Чого не гоїть огонь – Улас Самчук

Його маленька армія вирушила в похід о дев'ятій годині вечора. Ніч не була погожою. Місяць був за хмарами, дув західний, досить настирливий вітер, накрапав дощик. Земля і небо, узгірки, ліси і долини зливалися в монотонну сірість.

Бригада трьома відділами посувалась долиною, оминаючи Дермань, в напрямку півночі. Йшли, здається, навмання, але, крім тих вершників, що двома ледве помітними точками то появлялися, то розчинялися у темряві ночі, двома окремими дорогами йшли стежі, що тримали постійний контакт з бригадою. Під ногами якась польова дорожина, стерня, свіжа рілля, потім, мабуть, луг, невеличка хвиляста річка, а там знов дорожина на дві колії, що її дехто з дерманців пізнає як ту, що веде до Лебедів, до Гільча і далі в напрямку Рівного. Але бригада дуже мало користає з дорожини… Доходить до першого яру й завертає ним вліво…

Тут роблять першу, півгодинну, зупинку. Бійці можуть перекурити, але щоб ні одного аніде огника, ні одного звуку. Командир хоче переконатися, як виглядає його військо з нічної віддалі, виходить на узгірок, метрів на триста, і зупиняється. Хвилин десять вдивляється й вслухається в темряву ночі, але, крім шуму вітру, що шарпає полами його шкуратянки і наполегливо штурмує найближчий лісок, не чути й не видно нічого.

І по-своєму командир вдоволений своєю маленькою бойовою силою. Він саме так хотів. Це мала бути справжня модерна військова одиниця. І вона такою є.

Ночували, тобто днювали, у лісі під Тайкурами, точно за планом. Сірий, негожий день минув, як хвилина. Бійці міцно спали, не зважаючи на негоду. Другої ночі перетяли найрухливіший шлях Рівне — Київ біля села Біла Криниця, серед чистого поля. Перебігали малими з'єднаннями в коротких перервах шляхового руху. Другого дня погода покращала, провели той день в яру на захід від Олександрії, а на третю ніч бригада десь коло другої години зупинилась серед лісу. Це був ліс справжній — сосни, дуби. Було таємничо, глухо. Небо прояснилось. Крізь віття вгорі мерехтіли зорі. Відчувалось ріку, тягнуло вогкістю, повітря було свіже і гостре.

Від вуха до вуха пройшла команда: лягати. Бійці шукали кожний для себе кращого місця, ніхто з них ще не знав, що буде далі. Їх командири десь зникли, кудись відійшли в темряву, десь там, мабуть, відбували нараду.

Були всі здивовані, коли раненько, з зорею, всіх підняли, вперше за час походу дали гарячого чаю, міцнішого, ніж звичайно, і сніданок. І одразу після сніданку командири з'єднань, кожний окремо, почали роз'яснювати мету маршу.

Перша зустріч Трояна з Качаном відбулася наступної ночі коло десятої вечора, на диво успішно, майже мирно. Спокійно з різних кінців, під прикриттям темряви, ввійшли Троянові бійці до Янової Долини, мирно зняли всі застави качанців, діловито брались хата за хатою, підіймали сонних, у підштанцях спецвідділів, зводили їх в одне місце біля каменоломень, зносили їх пашки, їх гранати, їх кулемети. Гурт їх, двадцять четверо люда, як встановила наперед розвідка, скинутих кілька тижнів тому на парашутах, переважно московців, інкорпоре знаходився під контролем троянців.

З самим Качаном, правдиве прізвище якого, як виявилось, було Макаров, прийшлося трохи поморочитись. Його знайшли в школі, за столом, у товаристві знаного Бориса і ще трьох інших, незнаних. Трудилися. Перед ними лежали карти-спеціалки і інші папірці. А коли у вікнах і дверях, мов мара, появилися троянівці і впало гостре «руки вверх!», качанівці за звичкою вхопилися за револьвери. Тому мусило впасти кілька легких пострілів. Троянівці у своїй подобі робили враження. Здавалось, вони зіткані були з самих автоматів і гранат.

Остаточна розмова з цим п'ятичленним штабом відбулася через два дні після того, аж біля лісового села Цумань, на якомусь хуторі. Троян, як князь, сидів за столом, на покуті, під образами, у своїй шкуратянці, незважаючи на досить високу температуру, міцно, на всі ґудзики, защіпнутий, при револьвері; біля нього, справа і зліва, за порядком, сиділи Залізняк, Царенко, Булава, не минаючи й Терешка, що разом з вістуном Хотином, який перший відкрив увесь цей скарб, творили лаву присяжних…

Качанівці прибули з дротяними пов'язками на руках, зайняли місця серед хати на стільцях, п'ять автоматчиків тримали біля них почесну варту.

Йшов суд. На цій процедурі настоювали всі, а особливо Терешко, мовляв, треба діло робити за їх власними рецептами, тобто — нічого без суду. А до того суд має бути справжній, тобто народний, тобто революційний, на народну честь і сумління, за параграфами інтересів тих, що судять. Троян, що в таких випадках не переносив гротеску, мусив скоритися перед голосом народу і перший раз у своєму житті перебрав роль найвищого судді.

Судді вимагали сповіді підсудних: хто вони, якого роду, звідки прийшли, чого прийшли? Макаров не хотів сповідатися. На вигляд того самого Трояна, що з ним ще так недавно, у таких пречудових обставинах випивалося таку прекрасну чарку, його і так тверда душа ставала зовсім кам'яною, і він мовчав, мов проклятий. Троян пояснював, що мова в таких випадках конечна. Тут конче треба дещо вияснити. Наприклад, як це так, на його, Макарова, думку, з тією буржуазно-націоналістичною інтелігенцією? Як він розуміє те слово «ліквідувати»? І для чого це треба робити?

Качан-Макаров уперто мовчав.

Залізняк, що виконував роль оскаржувача-прокурора, методично, пункт за пунктом, почавши з глибин історії, десь від царя Петра, через царицю Катерину, і інших, і інших монархів імперії, доказував закам'янілому Макарову, що ліквідація буржуазно-націоналістичної інтелігенції відбувається вже ось добрих три сотні років. Було б цікаво, казав він до бездушного Макарова, підвести нарешті якийсь баланс цій справі. Все-таки три сотні років. Це не три дні і не три роки, а триста! Залізняк .підкреслював цю цифру, вона йому, мабуть, дуже заімпонувала. А одночасно Залізняк, з йому лише властивою театральністю, перерахував різні ліквідаційні моменти, згадуючи при тому різні імена. Почав він бозна-відколи, десь від Полуботка, а закінчив нашими днями, підкресливши особливо останні десятиліття, коли-то зліквідовані «цілі мільйони буржуазно-націоналістичної інтелігенції». Залізняк наївно питав зв'язаного дротом Макарова, що він собі про те думає. Чи може якийсь народ отак собі слухняно, по-овечому віддавати себе під такого роду ліквідацію?

Качан, тобто Макаров, понуро, суворо мовчав.

— Так! Розумію! Мовчиш! Росію велику, мовляв, збираєш! Велику ідею шириш! Нову Америку відкриваєш! І що ж тоді при таких масштабах варта українська інтелігенція? Ліквідіровать! Ліквідіровать! На Сибір! Куля! В потилицю?

У густій як смола тиші, при каганці на коминку, при тісноті, при автоматах і бомбах, при випарах поту в хаті було як під плитою могили. Глибока тиша, і лише ті слова:

«Ліквідіровать! Куля! Сибір!» Вони бряжчали, мов залізо. По глиняних стінах, здавалось, повзли примари. Тіні патлатих голів розписували покуть і стелю. Кволий каганчик на коминку і недогарок свічки на столі ледве перемагали сувору понурість цієї незвичної картини.

Говорив не лише Троян і не лише Залізняк. Весь суд хотів виговоритись. Качан і його товариство почали дрімати, а згодом і зовсім поснули, бо попередні ночі їм не прийшлось виспатись. Не було для того настрою і обставин. Один із качанівців, що сидів під теплою грубою, не втримався, полетів наперед головою і аж на долівці викрикнув:

— Ух!

Йому помогли звестися автоматчики під «акафест», що його, як добрий дяк, високим голосом вичитував Терешко:

— От перед нами, товариші, сидять п'ятеро катюг, що прийшли з Москви нас мордувати. З оцих папірців, що лежать переді мною, бачу, що вони закроїли цю справу з розмахом. Тут ось, чорним на білому, не більше не менше двісті п'ять імен. Учителі. Урядовці. Кооператори. Редактори. Священики. Письменники. Селяни. Усіх їх оці п'ять кретинів мали, як вони кажуть, зліквідувати. Без суду, без засуду, без вини.

Оце ось створіння з червоним баняком на бичачому карку, що назвало себе, під хахла. Качаном, зветься Макаров — бувший чекіст, бувший гепеушник, а тепер енкаведист. Зрештою, його як облупленого знають там, на сході, особливо ті, що перейшли київську експозитуру енкаведе, особливо в роки так званої ліквідації куркуля як класу. А оцей його кумпан, що має вигляд гоголівського чорта, що називає себе Борисом, є в дійсності Крючков, і походить з Пензи, і має, як і Макаров, чимало всіляких орденів, що їх він дістав за українські душі, тисячі невинних жертв, які, незважаючи на свій лисячий вигляд, замордував власними руками. Решта — це їхні, так би мовити, учні, практиканти, що прийшли вправлятися на наших шкурах. А тому я, як бувший концертник, як випускник різних Лук'янівок, Луб'янок, Соловків і інших подібних заведеній, як абсолютний знавець їхніх намірів і їхньої практики, пропоную не бавитись з ними довго, а чесно розстріляти, обмити руки і поставити Богові свічку, що він послав їх до нас. Чи згода, товариші?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: