вона. — Погоджуюсь, — відповідав я. — Чому б вам не переїхати сюди? — питала далі. — А справді чому б? — відповідав я. І притискав міцніше її руку, щоб зупинити питання. Сам не знаю, чому я не міг погодитися на цю пропозицію, Лена відчувала мій спротив, очима вимагала пояснення, але я мовчав.

Дуже хотілося її обняти, розлогий, палаючий краєвид, ажурна алея, зелений травник, іржаве листя вимагали вислову, ми звернули до округлої, старовинної тераси і тут перед лицем цілого міста, іґноруючи довкілля, ми цілувалися тими жадобними цілунками, які при значені не так нам самим, як тому довкіллю, що нас оточує. Лена була на диво хижа, очі її робилися ще більші, ніж звичайно, а уста ставали гарячими.

Перед першою годиною ("щоб не спізнитися"), ми вже ступали широкими кроками вниз крученою, асфаль товою дорогою без хідників поміж садами, травниками, квітниками, віллами. Хто ті щасливці, що тут живуть і можуть завжди, кожної хвилини насолоджуватися цими краєвидами просто з вікна своєї робітні, спальні чи їдальні? Чому це не ми? Я звичайно не висловлював цього зухвальства в голос, але думки мої крутились біля цього божества безнастанно. Можливо, в цей момент я був переконаний, що я сам кумир долі, якому коряться гори, доли, хмарочоси, краєвиди.

Внизу, при першій нагоді, Ми зупинили одну з численних таксівок, що бігли рівною алеєю попід горою і вона, з неймовірною швидкістю, повезла нас у хащі міста. Мені здавалося, що Лена тепер значно різнилася від тієї, яку я знав весь час, вона була домашня, звичайна, покірна, упокорена, я так само виглядав "як засватаний", ми обоє сиділи рівно, чемно, мовчазно і лишень зрідка порозумівалися поглядами, які висловлювали приблизно таке: Страшно? — Трохи. — Мені та кож. — А в голос я питав Лену: — Як мама виглядає?

— Дуже звичайно, — відповідала вона. — Любить вона котів? — У нас нема котів. — Лідія Іванівна? — Так, — посміхнулась Лена.

Чорна зі сірим нутром таксівка бігла прямою людною вулицею, іноді на знак червоного ока зупинялася, минались вулиці — свята Агата, свята Люція, свята Женев'єва і ось їдемо під гору, повертаємо вправо і виїжджаємо на Першу авеню. Ще кілька судьбоносних хвилин і ми зупиняємось перед новим, двоповерховим, цегляної барви будинком з прикметними, зовнішніми, крутими, залізними сходами до першого поверху. Всі будинки цієї вулиці мають такі сходи і це творить своєрідну неповторну картину екзотичної випадковости. Оте широке вікно другого поверху зправа належить до мешкання Лени.

Обережно входимо по крутих сходах, зупиняємося на площадці, Лена шукає у своїй торбинці ключа, поглядає на мене з боязкою зацікавленістю, обережно відмикає двері, обережно входимо до вузьких сіней з вішаками на одяги і великим дзеркалом при стіні, обережно роздягаємося, я помагаю Лені, Лена помагає мені, довкруги глибока, насторожена тиша, ніби вона причаїлась і здивованими очима слідкує за нашими рухами.

З права сальон з розчиненими навстежінь двополими дверима, рухом руки Лена запрошує до сальону завішаного, як картинна галерея, картинами найхимернішого змісту і стилю, серед яких на широкій стіні демонстративно виділяються поруч два портрети — мій і Лени. Лена юна, ніжна, прозора з великими зеленими здивованими очима, а я подібний на кретина з овальним лицем, довгою шиєю, лапатими вухами, з опалими плечима на яскравому зелено-синьо-жовтогарячому тлі, що нагадує полум'я пожежі. Кілька різноманітних, не звичних, химерної будови м'яких стільців і така ж сіро-мишата канапа, плюс етажерка з грубими томами монографій мистців, оздоблюють цей простір.

— Сідайте і чекайте, — шепнула Лена і цей шепіт видався мені присудом на вигнання. Я покірно погруз у ясно-бурий фотель, що нагадував сіямського кота і розпочав чекання. Лена театрально підняла голову, посміхнулася і вийшла, а я у своєму сірому, новенькому одязі, почувався справді "як засватаний" і помагали мені лишень картини, які зосереджено, мов філософи на диспуті, дивилися на мене зо всіх стін і казали: не бійся! Ми дуже спокійні і прості. І ця їх стоїчна мова наводила в мені якийсь порядок. Я напевно виглядав напружено, дуже святочно і переборщено банально.

Можливо це були лиш хвилини, пів хвилини, секунди, але вони могли бути також годинами, час інколи вібрує гарячковим темпом, але ось нарешті справді насторожена поява у вигляді невеликої штивної, у сірому, англійського крою костюмі і ясних старомодніх окулярах, пані, яку я, здавалось, десь бачив, чи не на одному з портретів ван Гоґа — спокійне, холодне, ластовинясте лице, що виявляло рішучість, стримане благородство і досвід нелегких переживань.

Я поволі, зберігаючи максимально вираз достойности, звівся зі свого фотелю і набрав виразу солдата, який має здавати рапорт своєму начальникові. — Лідія Іванівна? — поспішив я озватися першим. — Так. Це я. А ви Павло... Як? Також Іванович? Ви з Харкова? — говорила вона стримано й поблажливо. — Я там родився, — відповів я негайно. — Сідайте. Вашого батька також вивезли? Як і нашого. Тепер ви в Торонті? — Так, — поспішив я відповісти. — Вам подобається Торонто? — питала вона тим самим конкретним тоном. — Не можу точно сказати. Я був у Ванкувері, не зміг там влаштуватись за фахом, тому вибрав Торонто, — казав я. — Думаєте — в Торонті більше можливостей? Який ваш фах? — Корабельне будівництво. — Які ж у Торонті кораблі? — Я вибрав іншу лінію. — Ваш фах засадничо не був поганий. — Але він вимагає більше довір'я. Можливо громадянства, — рапортував я далі. — І хочете стати письменником? — тривав мій допит. — О! Це лиш... інтенції. Думаю занятися бізнесом, — відповів я спокійно. — Як і моя Лена. Вона також весь час говорить про бізнес, а малює оті страхіття. І коли б не мій, вибачте, банк, де я мию помости, нам було б не дуже тепло. Жили б, як і жили в Одесі. Кімната, блощиці, примус на чемодані. Колись за царя ми мали також "бізнес" — мій свекор мав три магазини залізних товарів, спроваджували зі Швеції сталь. А мій чоловік був інженер-гірник. А за совєтів, я водила в Одесі трамваї. Тут прибираю в банку... Дочка малює.

Під час цієї нашої дослідницької розмови, Лена не була присутня і це можливо, було добре, знайоме. Лідія Іванівна сиділа проти мене на легкому, новенькому, алюмінійовому стільці, дивилася мені у вічі, мала вираз холодного слідчого, можливо енкаведе, і поки так тривала наша люб'язна конверсація, тихо, непомітно увійшла Лена переодягнута у дуже елегантну, кольору старої цегли сукню з дуже кокетливим, білим фартушком, що підкреслено закривав сливе до колін її перед. — Шановні панове! Прошу ласкаво до обіду, — проголосила вона по-російськи.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.docx)Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.docx445 Кб4787
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.fb2)Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.fb21211 Кб4301

Пошук на сайті: