Чого не гоїть огонь – Улас Самчук

А був тут у нас на Запоріжжі один ганчар, Данило Гуца звався, що робив миси, чари та куманці, і такі, кажуть, гарні, що до нього приїжджали пани великі, щоб побачити, як він це робить. Чолов'яга з хутора, який і був отим Данилом чи Гнатом Ляшем, скумувався з тим ганчарем. Данило Ляш робив своє скло, Данило Гуца — свою глину. Так їх і кликали: скляр і ганчар. І знали їх всі люди довкруги — і пани, і селяни, і духовні. Ляш запряже, бувало, шість пар волів. Гуца шість пар своїх, і їдуть на цілу зиму вздовж Україною, та Польщею, та Австрією продавати своє добро, а отак ік Масляній вертаються. У Ляша тоді на хуторі бенкет давали гостей на п'ятдесят, з музиками, аж луна лісом ішла.

А треба й те сказати: збудував Ляш на хуторі своєму гарну хатчину — низ, кажуть, з каменю, верх з дерева, на два поверхи — палац, як у нас тоді казали, на шістнадцять покоїв із світлицею, що «в ній сотня людей могла зміститися для танців та забав. Жив чоловік у свою волю, всі йому заздрили, називали щасливим… Бо ж до того, як сказано, мав він жінку Алісу вроди незвичайної і одягав її в парчу, ніби княгиню.

Але ніхто того не знав, що Данило Ляш, крім усього того видимого щастя, що, здавалось, цвіло й буяло, носив у собі велике нещастя. Ніхто того не знав, що примусило Данила прибитися аж сюди, оселитися в цьому лісі, бо ж походив він аж з Кубані, з-під Кавказу, був козак з діда-прадіда, та й не лише козак, а — старшина, отаман, власник хуторів…

Ніхто не знав і того, чому Данило Ляш довгі роки дітей не мав. Любив свою жінку, на руках носив її, пилині не давав на неї сісти. Та й вона любила його великою, вірною, щирою і гарячою любов'ю. Бувало, кажуть, як від'їде він куди — замикалась у своїй світлиці і не виходила доти, аж поки він не вертався. Слава про неї йшла, казки про неї складали, її прагнули бачити найзнаменитіші пани — князі, барони, її запрошували на бенкети Сангушки, Радзивілли, квіти їй підносили, на колінах кохання благали… Так про неї говорили… Але була вона неприступна як скеля, її вірність була тверда як криця.

А все-таки Данило не мав дітей. І була це для нього жура велика. І знав він, що жінка його здорова, що нічого їй не бракує, знав і те, що сам він повний сили. Але чому ж вони бездітні? Питав свою Алісу: «Чому, кохана, скажи чому? Подаруй мені сина! Ти ж можеш! Нашого сина!»

Вона спускала очі, хитала скорбно головою, інколи з-під її довгих вій збігала сльоза. Мовчала, не казала нічого, лише кидалась до нього, горнулась, вилась хмелиною… Не знав Данило, що діється з його коханою, якась глибока таємниця була в ній схоронена, не міг її розгадати. І був від цього лиха нещасний.

Але одного разу його кохана Аліса завагітніла. І породила сина, якого назвали Дарієм. Данило був щасливим без кінця-краю. Не знав де подіти свого щастя. Роки минули, син ріс. Рослий, статний красень. Але його мати ніколи, здавалось, не була від цього щасливою. Була сумна, мовчазна, замкнена в собі. І сказала, що більше дітей ніколи не матиме.

Не міг зрозуміти своєї жінки Данило. Що з нею справді діється? Чому не хоче дітей? Таж їхній син на диво гарна дитина, як сокіл, як орел гірський.

І лише згодом почала таємниця поволі сама розкриватися. Як тільки Дарієві сповнилося шістнадцять років, щось із ним почало дивне діятись. Передусім виявилось, що він великий зальотник. Що він збезчестив кількох молоденьких, як і сам, дівчат — у школі, в селі, в містечку Острозі, де вчився. Виявилось, що він уже батько. Що до нього має претензії якась князівна з Верхова. Данило про це довідався і жахнувся. Не хотів своїм вухам вірити. Любив свого єдиного сина-красеня над усе, нічого йому не жалів. Не говорив про це з матір'ю — боявся сам себе і знав, що вона все знає. І знає не лише тепер, а знала вже давно. Ще коли той син не народився…

Почав якось Данило з сином розмову. «Батьку! — сказав син гостро і рішуче. — Не твоє це діло. А коли тобі щось в мені не подобається, то я собі піду геть!» Данило не уявляв собі життя без сина. Замовк і терпів. Пробував віддати сина до монастиря на перевиховання. Але по якомусь часі наробив син бешкету в монастирі, а потім втік до тієї самої князівни верхівської. І довгий час його не було. Шукали. Знайшли обідраного, мов жебрак, і п'яного, і разом з тією самою князівною.

Минали роки. Для Данила тяжкі роки. І от, коли Дарієві сповнилось двадцять років, сталося чудо: несподівано він отямився. Перестав пити. Перестав чинити бешкети. Почав триматися дому. Почав чепуритися. А згодом виявилось, що він залюбився. Залюбився в звичайній селянській дівчині з Запоріжжя. На ім'я Маруся. І так залюбився, як тільки міг той дивний син дивної матері. Залюбився до кінця, до смерти.

Але, коли Дарій захотів з тою дівчиною побратися, вона відмовилась. Вона йому сказала: «Люблю тебе! Ти для мене наймиліший. Але заміж за тебе не піду».

То була довга, тяжка боротьба. Дарій скаженів. Нарешті якось у неділю взяв він Марусю і пішов з нею до монастиря. Попросив ігумена винести на середину церкви Євангелію, поставив хреста і, коли в церкві було повно людей, при всіх, цілуючи Євангелію і хреста, урочисто пообіцяв Марусі, що він зміниться. А звернувшись до народу, попросив у всіх прощення і заприсягся, що надалі буде порядною, чесною людиною.

Маруся погодилася бути дружиною Дарія! То була велика подія для цілого села, для всіх сіл в околиці. Відбулося бучне весілля. Цілий тиждень на хуторі їли, пили, співали й танцювали. Як довго Дермань Дерманем, а Буща Бущею — такого весілля ніхто не пам'ятає. Мед котили бочками. Оковита лилась рікою. Столи гнулися під мисами печені та варені. Музики грали без перерви.

Минали роки. Все, здавалось, було гаразд на хуторі Данила, але Аліса все-таки не була веселою. Вже першого року у молодих народився син. Всі тішились. Справили багаті хрестини. Дарій був щасливим молодим батьком. Другого року народився другий син. І знов бучні хрестини. Данило радів, що рід його на синові не скінчиться. Дарій почав помагати батькові в господарстві. Третього року народився третій син. А там четвертий. Чотири сини подарувала Маруся родові Ляша. І всі, як крапля в краплю, пішли в бабу, в Алісу. Чотири красені. Як чудо-диво.

Але п'ятий рік не пішов щасливо. Дарій почав нидіти, журитися, взявся якісь книжки читати та до Почаєва ходити. А то знов почав десь зникати, і пішли чутки, що він із своєю князівною знов зустрічається. Щось на нього знов находило, робився лютий та химерний. Вдома пішли плачі, наріки, колотнеча. Данило любив свою невістку не менше від сина, любив онуків, любив родину. Йому було і прикро, і боляче. Він почав докоряти синові, а той знов відповів йому тими ж словами: «Не твоє це, батьку, діло, а коли тобі щось в мені не подобається, я піду!» Одначе з усього видно було, що й Дарій розумів своє положення. Він ходив до монастиря, сповідався. Тоді на деякий час у родині знов ставало тихо.

Так. минали роки за роками. Аж одного дня, на Масляній, першому синові Дарія сповнилось двадцять. І саме в той день, рано-раненько, знайшли його мертвим. Якраз перед порогом будинку. Був п'яний, спотикнувся, упав і розбив собі голову об гострий камінь. На хуторі Данила запанував великий смуток. Це був тут перший похорон. Гірко зажурився старий Данило, і не так смертю внука, як своєю Алісою: вона стала, як смерть, бліда і, як гріб, мовчазна. Не хотіла ні їсти, ні пити і скоро після того захворіла і вмерла. А вмираючи — відкрила свою таємницю…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: