Чого не гоїть огонь – Улас Самчук

Вона була з Кавказу. Осетинка. Це — невеличке гірське плем'я, дуже давнє й дуже живуче. І існує в тому племені давній-предавній закон: що ні одна жінка з того племені не сміє полюбити чужинця, не сміє вийти за чужинця заміж. І котра з жінок порушить той закон — загине сама і загине її потомство!

А треба знати, що знайшов Данило свою Алісу у горах, під час війни з кавказцями. І взяв її як бранку. Боронилась вона, як дикий, гірський птах, а коли здалася і коли полюбила свого пана й володаря — сказала, що буде його кохати до кінця днів своїх, лише мусить вивезти її з цього краю якнайдалі, на кінець світу… Сильно любив Данило свою кохану і послухав її. І вони прибули аж сюди. До цієї Бу-щенщини.

А вмираючи, сказала вона Данилові, що прокляття, яке впало на неї за те, що зламала закон свого народу, не скінчилося. Воно буде діяти й по її смерті. Аж поки не вигине весь рід її. І саме тому не хотіла вона мати нащадків. Саме тому боялась…

Було це для Данила дуже тяжке признання. Він так ним перейнявся, що скоро й сам захворів і помер. А вмираючи, просив сина, щоб той оберігався. Не сказав нічого про прокляття, просив лише, щоб пішов до Почаєва, узяв води святої і покропив садибу. Просив берегти синів.

Але потім, кажуть, дивні дива почали творитися на хуторі. Розказують, що Дарій Ляш почав чорною магією займатися та з чортами злигався. Ходив, кажуть, шукати звільнення від Бога, не знайшов і звернувся до чорта. І другого року, так само об Масляній, нагло згинув його другий син. Знайшли його мертвим, але не перед порогом дому, а на полі, на Тимошівщині у глинищі, щойно аж за місяць, коли почав сніг гинути. Мабуть, замерз, і його засипало… І з третім сином теж пригодилося. І знов на масляну. Випив, кажуть, побився з хлопцями, і один так нещасливо його вдарив, що забив на місці. Був суд, убивцю вислали на Сибір, але справи це не рішило. Дарій бачив, що над ним зависло приречення. Не знав що робити. Стратив голову. Вигнав Марусю. Завів собі іншу. Почав бенкетувати. Накликав гостей. Справляв відьомські гульбища. І болів, кажуть, тяжко, ніби в ньому горів огонь. А коли надходила четверта Масляна, закликав, кажуть, четвертого сина і сказав йому:

«Сину! Благаю тебе! Сиди сьогодні вдома. Побудь зо мною». А син збирався саме до села на колодку, бо мав там дівчину. І почалося між батьком і сином перечення. І дійшло до того, що батько вхопив залізного прогонича, що ним зачиняв віконниці, вдарив сина по голові і забив його на смерть. І викинув з другого поверху через вікно. А слідчому сказав, що син сам викинувся і вбився.

І після цього, розказують, Ляш почав казитися. Навпереміну то молився, то бешкетував. І так минув рік. А на п'яту Масляну Ляш зробив у себе колодку. Накликав гостей, напоїв їх до нестями, поклав усіх спати, а коли вони поснули, обложив будинок соломою, облив іззовні і знутра нафтою, позамикав усі двері й вікна і запалив. А коли все горіло, він, кажуть, закричав нелюдським голосом: «Дияволе! Забрав мою душу, бери й моє тіло!» І кинувся в огонь.

І так, оповідають, не стало ані Ляшевого хутора, ані самого Ляща. Але зосталась ось така, ніде не записана, згадка про нього. Змагався, кажуть, з дияволом! І диявол його переміг. І загинув він сам, і згинуло його накорення. А мав він чимало роду, в тому числі й того із Запоріжжя, що повісився. Згорів хутір, заросли до нього стежки, бо люди боялися його і оминали. І, кажуть, зосталася з того роду лише одна його внука, що зветься Домахою, — закінчив свою мову Осип.

Було дуже тихо і темно, пригас жар багаття, слухачі здебільша поснули, і лише один, замотаний у перістий німецький намет, півсонним голосом спитав Осипа:

— Осипе, скажи, а за що ми караємось якимсь закляттям? — Голос був тихий, але в тій глибокій загальній тиші прозвучав виразно.

— Не знаю! Шевченко щось і нам казав: кохайтеся, та не з москалями… Пам'ятаєш? А може, пам'ятаєш його «три ворони»? — сказав спокійно Осип.

І по якомусь часі спитав знов голос:

— А чи можна якось від того збавитись? Прокляття — гадаю?

— Знов-таки не знаю, — сказав Осип. — Але думаю, що можна.

— А де така свята вода від цього?

— У нашому серці. В голові. В душі. Он той там… у тій газеті, що в Рівному, пише: інтелектом і характером. Голос на це не відповів нічого:

— Хтозна, що ті слова говорять. Може, це також якесь чаклунство.

А ніч робила своє, спав хто де стояв, місця було подостатку, чистого повітря також. Сосни — старі та коренасті, мов квочки, — стояли терпеливо, розгортали своє віття над поснулими воїнами. Хто б сказав, що так недавно били вони з тих своїх кулеметів?

А другого дня ранком на поляні, коли бригада стояла підковою, бригадир, відібравши рапорта й привітавшись «славою Україні», розпочав свою мову словами:

— До цього часу ми тільки бавилися в партизанку. Грабалися в землі, їли кашу, згадували Марусю… Тепер же, братчики, почнеться жизнь тверда. Батько Кох у Рівному вельми на нас розгнівався, що ми були такі нечемні, і, напевно, захоче почастувати нас юшкою. А батько Джугашвілі, що в Москві, також не забуде нам Янової Долини. Одним словом, ми їм, напевно, не дуже подобаємось. Отож тепер, браття, прийдеться не одно. І ночувати під небом, і вкриватися вітром, і живитися повітрям. А до того не можна далі отак днями та ночами вилежуватися та чухати пузо. Пам'ятаймо собі, що куль поки що ми самі не ллємо, гармат не монтуємо, літаків не знаємо, отож мусимо вміти щось інше: ціляти! І саме туди, куди хочемо! І непомильно.

Бригада Огонь — мусить бути Бригада Огонь!

А до всього, шляхетне моє товариство, ми мусимо й трохи обтесатися. Так би мовити, знутра. Трішки історії, трішки літератури, того-сього… Маємо тут і професора під рукою, ось прибув з самого Крем'янця. Він вам розповість, що й по чому і для чого.

А тепер ще одне і останнє: коли комусь із нас це наше тут життя видасться менше вигідним, ніж, скажемо, життя Коха в Олицькому замку князя Радзивілла, або, скажемо, комусь видасться непевним його майбутнє, тобто що не дістане він на старості літ пенсії, орденів, спадщини по багатому дядькові в Америці, ані навіть звичайної подяки, — кожному такому раджу дуже наполегливо зібрати свої манатки, знятися з якоря… і… з Богом! Відплисти! Ми тут лише ті, що… ну, що?… Ви самі знаєте! А як не знаєте — вам скаже пан професор.

— Або… Осип, — вирвалось обережно з підкови.

— Так! Або Осип! Він у нас чоловік знаючий, — додав командир. — А тепер, може, ще яке питання? Може, щось неясне? — запитав він.

Бригада хвилинку мовчала, командир хотів був подати команду «струнко», як один з підкови підняв руку.

— О! Плющ! Що хочеш? — запитав командир.

— Я не знаю… Це не так до вас… як до… Вчора ми мали таку розмову… Осип! Так я й хотів його спитати: що це таке, як він казав, інте… лект? Щось таке, він казав, треба мати… ін-те-лект. От я і просив би його нам тут пояснити.

Питання було для командира несподіване, він посміхнувся, втягнув носом повітря і глянув на Осипа.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: