Улас Самчук - На твердій землі (сторінка 44)

І враз, не хотілося вірити, коли одного вечора, прийшовши з роботи, я знайшов у своїй поштовій скринці чималий конверт летунською поштою, адресований зі Стокгольму, самий вигляд якого викликав у мене пропасницю. Щастя, що поблизу не було Катрі. Я нетерпляче розірвав конверт у якому, крім листа, було багато витинок зі шведських газет і який, з величезною виразністю, нагадав мені Лену навіть, здавалось, її запах. І писала вона дослівно таке: "Коханий Павле! Не знаю, як почати, що почати, але знаю, що мій довгий, впертий терпець урвався і я мушу Тобі писати. Тужу за Тобою, як тужила завжди, а віддалення, якого я шукала, як ліку, спричинило лишень загострення болю. Здалека наше минуле видається казкою, а наша остання зустріч під тими яблунями, які в моїй уяві цвітуть завжди, лишається незабутнім сном. Я мусіла тікати, бо боялась гістерики, мій добрий чоловік терпів тяжко, і ми погодились на цю розлуку, як курацію. Я обіцяла йому "поправитись".

І мала чималий успіх... У Стокгольмі мені вдалося організувати виставку (довідаєшся, як що зможеш зрозуміти, з газетних витинок), пізнала багато цікавих людей і все, здавалось, гаразд, за вийнятком... Але я тримаюсь, змагаюсь, терплю, не здаюсь. Ти знаєш, яка я нерозумно вперта.

Привіт МОЇМ яблуням. Напевно давно одцвіли і вродили червоні, червоні — хотіла б вкусити. Озвися! Вічність Тебе не чула. Твоя завжди — завжди Твоя, неможливо Твоя! "Ніколи не забуваюча”!"

Після цього, що мав робити? Піти й повіситись? Що сказати Катрусі? Як зустрітися з тіткою Ен? Як віднайти рівновагу? І що це за така пошесть загніздилась у моїй природі? Лист прийшов сливе напередодні славетного балю інженерів у тому знаменному готелі Роял Иорку, на якому я і цього року невідмінно мусів бути, на цей раз з Катрусею. Лист прибув вчасно. Куля далекого прицілу. Атентат на мій спокій.

 

VI

Але все таки ми з Катрусею танцювали на балі інженерів, тітка Ен виряджала нас на цю імперзу з такою увагою, ніби від цього залежала майбутність всього людства. Вона дмухала, чарувала, вимовляла закляття... Катруся мала широку, рожеву, брокатову сукню і нагадувала чи не саму Марлен Мунро, а я пишався новеньким вечоровим, чорним одягом з сліпучо білою маніжкою і виглядав не гірше міністра їдена в часи його молодих років. А коли ми виходили з дверей будинку тітки Ен, де на нас чекав мій освітлений "Меркурій", ми виглядали, як королівська пара, яку має вітати салют гарматніх сальв. Коли ж їхали заповненою машинами автодорогою в напрямку Торонта, Катруся сиділа поруч мене, як зачарована принцеса, яку чарівний принц визволив з лабет заморського царя Салтана і віз під вінець. Вираз її блаженного обличчя зраджував гордість, щастя і безпечність. Я вдячний долі, що відомий постріл зі Стокгольму не заторкнув її зачарованости, мені пощастило обійти цю подію мовчанням, а самий мій ліричний, розгублений вигляд не викликав підозріння. Чи мав я моральне право на цю дволичність, хай вирішають боги небес.

На балі було видимо - невидимо земляків обох статей, з перевагою молоді, які зосереджено і віддано танцювали під відому оркестру Березовського, що її від входу не було видно за масою барвисте одягнених рухливих фіґур, що ритмічно плавали у залитому димом просторі. При широкому рухливому буфеті, заставленому величезною кількістю пляшок і склянок, я зустрів легіони представників нашого молодого бізнесу, які за останні пару років набули стилю своєї касти, мали повні округлі переважно густо-рожеві обличчя, масивні торси і загадкові погляди з не дуже стабільними рухами. Між ними багато знайомих, які зустрічали мене бурхливими привітаннями "як маємось", замовлялись звичайно нові склянки рай чи скач? Звичайно рай із севен-ап, або джінджерел і звичайно з льодом. Зі мною невідступне була Катруся і це визволяло мене від надмірного впливу буфету, ми постійно спішили на поклик оркестри, мішалися в загальний коктейль, віталися зі знайомими, танцювали ча - ча... Не відомо, чому я не бачив шановного Снилика, хоча він обіцяв "там невідмінно бути", але несподівано наткнувся на не менше шановну Зіну, яка танцювала обтягнута щільно блискучою, як парча, сукнею зі своїм новеньким, щойно з під вінця, чоловіком дуже виразного італійського типу. Налетіла також й Галина Дуб, також щасливо одружена з власником якоїсь майстерні і напевно нарешті вдоволена долею. А також, з певної віддалі, уникаючи наближення, помітив мою чарівну супротивницю Маню Зарубовську, яка все ще гнівалась на мене і напевно була конфіденціяльною кореспонденткою моєї стокгольмської візії.

За других відвідин буфету наткнувся нарешті на Снилика. Це був фурор! Забивало дух. Його оточили молоді студентки, він фундував коктейлі, відбивався від танців, мав облиту вином білу маніжку, на правій щоці виразний знак мальованих уст і цілу купу наплутаного на шиї серпантину. — Чи ти часом не з Гаваїв? — запитав я його. — А! Катруся! — заспівав він у відповідь. Не було часу на запити. Катрусю вирвали і понесли вихором у танець. Снилика полонили студентки. І в такій дикій вирві я опинився лицем в лице з Мартою.

Вона була повита у хмару жовто-гарячого серпанку зі сяючими очима на рожевому, як бальон, обличчю з дуже виразними карміновими устами. — О, нарешті! — викрикнула вона надхненно. — Що це має значити? — запитав я театрально. — Нарешті побачила вас. Ціла вічність. Це так дотримуєте ваші обіцянки? — казала вона. — Хіба це було давно? — Скажете, не давно? Цілий рік чекаю. — Мене це зворушує. Чи не дозволите на ча - ча ? — Ми танцювали цей гротесковий танець тупання на одному місці одне проти одного, Марта грала очима, тупала ногами, вихилялась торсом, я намагався триматися ритму, щоб не випасти з ладу, а коли це тупання скінчилося, Марта взяла мене під руку і сказала: — Але ви, Павле, направду роджені в сорочці. — Як це треба розуміти? — І де ви берете тих красунь? — Ласкава Божа долоня. — Зрадьте й мені її таємницю. — А може ви її знаєте. — Коли б знала — не просила б ласки інших. Інколи ми не знаємо, що маємо. — Можливо, можливо. Чому ніколи не заглянете? — Знаєте, які ми завантажені. — Чи ви для всіх такі завантажені? — На жаль, для всіх. І для себе самого. — А чи ви хоч коли згадуєте? — Навіть багато. — А чи догадуєтесь, що вона за вами тужить? — Як смію? — І тужить, і чекає, і даремно виглядає. — її голос здригнув і урвався, у мене забракло слів, настала мовчанка. Заграла знов оркестра, на цей раз танґо, і ми танцювали вдруге. Я відчував її тепле, пружне тіло і здавалося, що воно випроміньовуе якесь особливе хвилююче і п'янюче вібрування... І при цьому я гостро і дошкульно відчував Лену.

А коли скінчився танець, я відвів Марту до її товариства, привітався з Михайлом, що сидів при столику і був весь понятий гарячою дискусією з якимсь добродієм у великих окулярах. — А як по твоєму, Павле, — питав він мене. Чи ми повинні тут лишитися назавжди, а чи вертатися назад, як що буде нагода? Ми ось тут з інженером Семковим ведемо про це дискусію. — Я ще не маю рішення, — відповів я. — Ви ще вагаєтесь? — запитав мене інженер. — Скоріше — про це не думаю, — відповів я. — А я думаю, — казав інженер. І переконаний, що ніхто з нас і при ніякій погоді назад не вернеться. Бояр ось твердить, що нас там чекають. Хто і для чого має нас там чекати?

— Напевно є й такі. Та справа там не скінчена, — відповів я. — Але яке нам до того діло? — казав інженер. — Велике. Ми там дещо залишили, — відповів я. — Хіба не знані могили предків, — казав інженер.

— Це також арґуменг, — казав я. — Хіба для тих, хто дивиться взад, — казав інженер. — Щоб бачити наперед, треба конче дивитися назад, — відповів я. — Але що нам тут бракує? — питав він далі. — Нічого. За вийнятком минувшини.

Мені ця мова, а особливо її тон, а головне мій тон, не дуже подобався, а тому я відійшов. При відході інженер подав мені чарку віски зі содою. Ми підняли чарки. — За згоду! — казав він. Ми випили, а Марта заперечила: — Але я з вами не погоджуюсь! Чи потрібна нам згода? — Ми не говоримо про вас, шановна пані, — казав інженер. Я не дослухав кінця цього діялогу і віддалився.

У цей час велика заля виглядала ніби в ній бушував гураган Дора, у різних її кінцях вже лунали степові, розлогі пісні і нагадували українське село, коли набирали рекрутів. Я пив помірковано, мене стримував "Меркурій" з його гаслом "хто їде — не п'є, а хто п'є — того везуть", але Катря пила і впилася, і була чудова. Її розхапували на танець, а в тому навіть Снилик, заприсяжений ворог "теперішніх танців", який встиг вирватись від своїх юних поклонниць і запопадливо крутився з Катрусею у дикому вальсі. Катруся була екзальтоване захоплена, вона закладала мені за шию руки, прилюдно цілувала і казала: Я те-бе лю-б-лююю! Чому ти такий? — Всі нас вважали за наречених і ми тільки й чули: Коли ваше весілля? Коли нарешті у вас гуляємо ? Коли, коли, коли. О те коли! Заперечень не було. Але "коли" дискретно замовчувалось.

О годині четвертій рано ми були дома, по дорозі, в товаристві Снилика, Медиків і Боярів, ми затримались у китайському ресторані на Лейк Шор-і, з'їли вечерю з різних "шрімсів", випили добру каву, багато, голосно гомоніли, Марта вимагала їхати до неї, Снилик залицявся до Катрусі, Медики намагалися стримати наші бурхливі темпераменти в межах пристойности, китайці поглядали на нас загадково, ми довго не могли розстатися, довго прощалися, жінки обліпили нас своїми кармінами, а коли все таки розірвалися і коли ми з Катрею прибули до нашого дому, вона відмовилась йти до себе, а обнявшись, під мажорний осінній шум вітру, головними сходами, через веранду, як два злиті у один привиди, побрели до мого зачарованого темнотою дому. І тут Катруся, як була у своїй брокатовій сукні, кинулась на мою "континентальну" постіль, розкидала руки, закрила очі і блаженно прошепотіла: — Я щаслива! Я, Павле, щаслива! — Світились і гасли світла, шуміли сосни, бив вітер.

 

* * *

Так приходили і так відходили швидколетною панорамою, мабуть, останні мої парубоцькі дні, минав і відходив, у безвість безвістей, мій найпотужніший, великий рік, я починав було розмашно жити, я повірив, що я хочу, можу і вмію жити, і я пізнав, що можна жити гарно, і повно, і надійно... Цієї ж осени, зараз після балю інженерів, я замінив свою солодку фабрику "равнтрі" на алюміньйовий палац Форда. Я зайшов було до його контори, виповнив аплікацію і по трьох тижнях, я вже стояв, як гладіятор, у великій, довгій, новенькій залі, у якій вертілось сотні колес, натискав один ґудзик і витискав гігантським пресом каркас машини, я мав лиш одну, денну зміну і всього десять хвилин їзди, а тим самим вісім круглих вільних годин для моїх інших комерційних комбінацій, які засадничо вирівнювали й крили мій вибагливий бюджет.

Чи був я вдоволений? Життя не вдоволення, це потяг, що біжить по рейках і на перехрестях ричить ревом звіря, це перегони, у яких зігнуті жокеї женуть своїх скакунів на зламання карку, жиїтя нарешті сон. Хтось, десь біг, втомився, впав і заснув і йому сниться сон. Сниться голуба далеч, вкрита приманами, а коли прокидається - бачить ніщо, а можливо все. А може і є Бог з бородою, який садить райські дерева, помідори, тютюн, ріпу. А може за сороковою галаксою Оріона у семисвітських віддалях, біліє, як завод Форда, топ самий рай на вічному сонці, за який ми зводимо смертельні бої з бородатими нігілістами.

Вечори осени були, мов лід холодні і разом, мов дружня долоня, теплі. Багато з них проводив з Катрусею, далі нареченою, але більшість з тією віддаленою від мене пів-глобусом. Мій добрий, теплий ватран у вітальні постачав не так тепло, як настрій безпеки, перед яким я готов ставити вівтар молитовної вдячности і любив, розложивши, як весталька, вогонь, під звуки когось з Бетговенів погрузнути в глибини фотелю в тепле дрімання на зло і перекір вітрам із зовні. Хвилі музики, хвилі вітру, хвилі простору, хвилі Атлянтицького океану зливалися у одну хвилю і з неї, мов та біла чайка, виринала то поринала моя Лена. Бачив її зусилля, відчував її квилення. Біг їй назустріч і стояв, як камінь, на місці. Такий ось був сон під музику Бетговена.

На її останній провокуюче - розпачливий лист, я писав здержливо - провокуючу відповідь: "Моя Ти Лено! Дякую за лист. Тішуся Твоїми успіхами. Я вірив у Тебе з першої секунди нашого зудару. І вірю зараз. Твої яблуні дійсно зародили, були тяжкі, гнулися під тягарами, але так само, як і Ти “трималися, бадьорилися, терпіли і не здавалися”. Моя "Коломия" повна, гарна, сита, засилаю Тобі її фото. На тій веранді часто стою, згадую іншу веранду і бачу Сімко. І не розумію. Що це за сили, що поклали між нами той океан?

Ти писала, що чекаєш "янголятка", чи дочекалася? І якої воно статі?

Вітаю! Я, яблуні, Коломия... І чекаємо! Цілую..."

А на це в дуже скорому часі, дістаю дуже поквапливу, точку над і: "Коханий Павле! Я справді дочекалася "янголятка" і Твоя Коломия справді гарна. Але годі стояти на її веранді і бачити Сімко. Тобі потрібна інша візія, у широкій, рожевій сукні, повним бюстом, рожевими личками. Я більше не вернуся до Канади, хочу переїхати до Парижа і там зістатися. Назавжди. Цілуй шорсткими цілунками великомучениці яблуні і вклонися Коломиї. І прощай! І “ніколи-ніколи не забуваюча”..."

Ніщо не дається робочому даром!

У-дар! За у-даром! У-дар! За у-даром!

Можливо останній. Вона напевно дістала інформації від свого амбасадора в Торонті, її милості Мані 3. Довгий, довгий, дрібним письмом, докладний опис, пункт за пунктом, вірною старанною рукою. "Широка, рожева сукня, повний бюст, рожеві личка". А якже, а як-же! А Лена має гостру, як лезо бритви, уяву, її образність феноменальна. Писати ще їй чи не писати — ось питання. Бі, ор нот ту бі!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.docx)Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.docx445 Кб4790
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.fb2)Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.fb21211 Кб4309

Пошук на сайті: