Улас Самчук - На твердій землі (сторінка 8)

У цей час хотілося сказати дуже і дуже багато, сказати все повною, ясною, чистою мовою, висказати невисказане, пояснити непояснсне. Але не було ніякої для цього сили. Я бачив перед собою Лену, вона на досяг моєї долоні, але вона була поза межами досягнення і я не міг їй нічого, абсолютно нічого сказати. Як знайти доступ, або вихід, або вхід, або відхід, щоб вона зрозуміла. І я знав, що вона розуміла, і напевно так само, як я, і так само нічого, крім коротких, холодних, сухих слів не могла сказати. Ми замовкли. За нами і біля нас бушувало те чорне море музики, танцю, співу, розкриті і закриті пристрасті гойдалися, як хвилі великого окоану, набридлі та одноманітні. Ми сиділи в куті, під стіною, завалені і заставлені масою ніг, спин, животів, голів, рук, нами на щастя ніхто не цікавився і ми на щастя ніким не цікавились. Я вигнав з пам'яті все, що було до цього, я заставив всі входи сторожею своїх най інтимніших проблем, я мав на досяг долоні Лену... І завтра її не буде.

— На якій мові говорите? Дома. — запитав я її.

— Англійська. Трохи німецька.

— Лена Соренсон, — відповів я.

— Вам це подобається?

— Це так є. Інтернаціональне. Ми проти Інтернаціоналу.

— Можливо проти. Але ми Інтернаціонал.

— А як там мій портрет?

— Висить на стіні.

— Поруч з вашим?

— Ні.

— І не скаржиться?

— Іноді.

— Як саме?

— По різному. Я з ним воюю. Дуже настирливий.

— І маєте успіх.

— Не дуже.

— А чому?

— Ах, Павле!

— То може затанцюємо? Така грізна Ча -Ча.

— Знаєте, що я її не зношу. А ви без музики?

— О, ні. Маю "Філіпса".

— О... Зачекайте. То ж ви власник нової хати! Ґратулюю.

— Дякую. Хто вас інформував?

— Маю розвідку. Тепер лиш женитися. Чи запросите на весілля?

— Не маю нареченої.

— Наречених безліч. Он у тій гущі...

— А як по вашому з любов'ю?

— Виберіть християнську. До ближнього.

— Може подумати.

— А до речі... Ви писали чудові листи. Чому перестали ?

— Бо я не письменник, а механік. І стратег.

— Стратег чого?

— Боїв за одну... мрію.

— О, я вас знаю... Хороший Павло... апостол. Проповідник любови.

— Не конче до ближнього.

— Будемо мати і це на увазі.

— Лено Сопенсен.

— Вам сподобалося мое прізвище.

— Щоб не забути.

— Це заучить, як погроза, що можете забути. Але я не забуду. Пам'ятайте.

— Для мене цього не досить, — казав я.

— Ми купили дорогий спогад... А все решта можливо не таке суттєве. Інколи люди каються, що не вміли зберегти вартостей, а по-моєму найбільшою нашою вартістю є все те, що ми з вами пережили.

— Для мене цього не досить, — повторив я вже сказане.

— Ви гарно вмієте писати... листи. Згода ?

— Але ж ви "не вмієте писати".

— Зате вмію читати... І розуміти.

— Це значить говорити з порожнечею.

— О, як це суворо сказано. Пам'ятайте, що де б я не була і що б че робила, я буду з вами. Може це звучить сентиментально, але разом правдиво. Павле! Одружіння це найбанальніша справа.

— Не для мене.

— Знаю, знаю. Тому ви й затягнули цю справу так безжалісно. Коли б всі люди так на це дивилися — не було б сімсот мільйонів китайців на землі, а в небі не було б спасіння... від цієї повені гріха.

— Таким я є. Я вибрав спротив. Не кількість, а якість.

— Кількість, якість — яка різниця. Головне... Не знаю, як це назвати. Чи це може бути "щастя"? Якщо це є взагалі.

— По-моєму є. За далекими світами, за глибокими морями, за високими горами. Чи наша зустріч не був гарний доказ?

— Ви були зі мною щасливі ? — питала вона по надумі.

— Ні.

— А чому ?

— Бо ми не скінчили початого.

— В такому разі ми маємо ще надію. Коли б скінчили — що далі ?

— Розуміється, коли б дивитися крізь такі окуляри. Для мене не лишень пристрасть. Для мене поєднання, злиття. Маю на увазі два бігуни. Якась умовна вічність, ще одно людське життя. Я знайшов початок, але не знайшов кінця. І не це хотів сказати... Не кінця, а закінчення, чи продовження, чи тривання. До кінця всіх кінців, у межах нашого тривання. Не погоджуюсь на цю хвилеву зустріч з вами, з першої хвилини нашого знайовмства, я відчув приречення. Ми мусіли бути цілістю. Мене не треба переконувати, що ви не були б ідеальною жінкою, матір'ю, дружиною, я не шукав у вас саме ідеального ідеалу, але я шукав і знайшов щось значно більше, чого не висловиш словами, але що виповняє мене по самі вінця і що робить мене щасливим. Може це і є любов. В кожному разі це одна з найбільших дорогоцінностей, за яку безконечні покоління людей вели, ведуть і будуть вести безконечну боротьбу. Для мене це основне.

— О. як це гарно, Павле! — вирвалось у неї її знане речення, яким вона звичайно висловлювала своє захоплення.

Наші очі зустрілися, ми дивилися крізь морок одне одному в глибину глибин і хотіли сказати правду правд... Між нами запала мовчанка, яка тривала деякий час, наші склянки були допиті, збоку далі, бушувала цілковито п'яна заля, між нами лишалася недосказаність.

— Чи міг би просити? — перебив я мовчанку.

— А чи ви вже все сказали? — запитала вона. Мені здавалося, що вона не наставлена на танець.

— Пригадуєте, як ви часто казали: я це вже чула ? Чи ми вже все сказали ?

— Я помилялася.

— Не можемо все сказати. Не в нашій силі.

— Котра година?

— Скоро кінець.

— Ну, так ідемо.

І ми танцювали. Лена танцювала байдуже. Зовсім інакше, ніж колись. Я чув її такою, як звик її чути, вона мала своєрідне темпо, дивне дихання, виключні дотики, ми робили засвоєні кроки, посміхалися знаною вибагливою посмішкою... Інколи забувалися і тоді наші тіла механічно зливалися, я гостро відчував її дихання і биття її серця і при тому не мав сумніву, що вона органічно, навіки, безповоротньо моя.

У цьому танці нас застала година дванадцята і "Боже хорони королеву". Все зупинилося і стояло непорушно. Ми з Леною трималися за руки. Її примхлива зачіска була порушена. Біля нас стояло довкруги багато людей. Впотілі, зім'яті, гарячі. Коли скінчився гімн все знов змішалося, лишень ми стояли далі тримаючись за руки. — Ну? — сказала вона і глянула мені у вічі. — Не будемо сентиментальні, — повторив я знане її прислів'я. Вона кивнула головою. Я потиснув обидві її руки і сказав: — Допобачення Лено! — Вона відповіла: — Допобачення, Павле! — І ми розійшлися з цього місця. Я відійшов перший. Не оглянувся і не бачив, коли і куди відійшла вона. Існує один такий, можливо, фізичний закон: наше тіло стає тяжким, ноги наливаються оливом, м'язи відмовляють послуху. Саме цей закон діяв в мене з неймовірною силою. Останні мої слова я витиснув крізь цілу небулю туманности, в мені відбувалися космічні процеси розбиття сузір, я нічого не думав, а тільки маячив.

Але все таки я пригадав, що у мене було якесь товариство, а в тому також Марта, яка за ці пару годин перестала зовсім для мене існувати. Я пішов, чи краще незучаснено поплентався їх шукати і не був здивований, коли хтось мені сказав, що вони вже давно від'їхали. Не тяжко уявити, що думала про це Марта, але мої власні протиставлення були такі великі, що виповнили цілу мою світосферу і для інших не залишилось простору.

До дому я їхав трамваєм Блур, без пересідки, сам один і я міг цілу дорогу перебувати в туманності мого зачаровання, передумувати все бачене і сказане і марити чорти-зна якими дикими надіями. Уявляю, як тоді виглядав і можливо назва ідіот найбільше мені личила.

Доїхавши до Гай-Парк авеню, я залишив трамвай далі поплентався здовж улюбленою алеєю. Головне, що було порожньо і безлюдно, здовж хідників сонно стояли машини, більшість будинків понуро спала, тмяно і абстрактно світились ліхтарі і поривно дув північний вітер, який, як сірий, дурний кіт, ганявся за кожним сухим листком. Під ногами, по старих, зачовганих плитах хідника, було повно тих нервових шелестів, що їх продукує кожна сумлінна осінь. На цій широкій, анатомічній вулиці я найбільше відчував Лену. Я уявляв, що вона йде поруч зі мною, що вітер підриває її сукенку, я бачив її гарні, елястичні лінії, її гнучку реклямно - вражаючу постать. Мені хотілося вгадати, які саме сили приковували її до мене, ким і для чого я вибраний нести цей тягар, через безмежну вигорілу пустелю туманної далекости і безнадії. О! Це ганебно! Лено! Я не сентиментальний, я дико наївний і стихійно щирий.

Я не квапився одразу до дому. 1) Щоб не зустрітися одразу з Мартою, 2) щоб довше побути з Леною, 3) щоб подумати і видумати вихід. Я виразно зрозумів, що мої маленькі пляники, якими я до цього часу питався, безнадійне ніщо. що я мушу дерзати значно більше, що Марту я мушу назад залишити, а Лену назад здобути. Це є закон законів і відступу нема. Бурі не бурі, громи не громи, а я ламаюся вперед. Бачили ви коли, бодай на екрані телевізора, гігантський сталевий танк, який бездушно, вперто, наосліп продирається крізь лісову хащавину, ламає пальми і бананові дерева на якомусь острові Тихого океану? Засадничо, це я. Не дивлячись на мої мімозні прикмети тонкошкірого лицеміра.

Я був вдоволений, коли всі вікна мого приголомшеного будинку були безоглядно темні і я не мусів одразу наражатися на зустріч з Мартою. Я не думав, що вона вже спала безтурботним сном, але був переконаний, що вона втекла, замкнулась, стероризувала Михайла за те, що він минулого року, такого то дня і такої то години не виконав такого то її завдання, нарешті розплакалась, що "він" мало нею турбується і тепер десь причаїлась за дверима і наслухує за кожним звуком будинку. Коли я обережно, як тать, піднімався наверх, сходи під моїми ногами не скрипіли, а кричали ґвалту, на що щілини дверей спальні Боярів погрозливо світилися, наводили на мене терор і намагалися видати мене на екзекуцію конкляве чеснот, що закаптурено засідало за дверима. Я швидко по злодійськи, тікав до своєї кімнати, обережно закривав за собою двері, не світив світла, не роздягався, а чим скоріш біг до вікна, відчинив одну його третину і стояв закам'яніло проти ночі, вітру, прохолоди. Внизу, залиті блідим сяйвом ліхтарів, стояли в черзі "Меркурій" і Форд", а напроти через вулицю, на городі сусіда, маяла в темноті на шнурах залишена наніч білизна.

VI

Яка справді дивовижно - незбагнута дорога від вулиці Авіяції в Харкові на Україні, де я родився, до цієї ось вулиці Глен в Торонті, Онтаріо... Через Миколаїв на Чорному морі, через Ванкувер на Тихому океані, її найкраще простежити на глобусі здовж п'ятдесятої паралелі — Ванкувер, Харків, десятки тисяч кілометрів віддалі... Але справа тут не у віддалі, а в часі.

Мій час — час анти - розуму, анти - правди, анти -людини, засадничого проти, час коми. Невротичні правди і гістеричні закони в кліматі інквізиції творили інферно, в якому одно слово могло значити смерть. Життя стало кредитовим білетом і ним платилося за кожний невчасний вислів. Сорок мільйонів батьків, матерів і сестер принесено цьому в жертву. А в тому також моїх батька й матір.

Я ж опинився в порожнечі, між небом і землею, без права на власне місце. Моїм завданням було знайти таке місце і я його знайшов.

Третього жовтня 1948 року, військове – пасажирське, бачу також і себе. Мені тридцять чотири роки, у моїх руках дві валізи. Я легкий, молодий, здоровий... Я на березі Америки, в Канаді з призначенням Ванкувер. Америка для мене не просто Америка, а амбіція, фантазія, ідеал. Належу до тих, що шукали тут правди, свободи — кращі і гірші, святі і грішні, але завжди сильні і завжди рішучі.

Всідаючи вечірньою порою в Галіфаксі до довгого, окремого потягу, мене розварювало почуття надмірного зворушення. О шостій годині, під смеркання, потяг рушив, вісімсот пасажирів, десятки мов і рас і невідомість простору. Пригадувався Колумб, арґонавти, романи Купера, ковбойські фільми. С це світ, що виломився з істокий корабель американської фльоти "Генерал Стюарт" у годинах ранніх причалив до причалу міста Галіфаксу. На його покладі 810 пасажирів з таборів Ді-Пі Німеччини. Сірий, туманний ранок, скиглення мев, рев сирен, запах вугільного диму, невиразні зариси побережжя.

Між цими прибульцями, у сірому пом'ятому плащі, рії, покинув традицію, знайшов свої власні дороги і пішов далеко наперед у простори нових епох.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.docx)Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.docx445 Кб4717
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.fb2)Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.fb21211 Кб4270

Пошук на сайті: