Незважаючи на це, рівненський похід відбувся. Почався він, здається, в середу одинадцятого листопада, рано-раненько, через Басів Кут, через Здолбунів на Мизіч. Військо рушило з настроєм туристів. Були там партійні комісари, есесівські групи, цивільні, всі в дощових плащах, міцному взутті, добре озброєні, обвішані автоматами, гранатами, амуніцією, далековидами. Командував цією армією піхотний генерал Зіббер, а її провідником був аптекар з Мизоча фольксдойч Шонк.
До Здолбунова йшлося добре, сливе граючись, властиво, не йшлося, а їхалося. Грізно гули мотори машин, обсаджених людьми у сталевих шоломах. Від Здолбунова дорога почала псуватися, машини почали відставати, грузнути, руйнувати лад і порядок. Приходилось часто зупинятися, висідати, витягати загрузлих. Одну з машин прийшлося залишити взагалі. Все це недобре впливало на людей, що звикли до точності, порядку і дисципліни. До Мизоча доїхали далеко не за планом, спізнилися на цілі дві години, а тому вимарш на Дермань відклали на завтрашній день і заночували в Мизочі.
Троян точно знав весь маршрут Зіббера. В кожному селі, в кожному хуторі стежили за ним Троянові очі: на ровері, охляп на коні, а то й пішки прибували до командира відомості сливе кожної години. Сам він підтягнувся майже до Мизочика — за два кілометри від Мизоча, а свою армію заздалегідь окопав на схилі долини вздовж глибокої, немощеної, глиняної дороги при виході з Мизоча. А коли довідався, що Зіббер змінив план і задумав переночувати в Мизочі, щоб уприємнити йому відпочинок, вислав групу гранатометчиків, і в різних кінцях містечка почали вибухати гранати. Зібберові вояки не могли заснути, бентежились, сердились, лаялись. На світанку хтось пустив чутку, що наступають партизани, і зчинилась паніка. Населення кинулось тікати й ховатися. Військо Зіббера розкололось на дві частини — цивільну і військову, почалась дискусія. Цивільні вимагали відкласти виправу до кращих днів і кращих обставин, але есесівці та військові, і особливо сам генерал, заявляли, що німецький вояк невигод не боїться і що наказ мусить бути виконаний…
В кожному разі, десь коло восьмої години встановлено, що ніякі партизани не нападають, що все це лише виплоди хворобливої уяви боягузів, і дано наказ виступати на Дермань.
Погода не сприяла Зібберові — було сіро, накрапав дрібний дощ, було мокро, ковзько. Одначе, виділивши цивільних як резерву, генерал рушив у наступ.
Троянівці, злившися з глиною, сиділи по своїх норах уздовж дороги, а їхні дьогтярі, автомати та міномети були скеровані на долину. Вони мали прекрасне поле обстрілу: ціла долина, аж до села, лежала перед ними мов на долоні. І було тихо, дуже тихо, нервово тихо. Все, здавалось, заніміло й чекало. І те чекання видавалось безконечним. Але коло пів до дев'ятої з села появились танкетки, за ними авто, далі ціла колона машин. Вони рухалися поволі, обережно в сірому просторі ранку, поборюючи вибоїни, розтягнулись довгою валкою і наближались до узгірка з його глибокою дорогою, званою проваллям.
Троянівці чекали. Чекали, поки валка виповнить провалля. І, як тільки остання машина наблизилась до узгір'я, раптом ударили партизани. Огонь був цільний, гострий, зливний.
— По танках! По танках! — лунала команда.
Одразу зчинилась метушня. Танкетки дістали першими, під їх колесами рвалися гранати, з їх моторів виривався густий, чорний дим. Валка збилася, зупинилась — ні вперед, ні назад, ані навіть стріляти, хіба що в небо, а ті там згори сипали без перерви — кулі, гранати, міни — все злилося в один вибух. Провалля заповнилось чорним димом, і в тому диму, в тому гуркоті метушились, кричали, падали людські постаті. Надлетіла пара літачків, але, не бачачи мети, відлетіла. З села появилась нова група озброєних людей, мабуть, із залишених цивільних урядовців, але кілька кулеметних серій змусили її вернутися.
Німці кинулися врозтіч. Деякі пробували відстрілюватися, але партизанам видно було їх усіх до одного — бери на мушку і стрижи!
Півгодини — і провалля лежало мертвим, лише диміло. Все довкруги затихло, тільки там далі від села зривались окремі, короткі кулеметні серії. Перемога повна! І абсолютна! Більша, ніж сподівалися. Ніяких втрат. Здобули багато зброї, амуніції, консервів, одягу, взуття. Криючись від літаків, що раптом закружляли над долиною, переможці спішно відступили на схід, до Клопітських хуторів.
До ночі просиділи, мов жуки, у своїх дірах, розкидані по клопітському глинищу. Літаки все наново й наново намагалися їх намацати, скинули кілька бомб, запалили один хутір. Яром бігли люди, гнали худобу, сподівалися нападу, але прийшла ніч і всіх визволила. До Мизоча пішла розвідка і принесла вість, що рештки німців отаборилися в будинку команданта поліції, обснувались колючим дротом, обставились вартою і нічого не вказує, що вони думали відновлювати наступ. З усього було видно, що вони самі боялись нападу і думали про те, як би скорше відійти до Рівного.
Троян, не мавши в плані наступу, взяв на хуторах пару підвід, звалив на них свою здобич і на світанку відійшов на свою резервову базу в Бущенському лісі.
Що в цей час діялось у Рейхскомісаріаті — годі сказати. Це більше, ніж Курськ, ніж Сталінград, — це розгром, і ще який розгром! Це — поличник найвищій владі! Заторкнуто гордість, честь, престиж. Обурювались, лютували, шукали виходу. Звіту про втрати, розуміється, не подали, не було про це ніякої згадки в пресі, лише шепоти, лише тихі, з уст до уст, повідомлення про близьких, про знайомих. І пристрасні, погрозливі обіцянки, що це так «їм» не минеться. Але Троян і так знав, що німецькі втрати в людях рахувались сотнями, що знищено майже всю рівненську залогу і добру половину її технічного виряду, що сам генерал врятувався чудом, хоча ліпше було б йому не вертатися до свого теплого мешкання на Тополевій вулиці, ніж вернутися в такому стані.
Почалося слідство, примчався рейхскомісар, з Берліна приїхало кілька високих ес-есів. Генерала кудись забрали, Даргель дістав догану, у місті поширились чутки, що мають усунути самого Коха…
Але такого не сталося. До фюрера ця справа в її правдивому вигляді не дійшла. Навпаки, з поразки зробили в рапортах перемогу, розгромлено, мовляв, велику банду, забито дві сотні партизанів, знищено осине гніздо.
У Бущенщині лежали троянівці два дні і дві ночі, як вовки, хто де міг. Дощ позаганяв їх під розлогі дуби, дим багаття виїдав їм очі, живилися вони здобутими консервами.
Командир чекав на вісті з Рівного, підготовлявся до відплатного удару. Але минав час, і нічого не сталося. Згодом він довідався, що ця спроба німців зустрітися з партизанами була цього сезону останньою і що можна сподіватися спокійної зими.
Партизани першого дня лежали мовчки, мов дрова. Незважаючи на дощ, на вітер, здебільша спали мов мертві. І лише другого дня почали ворушитися. Тут і там почулася неголосна пісня, а вже надвечір, коли трохи розійшлися, розпарилися та наїлися кандьору, — поробили окопи з гілляччя. Біля кашовара, що правив у партизанів за якогось мага, як звичайно, пішли теревенити про те про се, а далі один з дерманців, що його прозвали Осипом-Засипом, почав розповідати про цей самий Бущенський ліс, що в ньому сиділи, та про оті якісь мури, що на них росли кущі ліщини, ніби на якій скелі. Як це могли мури такі тут з'явитися? Звідки вони тут постали? Хто їх у цій дичавині змурував?
Осип-Засип, обнявши руками коліна, сидів просто на мокрій землі, прикритий німецьким плащем, дивився на огонь і інколи, здавалось, без потреби, спльовував на жар, хоч знав, що це гріх.
— Що це тепер за Бущенщина! — казав він, допасовуючись до тону дерманських розповідачів, покійного Ровіцького, Трохима Гуца, Панка… — От колись була Бущенщина! Гонів на двадцять сюди і туди ліс. Сосни у три обхвати, а дуби п'ятсот літ кожний. Як гори! Все якісь чужі компанії забрали на кораблі.
А Запоріжжя, що ото межіє з полями, колись підходило до самого лісу, чи пак ліс підходив до самого Запоріжжя. А заснували те Запоріжжя три козаки, що зосталися після Хмельницького, Гуца, Балаба і Бухало… Пізніше їхні роди розгалузились, а деякі навіть позміняли прізвища. Так від Гуци вийшли Андрушуки та Самчуки, від Балаби Мартинюки та Руді, один лише Бухало до цього дня зберігся…