Чого не гоїть огонь – Улас Самчук

— Танцюйте, — проговорила вона, — про що думаєте?

— Власне, ні про що, — відповів він збентежено.

— Ви чимось невдоволені?

— Не можу сказати — ні.

— Чим саме?

— Уявіть — не знаю.

— Навіть приблизно?

— У мене враження, ніби я сплю, і все це лише сниться…

— Правда? Така нереальність! Але не думайте, що це Київ, думайте, що це Марсель, Сан-Франціско…

— Я там не був.

— Але є то осяжніші поняття? Ні?

— Здається, так! Я часто думав: це не місто, принаймні для мене не місто, а лише поняття, звук. Інколи це було фантазією, коли здавалось — ріка Дніпро тече у примарному царстві, в історії, в просторі буття, десь там під нами чи над нами у неосяжних глибинах і висотах…

— Чи не хотіли б ви сісти отам? — перервала Ясна і вказала на порожній фотель, що стояв у малій кімнаті за дверима під картиною музейного типу, Куїнджі чи щось подібне…

— Охоче!

Лишили танець і розмістились у фотелях.

— Продовжуйте вашу думку, — сказала Ясна. — Хочете, завтра покажу вам Київ?

— Ви його знаєте?

— Знаю.

— З плану, з вікна авто?

— О, ні! Уявіть, ні… Я ж не німка…

— А хто?

— Довга, марудна історія… Людина… Жінка.

— Є між тим якась різниця?

— Тобто?

— Між людиною й жінкою?

— Кожна стать має свої прерогативи.

— А що тут робите?

— Фатальне питання!

— Щось дуже фатальне?

— Щось таке, як і цей ваш сон.

— Що, вам також не віриться?

— Лише коли поверну ґудзик радіоапарата. Війна. Все це війна. І в цей час, коли ми тут танцюємо, на землі сім мільйонів озброєних людей…

— Думаю, більше.

— Неважна цифра. Мільйони й мільйони. І ні ви, ні я — не є сон. На жаль, ні. Нам судилося родитись в такий шалений час, що… часто не віриш.

— Я ніколи не робив собі ілюзій…

— Але все-таки не віриш до кінця… І не такого сподівалися…

— Десь від тридцять третього року… Якраз такого.

— Чому?.

— Це довга тема.

— Але цікава.

— Не для цього місця.

— Скажете іншим разом?

— Можливо. Хоч тепер філософія не держиться логіки.

— Буря.

— Так.

— То скажіть от що: чому ви хочете кидати вашу землю?

— Щоб бачити її здалека.

— Це не той час.

— Справа погляду.

— Ваш погляд?

— Можливо… Не знаю… Можливо, помиляюсь, але… однак…

— Однак?

— Мабуть, як ви сказали… фатальний.

— Але ж це війна! І ви вояк! І патріот. Ви ось у Києві, і все це ваше.

— Що ваше?

— Все!

— Ви смієтесь… Це дуже поважна справа… Може, ви над цим не задумувались…

— Ваших предків — значить, ваше… Тисяча літ ваше, і враз лишаєте. Кому? І для чого? Для Марселя? Сан-Франціско? Позбутись грунту предків? Злякались? Чого? Яків Балаба з Дерманя, нащадок, як ви кажете, легендарних запорожців, що вгрузали і вгрузали в цю землю віками — душею, тілом, кров'ю, потом, що боронили її шаблями, орали її плугом, їли її хліб, грілися її огнем… і ви хочете саме тепер залишити, і то добровільно, без бою, без спротиву, без жертви… Ви просто хочете втекти, дезертувати… Боїтесь, що ваш корабель тоне, і не хочете бути капітаном, що гине разом з кораблем, а хочете бути щуром, що тікає першим… Але корабель ваш, дорогий мій, не тоне, і тікати нема куди і нема потреби… Забуваєте, що за цю землю велися й ведуться бої не перші і не вперше — віки, тисячоліття, за свободу, за честь, за право, за мову, та традиції, за святині, за дітей, за жінок… Во врем'я люте, трудне, врем'я огню, напасти… Ви мусите бути тут! Тут! Де горить огонь, що все гоїть, де потрібна мужня сила, — битись, змагатись, боротись! Ви боїтесь? Скажіть: боїтесь? Не вірю! Ні, я не вірю!

Коли б цей монолог Яків почув у театрі, або вичитав у патріотичній книжці для недільного читання, або його виголосив один із його товаришів з Дерманя, що начитався брошур, видаваних націоналістами, він би не був ані здивований, ані вражений. Але це він почув у такому місці і з таких уст — в крутежі між алькоголем, між «Кетхен», між німецькими офіцерами гітлерівського Третього Рейху, між жіночими торсами, що гнулись, мов лози під натиском бурхливого вітру, між співом і реготом, що, здавалось, належить дияволам… І з уст яскраво заогнених карміном, виразно грішних, пожадливих, отруйних…

— Майн Гот, майн Гот! — почули вони над собою виразно п'яний голос Вайза, що стояв під руку з Надею, біле волосся якої, здавалось, горіло від рефлектора фотографа. Вайз, весь червоний, мов китайський ліхтар, з чарою червоного французького вина в руці, вигукував: — Ура! Наш майор! Браво! Прийшов, побачив, переміг!

У цей час підскочив фотограф і, вибухнувши магнієм, усіх засліпив. А коли Яків міг знов бачити — ні Вайза, ні Наді вже не було.

«Кетхен» також скінчилась, танець урвався раптом на півноті, довкруги все зароїлося в хаосі несподіванки, потягнулось до столу… Появилась знов таця з чарками, пили навстоячки, без бажання, п'яніли на місці, і кожному здавалось, що він зривається і летить… Над усім стояв видимий і невидимий туман, а в тому тумані хтось, здається Кюцнер, проголошував патетично, ніби на кпини, тост за «фюрера», і хтось із жінок, здається Надя, фальшивим голосом, із страшним акцентом затягав «Лілі Марлен», а Вайз, ще фальшивіше, намагався помагати.

— Чекай! Одного разу я у тебе з'явлюся, — почув Яків зовсім біля себе, так ніби той голос був звернений до нього. Голос жіночий, кокетливий, хтивий.

— Чому одного разу? Чому така неточність? Тепер! Зараз! — відповів бистрий, настирливий чоловічий голос.

— Ха-ха-ха! Що скаже ваша…

— Тихо! Ви прекрасна, чарівна! Я завтра їду на фронт! Хтось затягнув басом «Волгу», йому помогли. Червоні, здорові, мужні обличчя в уніформах сіро-синьої барви, з орлами, з гачкуватими хрестами, з усієї сили тягнули, мов волзькі бурлаки, пісню, слів якої не розуміли, але яка нагадувала їм, що й вони тепер є частиною звуків, що в тій пісні бушують. З цього ж приводу один з юрби, якого Яків не знав, з дуже плеканим, делікатним обличчям у пенсне, підійшов до Якова і п'яним, загикуватим голосом, розливаючи в руці горілку і витираючи раз по раз хустинкою губи, що заливались слиною, заговорив:

— Ей! Майоре! Пісня! Га? Прекрасна! Волга! Ех, дай нам ту Волгу… Не знав Бог, кому давати… Помилився… Три тисячі кілометрів такої води… Майн лібер! Коли б ми так взялись до неї… ми б у ній десять Америк втопили. Так! Десять! — Він гикав, попивав з чарки, заточувався. — Але нічого, — продовжував, — ми ту хибу направимо. Волга, Волга, мать родная! — затягнув він і відразу урвав, бо далі не знав слів. — Ви з Рівного? — спитав Якова.

— З Рівного, — відповів той неохоче.

— Ну, як там? Ми там також бували… Діра. Плюнути нема де. Але ми чуємо, що там хочуть робити повстання.

— Я такого не чув, — відповів Яків.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: