Чого не гоїть огонь – Улас Самчук

Нарешті Троян помітив і самого господаря, що звідкись виринув і помпезно, мов воєвода, відрекомендувався польською мовою, а заразом відрекомендував свою дружину і дочку, назвавши їх обох Стасями.

— Слишалем, пан бил польскім уланем? — запитав Шейн, потрясаючи Троянову руку.

— Нім зосталем і тераз, — тим самим тоном по-уланськи відповів Троян. — Пьонти пулк уланув подгорянскіх, тшеця дивізія, тшеці корпус, перша армія, генерал-бригади Тадеуш Скожина-Скожиньовскі!

— А, то пан — улан! — вирвалось у молодої, повненької, кругленької русявки, що сиділа тут же в товаристві молодого пана в пенсне.

— Так, ласкава панєнко! — зірвавшись на ноги, відрапортував Троян, так якби враз із цим узяв під козирок і брязнув острогами.

— Прошен сядачь, прошен пана сядачь! — спішила зі своєю мовою господиня дому. — То наша друга цуречка Зося, а то єй нажечони, пан Грабовські. А те паньство…

— А, вони знайомі! — перебив її пан Шейн.

— То пані… — звернулась вона до Віри, — я ще з вами сама не знайома. Ми тут цілий день, але я ще не знаю, як вас…

— Ядвіга! — перебила її Віра, щоб задовольнити цікавість господині.

— О, пані Ядвіга! А той пан?.. — звернулась вона до одного округлого обличчя.

— Качан! Фьодор Качан! — озвалось негайно обличчя з сильним кацапським акцентом.

— В такому разі я буду пан Халявсысий! — відповів на це Троян, і всі зареготались.

— Сюди, пане Халявський! — покликала його до себе Віра, що сиділа через двоє стільців від нього.

— Єстем, моя найяснєйша пані Ядвіго! — відповів Троян і підсів до Віри.

Віра представила його і другому червоному обличчю, що назвало себе просто Борисом. Заговорили всі разом, і всі, за вийнятком Бориса і Качана, по-польськи. Борис і Качан час від часу вибухали реготом, а коли до них зверталися, лише відповідали:

— Нє разумєм! Нічаво не разумєм, проше пана!

— Вони тут нічого не розуміють, — загомоніла молоденька русявка, яка враз опинилася зліва біля Трояна, що йому дуже сподобалось.

— Чи не з Рязанської часом? — запитав Троян Качана.

— Нєт! З другой старани. Сталінград!

— А! А! Сталінград! Сталінград! Волга! — загомоніли всі разом.

— Волга! — викрикнув Шейн.

— Да! Матушка! — додав Борис.

Волга, Волга — мать радная!

Волга ру-у-уская река! —

затягнув Троян, а всі з місця підхопили:

Нє відала ль ти подарка

Ат данскова казака!

— Ах, Волга! — гомоніла русявка. — Яка то ма бичь вєлька жека!

— Бальшая! — зрозумів Качан.

— Як тши Вісли? — сказала русявка.

— Какіє тши! Штук пять давай! — захоплювався Качан.

— А то все одно! Яка, панове, різниця! — сказав Шейн, і в його голосі вичулась нотка образи. — Випиймо краще по одній… Пане Троян! Пане Людвиго! Що ви, що ви! Ану, ще по одній! Жній, Валєнти, єще раз, як у нас казали! Ха-ха-ха!

— А яку рангу ви мали в уланах? — запитала Зося Трояна дискретно, півшепотом.

— Всього поручник! — відповів він автоматично.

— То пан — поручник! Я ображена!

— Вельми шкода! Смію запитати, яка тому причина.

— Що ви до мене не говорите, а все з тією панею…

— Рація, рація! Несправедливість очевидна і мусить бути направлена! — і він обернувся до русявки. — Вас, здається, звуть?..

— Просто Зося!

— В такому разі, панно Зосю, вам чого? Цього? Цього? — вказав він на дві поруч, червону і білу, пляшки…

— Скорше цього, — вказала вона на білу. — Наша — чиста. Рідний «Бачевський»…

— Го-го-го! «Бачевський»? Звідки?

— Татко має все. Старі запаси…

— Бачу, бачу! І навіть з янголом! А багато тут, крім вашого татка, німців? — запитав Троян досить одверто.

— Татко? Німець? Який же він німець? Він поляк! Був, є і буде! А німців тут немає, зовсім, лише доїжджають, і то зрідка. Лише командант… Але і той «наш»…

— Наш? Що значить?

— З Познанщини. Фольксдойч. І має… польку секретарку…

— Ха-ха-ха! Чудово! А ви, панно Зосю… наречена?

— Щось так… Пан Грабовський приїхав недавно… Він так само партизан… У мене був інший… Також улан. Дванадцятого полку… З Крем'янця… І також поручник…

— І де подівся?

Зося зітхнула:

— Забрали! В полон забрали. І десь вивезли… Мабуть, на Сибір…

— А чи ви знаєте, панно Зосю, що ми з Дванадцятим полком стояли разом на фронті?..

Зося глянула на Трояна, очі її заблищали і побільшали.

— О! Пане поручнику! То ви воювали?

— І залізного хреста маю!

— Не може бути?!

— При нагоді переконаєтесь.

Зося швидко обернулась до свого нареченого і почала щось із ним говорити. Троян дискретно позирав у їх бік, обертався до Віри, що розмовляла з Качаном, підливав «Бачевського»… Довкруги все шуміло, господиня й господар бавили гостей. Зося, що їй Троян знов підлив до чарки, обернулась до нього і сентиментальним тоном почала оповідати, як то у них тут було до війни, які приїжджали гості, бували навіть генерали, і навіть сам пан воєвода приїжджав на полювання до Суразьких лісів… А пан поручник, її наречений, був ад'ютантом генерала дивізії Стропчинського, а їй самій було тоді всього сімнадцять років, що було то велике кохання, щастя… А він був високий… стрункий… А який чемний! А вихований! А який вершник!

— Це його і забрали? — запитав делікатно Троян. Зося прикусила уста. Не відповіла. Очі її миттю заблищали сльозами.

— Розумію вас, панно Зосю!

— Ах! Не треба! Не треба! Це був лише сон… страшний.

— Але ще буде! Ще буде! — загадково промовив Троян і стиснув її руку.

— Пане поручнику… Я б хотіла… частіше… з вами… бачитись… Ми ж тут сусіди… Ви ж з Дерманя?

— З Дерманя.

— Знаю. Я там була, і не раз. Там був командантом пан Зарембський. Ми там інколи влаштовували танці у тій великій залі семінарії…

— Ну, от… То ми, можна сказати, зовсім близькі… свої! На цей раз потиснула руку панна Зося. Від неї несло своєрідним теплом, вона, ніби окрилена, непомітно, легко, привабливо, подаючи скляночку маринованих рижиків, нахилилась у його бік, а він розповідав уривчасто й плутано про Дермань, підливав ще щось у її маленьку кришталеву чарочку, запрошував її ще раз піднести ту чарочку і ще раз випити, а потім перейшов з Дерманя на шовкові панчішки, шоколаду Веделя, вальси Шопена і далі на хтозна-що — на кроликів із малиновими очима і ангорського кота, що лазив попід ногами і терся об Троянову халяву. Хвилина млявої, п'яної тиші, а потім Зося впалим голосом запитала:

— Так, пане поручнику? Коли?

— Так! Скоро!

І при тому вони обмінялись поглядами, від яких міг би загорітися сірник.

А згодом, геть згодом, але цього ж вечора, коли все і всі виповнились по вінця, у загальній метушні, крутежі й шумі, Троян несподівано натрапив на самого господаря і, відтиснувши його трішечки набік, досить категорично почав з ним таку дипломатичну розмову:

— Знаєте, пане воєводо… — почав він тоном, що його можна було розуміти і так і сяк.

— Но-но-но! — перебив його жартом на жарт Шейн. — Я ще ніколи не був воєводою.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: