Чого не гоїть огонь – Улас Самчук

Присмерком, промчавшись долиною, пересікши ще одну річку, минувши зліва непомітне містечко, автомашина вривається у високий сосновий, із стрілчастими, довгими деревами ліс, що зветься Святошин, а там і сам Київ.

Машина пролетіла довгим, широким, безлюдним бульваром, заваленою руїнами долиною, завернула на узгірок вправо і нарешті, по восьми годинах бігу, зупинилась.

Нога Якова ступила вперше на цю землю о четвертій годині тридцять п'ять хвилин вечора, вже цілком затемнена, без неба, без світла. Падав сніг. Вайз і Надія не бачили Якова ще таким. Він був безмовний і, здавалось, молився.

— Майоре! Приїхали! — викрикнула Надія. Він схаменувся, машина стояла перед великим, сірим п'ятиповерховим будинком. Широкими мармуровими сходами піднялися на другий поверх, увійшли у високі двері пишного, як видалось Якову, мешкання — і радісне, бурхливе вітання.

— О, пан майор! Чув, чув! Дуже раді! Будьте як дома! — зустрів Якова молодий, високий «зондерфюрер», що назвав себе Кюцнером, і запровадив його до просторої кімнати з фотелями й столиками з куривом. — Сідайте! Куріть! Що п'єте?

— А ви тут буйно влаштувалися, — сказав Вайз, випиваючи з холоду чарку горілки.

— Лігво Суслова! Ен-Ка-Ве-Де!

— О!

— Глянь лиш сюди! — і Кюцнер відкрив одну з шаф.

— А! Музей!

— Його власна шуба! А це ось портрет! А це фото жінки, а це син… А тут ордени! А тут течка з особистими документами. А ось! Бачиш? Знаряддя, що ним стріляли в потилицю, ха-ха-ха!

— Браво! Хвалю! Шкода, що нема самого Суслова!

— Чорт з Сусловим! Досить, що маємо його лігво! Липки. Дільниця багачів і чекістів.

— Є тут і фон Лянге?

— Розуміється! Другі двері від входу!

— Вона також?

— Є!

— Був у тебе Франц?

— І Франц, і Баєр, і Кубелко.

— То ти вже знаєш?

— Абсолютно!

Яків мовчав, курив, попивав під цигарку горілку, перекидався окремими словами із зніяковілою Надею, що настовбурчено сиділа у глибокому фотелі, розглядав кімнату з її сірими стінами, з «фюрером», що висів у позолоченій рамі, з якої недавно витягли Сталіна, іноді слухав уривки мови Вайза, що її не зовсім розумів, а взагалі почував себе не в своїй тарілці, аж до часу, коли високі двері рвучко, ніби їх рвонула буря, відчинилися і в їх обрамленні появилась огорнена в біле манто, мов цариця, Віра Ясна у товаристві незмінного Лянге і двох офіцерів ес-ес.

Вайз і всі інші зірвалися з своїх місць. Яків швидко наслідував їх приклад. Злива усмішок, цілування ручки, оклики. Ясна свіжа, бадьора, сяюча. Вайз вирівнявся на весь свій гігантський зріст і відрапортував:

— Шановна, ясна пані! Ось тут він! — і вказав на Якова. — Передаю! Прошу розписатись!

— А! Майор! Рада вас бачити! Як вам Київ? — загомоніла Ясна.

— До ваших послуг, пані! — відповів Яків. — Києва ще не бачив.

— То ще побачите, — відповіла Якову і одразу звернулась до офіцерів: — Так де ж ваш славний «айнтопф»?

— Там! — вказав Кюцнер на широкі розсувні двері, що саме розсувалися, відкриваючи простір із столом, що виблискував білістю, порцеляною, кришталем.

— Комплімент! — викрикнула Ясна, і її очі сяяли. З'явились нові постаті — офіцери і їх дами. Той же Кюцнер запросив до столу, і товариство рушило. Сідали за картками. Яків знайшов свою картку побіч картки Ясної, був схвильовано вдоволений. На столі пишались риба, кав'яр, віденські ковбаски, шинка і чисельні, різних розмірів та кольорів, пляшки.

— «Айнтопф», треба признати, вдався, — сказала Ясна до свого сусіда зліва, полковника летунства, що назвав себе Мільхом. — Моя заслуга, — звернулась після до Якова по-російськи, пояснюючи слово «айнтопф».

— Моє вам признання, — відповів Яків з посмішкою. Кюцнер підносив тости, усі випивали, починало ясніти. Дами загорілись першими, офіцери взяли тоном вище. Яків переживав момент, що видався йому якимсь незвичайним, своєрідним сном, що вже снився йому колись десь і що опісля ставав туманною нереальністю. Робилось гамірно, всі обличчя то якось зливалися, то знову розсипалися, голоси й звуки мішалися у бурхливу метелицю.

— А ви що? Язик проковтнули? — враз почув Яків зовсім близько біля себе, і в ту мить до його затуманеної свідомості дійшло відчуття величезного, глибинного вдоволення. Таж він у Києві! Таж біля нього найкраща жінка! Таж він у центрі уваги!

— Мало випив, — відповів він з виразною лукавістю, що видалась йому зайвою, але він нічого кращого не міг в цей час сказати.

— А? Мало? Кюцнер! — гукнула Ясна в туман, і з нього виринув високий, стрункий старшина з величезною пляшкою… — Налий тому геркулесові!

— О! Охоче! — сказав Кюцнер, налив склянку. — За Дермань! — підняла свою чарку Ясна.

Яків підняв свою.

— Звідки ви знаєте Дермань? — спитав опісля Яків, дивлячись гостро на Ясну.

— Як звідки? Ви стільки мені про нього говорили! Чого киснете? За такий момент я інколи могла б віддати життя! — вирвалось у Ясної несподівано, що видалось Якову дуже щирим… Він глянув на неї уважно.

— Ей, ви! — продовжувала вона. — Задубілий! Рухайтесь, рухайтесь! Темпо! Життя! Що ви там у тому Рівному? До рейху, чула, збираєтесь? Не вигорить, не пустимо! Ви нам тут потрібні! Чого до рейху, чого там не бачили? Тут Київ, тут Дніпро, тут Рівне, тут Дермань, а він… до рейху! В раби закортіло, остом, на смалець!..

Його правиця непомітно простяглась до столу, і згорнена в кулак долоня з притиском лягла на скатерть.

— Не люблю, як втручаються в мої справи… — сказав він понурим тоном.

— Ніхто вас не буде питати, — додала Ясна.

— Побачимо!

— Це мені подобається! Я тут за вами затужила, — раптом змінила вона тему.

— За мною? Чому?

— Мабуть, є причина.

— Не змушуйте мене на наївність.

— Знаю, знаю…

— У вас тут все золото Навої…

— Не все золото, що блищить, — швидко перебила його Ясна. — Нерозумний. Невже ви не можете допустити, що в житті існують моменти, що їх ніяким золотом не оціниш? Ви такого не переживали? Не вичували, що з вами сонце, весь світ, сила, що ви виняток, що ви центр, що біля вас і у вас пекуче щастя, якого не вискажеш ніякою піснею? Га? Га? Чи ви вже забули нашу розмову у Рівному?

— Чому так раптом зникли? — запитав швидко Яків.

— Прийшлось! А ви, бачу, за цей час дуже змінилися! Що сталося?

— Обман зору.

— Ой, не обман, у мене око гостре. Чи не вкусила вас яка муха?

— Можливо. У вас тут також досить весело.

— Чи не хотіли б переїхати сюди?

— Що маю тут робити?

— Щось знайдемо.

— Не думаю, щоб тут було затишніше, ніж там.

— А що сталося?

— Засадничого нічого. Почали показувати барву, і це все.

— О! О! У мене склалося враження, що… ваше населення, в разі чого… могло б…

— Чи дозволите запросити вас на танець? — змінив він нагло мову, зачувши музику в сусідній кімнаті.

Інші також, не дочекавшись кінця вечері, вставали, сусідня найбільша кімната наповнювалась танцюючими парами, ставало тісно. І коли Яків відчув біля себе ту жінку, у ньому знов прокинулось те саме дивне почуття виняткової близькості, ніжності, рідності, що його вже хвилювало там, у Рівному, як розмовляв з нею. Зовсім відрухово він пригорнув її на одну мить і разом відчув такий же її відрух. Хвилину обоє мовчали, були, здається, розгублені. Ясна отямилась перша.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: