Того ж самого вечора Яків знов був на приватній вечірці у Вайза, що тепер відбувались сливе щотижня, і там зустрів шефа уряду безпеки, також регірунгсрата доктора Пюца, який сказав Якову, що справа перепустки знаходиться у нього, Пюца, що він не бачить особливої потреби, чому б Яків мав їхати до рейху на роботу, що та робота, по суті, ніяка особлива приємність і що для нього, тобто для Якова, може знайтися і тут корисна робота, от хоч би шефа того самого батальйону, у якому він тепер працює, бо влада задумує перевести поважні зміни, а старий полковник зовсім до того не надається.
Яків не мав можливості відразу сказати «ні», він лише почав говорити, що вже давно мріє відвідати Німеччину, Західну Європу взагалі, що він тут не бачить для себе особливої майбутності, що він ще ніколи не мав кращої нагоди здійснити свою мрію, що тепер для того найкращий час, а до всього він, Яків, через капітана Пшора нав'язав дуже вартісні зв'язки з Берліном і це може помогти йому добре влаштуватися в одній із фабрик зброї для себе і для рейху на користь.
На це Пюц сказав, що він розуміє Якова, але все-таки настоює на своїй пропозиції щодо батальйону і що він може хіба дати йому і його жінці тимчасову перепустку до рейху, скажемо на місяць, але з однією умовою: Яків мусить наперед поїхати до Києва і зустрітись там з пані Ясною, яку він уже знає.
— Це починає бути загадковим… і романтичним, — сказав Яків. — Ясна дуже, можна сказати, ефектна дама.
— Саме ця ефектна дама і хоче вас бачити, і я гадаю, що ви не погордуєте її запрошенням до Києва. У суботу наш славний доктор Вайз і відвезе нас на те рандеву своїм блискучим «сітроеном».
— Вважатиму це за свій приємний обов'язок і честь, одначе чому саме мені випав цей жереб? — запитав Яків.
— Для цього існують певні резони, — сказав Пюц. — Довідаєтесь про них на місці.
Того ж вечора сам господар Вайз передав Якову конвертик і сказав, що у суботу, о восьмій ранку, виїжджає до Києва і має для Якова у своєму авті вигідне місце. У конверті ж значилось: «Шановний Майоре! Хочу Вас чортячо бачити! Чекаю у Києві. З комунікацією поможе Вам наш добрячий доктор Вайз. Ваша В.».
Вибору не було, сильно пахло інтригою. Яків їхати мусить, коли хоче зберегти свободу рухів. Це він пізніше заявив Шприндзі, яка з цього приводу зчинила бучу, заявивши категорично, що йому ніяк не потрібно саме тепер їхати до Києва і що це все може скінчитися для нього негаразд.
— Тоді який вихід? — спитав Яків.
— Не їхати, і все! — ствердила Шприндзя.
— Тоді не буде перепустки. Навіть тимчасової. Шприндзя думала. Її вигляд казав, як глибоко це її бентежить. Уста її здригалися, очі бігали.
— Ну, добре! Їдьте! Їдьте! — сказала вона, і останнє «їдьте» вирвалось майже крізь сльози.
— Но, но! Така героїня — і сльози, — пробував був пожартувати Яків.
— Це вам ніякий жарт! — відрубала Шприндзя.
— Не кажу — жарт. Конечність! Дика конечність. Заспокойся, сідай і спробуй зрозуміти, — говорив він злагідненим тоном. — Справа така: все те, що ми тут затіяли, за теперішніми законами є смертельно небезпечним, як для тебе, так і для мене. Зрозумій, дитино, що це — гра з огнем, і дуже гарячим огнем. Я маю небезпідставне враження, що випустити мене звідсіль вони ніяк не бажають, що мій виїзд, та ще й з жінкою, викликає у них зрозуміле підозріння. Мені Пюц так і заявив: мене ваше рішення дуже дивує. Я сказав, що хочу бачити Захід, і він погодився на виїзд лише на відпустку. Що нам лишається? Лишається не зірвати цієї останньої можливості. Чи не так?
Шприндзя невдоволено мовчала. Вона сиділа в куті канапи, згорнувшись, мов їжак, самотня, приречена, маленька.
— Знаєш, — сказала вона нервовим, напруженим тоном, — ми можемо тепер або виграти, або програти. Все. І на все життя. Але я тобі кажу: я хочу жити! Я маю на це право, бо я для того народилась. І свого життя я не віддам дешево.
— Ну, а дивись, твої одновірці… — почав був Яків, але Шприндзя відразу його перебила:
— Для мене вони не приклад. Але я чула, що перед їх смертю рабин їм сказав: «Не бійтеся смерти своєї. Бійтеся смерти тих, що вас умертвляють».
Яків дуже був зворушений. Шприндзя сиділа у куті канапи згорнувшись у клубок… У морі життя, що кишить акулами, молюска без захисту, тінь віків, піна вічності. Але вона — вічна і недосяжна. Якову хотілось їй помогти, дарма що в тому була небезпека, що він не був її раси, її долі, її призначення, і, може, саме тому. В душі він відчув до неї ніжність і своєрідну любов. Йому хотілось захищати її саме тому, що всі проти неї. Вона для нього не жінка, не ласощі, не нагода. Вона для нього — символ.
Шприндзя, здається, відчула його думки, звернула на нього свої горіючі, стривожені, мудрі, прикриті довгими віями очі, не сказала нічого, але Яків її зрозумів. Вона йому вірила.
І вірила ось чому: вони ось тут разом стільки ночей. Вона біля нього, з ним, але він не торкнув її як жінки. Іншим разом це образило б її, але тепер вона розуміла. Тому й показала йому свої скарби. Він тоді дивився, але очі його були спокійні.
Коли він роздягався, вона виходила. Коли ж був у ліжку — приходила часто. Інколи разом читали поезії. Коли відходила, казала йому лише «добраніч», і лише в голосі його чулась ніжність.
Але це ніяк не значило, що він — не мужчина, що він слабодух чи цнотливець. Це лише так було, само від себе, з огляду на час, на місце, на обставини.
У всьому цьому напівзруйнованому будиночку жило двоє сердець. Серце чоловіче і серце жіноче. Серця двох різних рас. Вони були поєднані лише тим, що дихали тим самим повітрям, що їх гріло те саме тепло. Земля і сонце були їх елементами, вони розчинялися в їх Божій силі і жили життям з такою силою, що робилось від того гарно.
Була третя година ночі. Яків відчував велику втому, очі його злипалися, а Шприндзя все сиділа у куті канапи, як звичайно, прикрившись легкою турецькою хусткою. Він боявся сказати «йди», ні, він не хотів, щоб вона йшла, він лише боявся сказати «ходи». Вона дивилася на нього, і в її погляді він читав: «Хочеш мене? Я прийду». У повітрі вібрувала її й його туга, простір повнився їх флюїдами, вони злились ув одну стихію, вони вібрували однією силою, мов тепло сонця на дні повітряного океану. Росла трава, сочились соки, виділялись пахощі, барвіли пелюстки.
На підлозі лежала газета «Волинь» з великим написом «1.300.000 полонених». Він і вона дивилися на той напис і хтозна-що там бачили. Було дуже тихо, цокав годинник, рівно горіла мала, з червоним абажуром, лампка на нічному столі, лежали книжки довільно і байдуже, стояли незучаснено речі, на передній стіні, біля шафи з книжками, на всю її довжину, ніби застигла блискавка, просікаючи зеленкаві, з прозолоченими візерунками шпалери, якось погрозливо лежала глибока риса.
І враз, ніби сполохана пташка, Шприндзя зірвалася з місця і з невиразним окриком кинулась на груди Якова. Вона горнулась, вона тиснула свою голову до його грудей, вона тремтіла… Велика, міцна, заросла його рука якось особливо делікатно лягла на її маленьке, тріпотливе плече.
У п'ятницю, другого дня, під час обідньої перерви, Якова покликано до телефону.
— Галльо! Тут Мороз! — почув він у слухавці. — Директор контори закупу й збуту. Ви мене, здається, знаєте?
— Знаю, розуміється, — відповів Яків. — Маю до вас таку справу: чи не могли б ви зайти до мене сьогодні ввечері, коло восьмої… До мене. Додому. Ви знаєте, де я мешкаю? Так, маю діло.
Увечері, о восьмій, Яків знайшов мешкання Мороза. Там, крім господаря, застав ще двох, молодого віку незнайомих чоловіків, що їх Мороз представив як своїх співробітників з Дубна і Крем'янця. Один назвав себе Поліщук, другий промимрив своє прізвище зовсім невиразно.
— Ви знаєте, — сказав Мороз, — яка ситуація витворилася на наших землях у зв'язку з тим політичним курсом, що його приніс із собою так званий Рейхскомісаріат. Ми тут, панове, свої люди, і я сподіваюся, що ми заховаємо повну таємницю наших розмов. Наш обов'язок, як громадян, відповідальних за долю свого народу у цей винятковий час, подумати про те, яку позицію маємо ми зайняти відносно тих проблем, що так несподівано виникли.