— Ми виграєм! — враз почувся голос ззаду, дядьки оглянулися, до них від дороги підходив Троян…
— О, Якове! А де це й ти тут ходиш? — запитав Михайло, і якось йому, чути по голосі, стало, ніяково.
— Та ось на бубон ваш пішов… А хотів би з вами, хазяї, нащот жита… Он пожали, й молотити тра, але як….
— Та хіба як, — сказав Михайло, — до клуні — і молоти!
— Заберуть, діду!
— Е!
— Ніяке «е»… Бачили ті там літаки? Дивляться. А там прийдуть танки, і по житі…
— А що ж по-твоєму?
— Якщо хочете по-моєму — давайте притягнемо паровика від чехів та там-таки на Тимошівщині і змолотимо. А магазини наші…
— А як же з розплатою?
— Та як з розплатою? Німець дає сорок грамів зерна на трудову душу, а ми ладні додати ще й по пачці махорки…
— Ха-ха-ха! — зареготали дядьки.
— То воно звісно, — почухався дід Михайло. — Знаєш що, Якове, моя думка — додай до махорки пару штанів та пару добрих халяв і забирай те жито куди хоч… Нам лише на підпалка зостав — і ми квити!
— Та трохи гасу та соли, — докинув голос збоку. Інші з ним погодилися загальним бурчанням, що нагадувало іржання голодних коней.
Так і вдарили по руках. У клуні своєю чергою крутили польку аж курява вилася, мов з-під воза по курній дорозі, бубонів дрібно, лоскітливе бубон під пальцями Мокрини, а Михтод, разом із скрипкою, правою босою ногою вибивав розмірене такт, бо він знає своє старе діло, як бджола, що носить мед, або дяк Демид, що сорок років читає ті самі «алілуя».
Надовго не відкладали, Троянова бригада одразу-таки взялася за діло, як і було домовлено. Там-таки на Тимошівщині паровиком ночами при світлі смоляків скрутили те жито, а як загуде було що у Дермані чи Бущі — одразу били в щит, смоляки гасили, на руру клали дротяну шапку і чекали. А днями паровик, замаяний, мов молодиця, спочивав під зеленим дубом, поки бригада вчилася бити у фокус, як казав бригадир. День-що-день від ранку до смеркання, з перервою на Терешкові галушки, ціляли своїми фінками, бігли вперед, бігли назад, у центр клином врізалися або сипали градом в одну точку. Командир був тої думки, що менше треба теорії, а більше, як казав, гарячої практики, і тоді вийдуть солдати. І вечорами навіть Залізняк мовчав, витягав ноги і лежав, як крокодил, нерухомо.
А тут ще жито молоти, та нічні марші з кропив'яними мішками по цукроварнях, та ґуральнях, та «ляндвіртшафтах», та всілякі ті, здебільша також нічні, маневри попри Півче, Остріг, Мизіч, Кунів, Шумське, щоб, мовляв, кожний знав свою дорогу навіть заплющивши очі.
Так, командир був, що й казати, трохи крутий, може, навіть закрутий часом, але кожний з його сотки вже й сам знав, що їх діло також круте і делікатними пальчиками його не візьмеш. А скувати з такого різного матеріалу щось одно ціле — також не проста штука. Той зі сходу, той із заходу, той з чортом, той з дияволом, той раз тут, раз там, бо його сумління гризе, що він не там, то знов гризе, що він не тут, а то, диви, був-був — і десь, мов камфора, зник, а того на чомусь приловили, щось він десь там з кимсь про щось… Агентура, розвідка, інтриги, провокації. Ліс. Земля. Природа. І… смерть.
Ні, що не кажіть, а час крутий, вузлуватий, гужий. Чортів час. дияволи цілими полками на землю зійшли, скинуті Богом з небес…
Троян мусив набивати руку, що з кожним днем робилась сильнішою, твердішою. Оце ось на днях когось там дерманці на вулиці приловили, йшов, мовляв, до Трояна в повстанці, але, коли його як слід обмацали, знайшли при ньому і се й те, а також, між іншим, невідомо для чого, слоїк із стрихніною і деякі папірці з печаткою рівненського ес-де.
Ще, правда, назагал скрізь довкруги тихо, ніяких справжніх операцій, лише інколи, то там, то там, продзижчить знайомий «шторх» з рівненського літовища, що всім уже набрид, роблячи, видно, розвідку, але то не було справжнє. Хлопці тоді кожний свого куща, як блоха кожуха, тримались і лише гострили зуби, як би того «шторха» на землю зсадити… Одначе в повітрі, як казали, щось було чути, віяло ніби згаром, ніби тінь якась землею проходила. Залізняк годинами чапів за своїм «телефункегом», виловлював жадібно з повітряного океану кожне слово «фюрергавптквартіру», Москви, Лондона, слідкував по мапі за всіма фронтами, лініями, населеними й ненаселеними пунктами, впертими боями під Ленінградом, Сталінградом, Старою Русою, Курською, Доном, Нарвіком, Добруком, Гвадаканалом, по Африках і Пацифіках, а потім уже своя команда зведення робила, читала його перед бригадою при вечірньому рапорті, і тоді навіть Терешкові було видно, що діло фюрера капут, що воно з кожним днем грузне, і що прийдеться й собі вдарити, і що той час не за горами.
І, хоч гострилось зуби на одно, зачепитись прийшлось за інше. Одного прекрасного передвечора у вересні, здається, під неділю дванадцятого числа, бригадний листоноша Грушка, якого звали також Святим Петром, бо носив він пошту з Дерманя, мов апостол, «пер педум», тобто пішки, подав командирові конверта, що його той пізнав з першого погляду. А в листі, що був у тому конверті, повідомлялося, що «вона» хоче побачення, що має це бути в неділю тринадцятого вересня (тобто завтра) о годині сьомій вечора, у селі Новмалині, у якій там хаті біля школи, що під зеленим, залізним дахом.
Лист був написаний п'ять днів тому, але забарився, і ось тепер нема часу для надуми, а треба діяти з копита. І хоч не було там нічого справді наглого, нічого, здається, особливо важливого, однак Троян заметушився. Покликав Царенка, покликав молодшого старшину, що почав «висуватись» під назвою Булава, прочитав їм листа, сказав Булаві сідлати одинокого верхового Буланого, гнати до Новмалина, заїхати там до зв'язкового Потапа, розвідати, що і як, і ще до ранку вернутися назад і скласти звіт.
Сам Троян тієї ночі також спав не дуже, лізли міркування, здогади, знав що «вона» кличе не задля гарного слова. Чому, думав, Новмалин, чому так спішно, їхати чи не їхати, а як їхати, чи вернеться, а як не поїхати, можна щось проґавити…
На світанку пригнався на замиленому Буланому Булава. У Трояновій землянці світився огарок свічки, всі три — Троян, Царенко й Булава — сильно диміли цигарками з доморобного, гульченського «турецького», були заспані, сердиті. А коли сходило сонце, вони всі троє посідали на селянський драбинячок, запряжений дрантивими, мишуватого вигляду кобилками, і візник Кобила повіз їх крізь густу мряку Попівщини вузенькою дорожиною в напрямку південного сходу…
Новмалин, щось за дванадцять чи п'ятнадцять, ніхто того не міряв точно, як колись казали, верстов, для дерманців був не чуже місце, знали його, те колись лісове, зелене і по-своєму пишне село, за його широкий, прозорий став, за його млин-маримон, за його колись чомусь славетну, так звану двокласову школу, по-старому «училище», як і за веселих, жвавих дівчат та хлопців, які або сильно з дерманцями кохалися, або не менше сильно з ними билися.
Дорога до Новмалина ще не так давно снувалась старим, тінистим, спочатку, мов свічі, сосновим, а далі дубовим лісом, але в ці часи від того лісу зосталися самі назви — Темний Бір, Ведмеже, Вовче — і лише десь-не-десь невеличкі чубки лісу між невеликими присілками та закинутими хуторами. Грунт — пісок або суглинок, місцями масний і родючий, місцями пісний, кнопкий, пустинний, і лише долинами побіля спокійних, прозорих струмків, що ще недавно були річками, стелились луги, вкриті свіжою, зеленою осінньою отавою. Загалом місце далеке від головних шляхів, як і Дермань, закинуте і, як і Дермань, розвинуте, багате, пишне, з давньою традицією і культурою…
У Новмалині «в хаті біля школи, що під залізним, зеленим дахом», мешкав пан Шейн — званий, зрештою, довголітній новмалинський «війт», колись обозовець, пілсудчик, навіть, здається, легіонер, в кожному разі, за Речі Посполитої «пожондни, льояльни» обиватель, а тепер враз фольскдойч, шеф району і власник млина-маримона — невеличкий, округлий, завжди усміхнений чоловічок з повним, блідим лицем і великими, виряченими, водянистими очима.