Улас Самчук - На твердій землі (сторінка 33)

Чергова дошкульна проблема виникала з моїм доїздом до Торонта на працю. Ще рано, а також вечором, це не робило труднощів, цілий ряд автобусів місцевих і позамісцелих ліній, регулярно й вигідно курсував здовж озера старою двійкою, але гірше було ночами, коли приходилось не раз довго вистоювати на зупинках, чекаючи на єдиний нічний автобус, який до того інколи безсоромно спізнявся. Ще гірше стало, коли впав ранній сніг і мій Оквіл вкрився чималою м'якою білою верствою цього небажаного добра. Від мого мешкання до найближчої зупинки автобуса, було чверть години ходи глухою, малолюдною, часто засипаною снігом алейкою, я вертався звичайно серед ночі, або раннім ранком, коли все спало і я перший прокладав слід на свіжому снігу. А коли доходив до свого зачарованого, таємничого, погрузлого у глибокий сон замку, мусів хоч трохи відгорнути наперед з під дверей сніг, інакше він навалився б просто до середини мого малого передсіння.

Але і в цьому всьому було повно інтригуючого змісту, що його годі вислодитн словами, моє місце виглядало загадково, з домішкою таємничої містерійности, завжди було тихо і порожньо здалека горіли світла сусідських осель і особливо привабливо світилося кілька вікон нагорі і внизу моєї сусідки пані Сомерсет, з якою у мене підтримувались невидимі контакти, дарма що ми дуже рідко зустрічалися і ще рідше розмовляли. Але я знав, що після нашої першої розмови вона чекала, що я зголошуся до неї. Я не спішився з візитами, був утомлений, не мав часу. багато думав про Лену, розповідав сам собі казки свого майбутнього, інколи виходив на свій город шукати сухих дерев но дрова, оглядав цей простір дослідчим оком, насолоджувався глибокою ти шею, у якій звуки далекого потягу, що пролітав долиною, видавались небесними громами. А поза тим ця статика і ця нерухомість. І цей відчаяний німий спокій алеї (її звуть Матіяса) з тими п'ятьома яблунями, крізь віття яких таємничо ппосвітлювалось світло оселі пані Сомерсет, ніби там жив якийсь алхемік, або якийсь чародій. Ця вілля нагадувала мені оповідання Конан Дойля, Дафну де Мурьс, Аґату Крісті.

Так. Спокійно лежала алея Матіяса, спокійно шуміли сосни, спокійно стояли яблуні, спокійно світились оселі сусідів, але все тто могло бути й не спокійним, особливо ночами, коли наприклад налітав від озера вітер і все обертав у фурію. Сосни, яблуні, ясени, верби молились і скаржились, з далекого озера долітав шум хвиль, а всілякі електричні, телеграфні, телефонні дроти з різніми антенами навіжено свистіли. У такий час, коли я був дома і коли в моїй залізній печі-кухні горіли великі сухі поліна, ті гомони і ті шуми поза стінами моєї хати, видавались мені приємною музикою. Я примостив перед грубкою вигідний фотельчик, поставив за ним стоячу лямпу під високим абажуром, одягався у теплий домашній бронзової барви халат і читав під лямпою щось з найновіших літературних появ та слухав музику Сі-Бі-Сі, яку подавав мені ласкаво з сусідньої темної кімнати мій чарівний "Філіпс".

Лишень це не так часто бувало. Я не так часто бував дома і досить рідко шуміли хвилі і стогнали дерева. Клімат цього чудового краю вистачально поміркований і його конституція виключала надмірність гострих емоцій. Здебільшого було лагідно й помірковано — біла земля, сине небо, ясне сонце, блідий місяць.

Згодом від порога моєї оселі, під прямим кутом, появилося дві не дуже протоптані, легкі стежки. Одна виразніша й конкретніша до алеї Матіяса, а друга легша й химерніша до будинку моєї сусідки, таємничої вілли. Цими стежками не багато ходилося, вони ледве зарисовувались на загальному білому тлі, а коли випадав новий сніг, зникали зовсім. Спочатку це були лишень кілька моїх слідів — широких, глибоких, незграбних, але згодом до них додалися менші й коротші знаки, що належали без сумніву делікатнішим сотворінням, ніж моя подоба. До мене почала заходити "міс Кетрен". яку я звап Катрусею— пречудове, філігранне єство, яке посилала до мене "леді Сомерсет" з усілякими своїми справами. Раз це були звичайні гарячі млинці з борошна тітки Жеміни з відомим кленовим соком, іншим разом це був дуже теплий, верблюжої шерсти, старомодний светр, правдоподібно з музею пані Сомерсет. Розуміється, Катруся приходила, делікатно стукала до дверей мого ґанку, передавала доручення своєї пані і одразу відходила. Але її сліди на снігу лишалися. І від цього мені було не лишень приємно, а також радісно. Я відчував, що в моїй самоті зароджується дивовижний фокус зацікавлення, який починав мене хвилювати. Одиноке вражливе місце моєї уяви — Лена, збагатилося новим небулярним видивом, яке починало горіти і виділяти проміння

Але й ці сліди не були єдиними слідами на терені мого казкового царства. Коли довший час не випадало свіжого снігу, тоді весь цей простір покривався фантастичними візерунками — здовж і впоперек, різних форм і різніх розмірів, що належали майстерності моїх найчисленніших сусідів. Скільки, наприклад, я мав самого вороння — чорних, з парламутровим відблиском сотворінь, які любили обсісти одну з моїх сосон і звідтіль на ціле горло, з фанатичною впертістю, кричати на цілу околицю, ніби вони хотіли перекричати весь світ. Цікаво, хто вложив до цієї малої тварини таку велику силу відчаю, гіркоти і скарги. Коли ж вони косо по вітру злітали із землі, вони звичайно залишали по собі цілу мережу найфанта стичніших стежок по білому снігу. Їх наміри найменш передбачені, їх напрямки круто і нагло міняються, їх рухи різні й відрухові. Звичайно ними керує пан-голод, але їх сліди після цього нагадують ієрогліфи чарівничої книги приречення.

За воронами зараз в черзі стояли горобці — не менше крикливі й ще більш метушливі зграйки патетичних ненажер без сумніву з породи семітів. Вони жили ярмарком і завзято торгувалися за кожну найменшу смітинку, коли вона творила якусь ілюзію істивного. Вони не лишали ні стежок, ні слідів, а лиш зграсований вигін біля місця, де знаходили поживу.

Інколи несподівано, ніби навала монголів, появлялися гурти диких качок, які спускалися на мою територію і шукали данини. За качками прилітали матово-білі меви й чайки, які кружляли довкруги, ніби зграя індіян.

По землі блукало, особливо ночами, численне населення тваринного свігу, як ракуни, скункси, лиси і, розуміється, наші чудові друзі собаки й коти, які знаходили мене завжди і скрізь. Можливо й тому, що я почав виставляти біля моєї шопи скриньку з харчовими продуктами. Ночами там було гамірливе, мої сусіди не завжди між собою мирилися, інколи, коли я вертався з роботи, я заставав їх в запалі бойових операцій, що нагадували Корею.

Я був дуже здивований, що моя сусідка пані Сомерсет не тримала ні котів, ні собак, як це звичайно можна було сподіватися. В її просторому, на одинадцять кімнат, приміщенні все виглядало дуже статично. Нічого ніде не рухалось, її численні чирокі канапи глибокі фотелі, столи і ятолики, стільці і підстільці, її картини на стінах, книги на полицях, килими на помості, все це по своєму замріялось і так застигло. І лишені: інколи, досить не часто, на її подвір'я заїжджало кілька машин, в будинку світилось більше вікон І робилось гармідерно. Але така інвазія не тривала довго. Вона приходила, прошуміла й відходила. Будинок лишався, світла гасли і тиша знов вселялася. Натомість все більше оживав і світився мій малий котедж.

Той мій котедж! Як пізніше я довідався, він стоїть тут ще з 1884 року, що на наші історичні мірила — велика древність. По своєму я його спонтанно полюбив, але це вимагало також жертв і уваги. В його стінах могли появитися несподівані щілини, які з настирливою впертістю негатавно впливали на мою хатню температуру, то я мусів лізти на його старечу покрівлю і там шукати якихсь недоліків, то знов чогось вимагав димар, який не міг гаразд впоратись з димом, а що головне, я безнастанно оздоблював його нутро. Мені хотілося, щоб він конче "щось був вартий", щоб "з нічого став чимсь", щоб він по своєму себе виправдав і навіть по своєму заблищав молодістю. Не так давно я читав статю в "Лайфі" і оглядав пречудові ілюстрації, як то відомий герцоґ Віндзорський Едвард, відбудував руїни старого замку у Франціїі зробив з них модерне мешкання, у тому ж таки "Лайфі", у відділі "модерний побут", я натрапив на ряд кольорових ілюстрацій, як то в самому Голивуді, найзаможніші зорі екрану, заповняють свої коштовні вілли старим фармарським крамом, я бачив ілюстрацію скульптур якогось француза, зложених зі старих, розбитих авт, я читав про одного каліфорнійця, який збудував велетенську вежу з пляшок зібраних на смітниках. Мені казали, шо все це звучить трохи песимістично, що філософське це висловлює "тугу" за невідомо чим в стилі людей зі сердитими бородами і нечесаним довгим волоссям, а інші знов твердили, що в цьому багато примхи "пересичених буржуа" і взагалі весь той позолочений культ найкраще виглядає у таких місцях, як замки герцогів, вілли голивуд-ських магнатів, оселі швайцарськпх вигнанців типу Чарлі Чапліна.

Я не мав зеленого поняття, в чому саме виявляється естетика скульптури зі старих позбитих авт, але коли вона така справді існує, і знаходяться компетентні знавці й адоратори цього стилю, то чому і мені не скориста тися з цієї дешевої нагоди і не спробувати потрапити, без великих труднощів, у "великі забіяки". Тим більше, що я випадково мав стільки до вибору, просторий буди нок пані Сомерсет був переповнений скарбами, які стягалися сюди десятиліттями зі всіх кінців світу і були позбавлені елементарної, не кажу вже пошани, але й уваги моєї шановної сусідки. Навпаки. Здавалось, вона це пристрасно ненавиділа. — Тейк іт! викрикувала вона і вдаряла своїм розіпляпаним черевиком старовинну вазочку, можливо справжньої китайської порцеляни, що валялася в купі мотлоху на горищі. — Забирайте те сміття! воно мене душить! Я хочу звільнитися! — Я не зовсім її розумів, від чого вона хоче звільнитися, що її душить. Я намагався казати, що це можуть бути дуже вартісні речі, що є... — Ніякі вартісні! Генрих настягав того... За центи! Забирайте, забирайте, забирайте! — сердито перебила вона мене.

О, мій Боже! Що мав робити. І в наслідок цього безраддя, у моїх античних сальонах появилося чимало всілякого добра, як ті самі китайські вазочки, виразни ки якогось культу бронзові індійські коники, староєгипетські кадильниці з дивовижного перегорілого металу, староримські вовчиці з Ремом і Ромулем з вульканічної лави і пречудова, трохи надбита, гіпсова копія чарівної фараонші Нефретете, жінки Тхнатона фараона вісімнадцятої династії з наліпкою якогось олександрійського книгаря Волтазара.

До речі, та сама Нефретете... Її, на довгій шиї, делікатна, як тюльпан, голівка з тим дивовижним клобуком, чимось нагадувала мені . . чи не... молоденьку Одрей Гепборн і навіть мою Лену. Вибачте, вибачте! Можливо це звучить, як сервілізм, але справа тут не в подібності зовнішньої статури, а в тій невловній для слова, зневажливій і мімозно вражливій красі, так переборщено-щедро вложеній у один фокус розміру. Я цікавий, як могли звичайні механічні атоми зложитися у таке вишукане, живе. зорове враження.

— Чи ви розумієте, що це значить жити в такому музеї тридцять років? — питала мене пані Сомерсет.

— Ви станете мумією. Я ще не стара, але я вже мумія. Мене не зворушують навіть любовники.

Можливо, можливо, але я мав на це свої погляди і свої пляни. По перше, в моїх очах, вона ніяка мумія, а цікава, трохи втомлена достатком і можливо затроєна алькоголем і нікотином людина, а щодо речей, то я не вбачаю в цьому музею, а лишень невід'ємну конечність щоденного вжитку, як сонце й повітря, вони мені потрібні, я заповняю ними свою порожнечу, я потребую ґрунту, я впускаю до нього коріння. Он та широка, міцна, ніби з бронзи шкіряна канапа виточена з найкращого європейського дуба, це не музей. Це мебля. На ній можна не тільки сідати, але танцювати аркана або той монументальний, як стара фортеця, фотель, всі ці бронзові витребеньки, це не тільки речі, це співчинники і співтворці мого многогранного діяння. Я мав фотелі, я мав скунксів, я мав Нефретете, я мав... багато.

За вийнятком долярів. Мої борги лежали на моїй душі олив'яним гнетом, половина мого стандартного зарібку відходила на його погашення, для мене лишалися крихти і, як що не знайду інших джерел прибутку, це може заморозити мое існування в такому вигляді на багато років. Я мушу щось зробити і мушу знайти вихід, мені імпонує моя літня операція, за ті пару місяців я зробив більше готівки, ніж за рік праці у "Равн-трі". Нічого не лишалося, як знов вдатися до Снилика. Будинки! Ці пречудові споруди нашої надмірности в просторі. Для зору, для тіла. для духа і для... банкового конта. Щось набути, привести до порядку, пустити на ринок... Недавно мені оповів "Рідер Дайджест", як один ірляндєць з Бостону зробив на цій справі триста мільйонів. Чому б не зробити мені бодай триста тисяч? І хтось мені ще сказав: щоб позбутися боргу, наперед треба його подвоїти. Математика любить курйози. По новому році мушу це випробувати.

 

II

Моє перше Різдво на цьому новому анахоретському місці пройшло тихо, осамотнено, скромно. Ніяких ялинок, ніяких дідів Морозів, ніяких навіть привітань. Мої знайомі були збиті з пантелику моїми змінами адреси і виїзду на цю провінцію, а я, звичайно, не придавав цьому великого значення. І, розуміється, я думав про Лену. Минулими роками ми мінялися привітаннями, я висилав їй щось вишукане з ілюстрованих журналів і скомпоноване у певну цілість з кількох ілюстрацій на тему Різдва. Переважно це були картини загостреного чуттєвого вислову, які мали б характеризувати мої до неї відчування на тлі наших взаємних стосунків. Вона ж, звичайно, присилала мені пречудові, абстрактні зарисовання власної композиції з улюбленою її тематикою народження в релігійних версіях. Але на цeй раз між нами запанувала глибока мовчанка. І з моєї вини. Я просив її не висилати святочних привітань... Просто тому, що не маючи ніяких інших контактів, таке привітання прозвучало б банально і лишень ображало б мої по чуття.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.docx)Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.docx445 Кб4782
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.fb2)Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.fb21211 Кб4293

Пошук на сайті: